Ціна кредиту

Україна сповнена новин. Інтерес до них надвисокий як з огляду на порушувані теми, так і через зміст. Тим більше, що цей зміст не завжди однозначний, а багато резонних запитань лишаються без відповіді.

Прогноз - не мета

Озвучена мета з прискорення нашої економіки до 5–7% на рік, безумовно, одна з провідних. Причому не тільки для України. Обіцянка прем'єра збільшити ВВП за п'ять років на 40% різко підвищила ціну варантів, випущених Україною у 2015 р. під час реструктуризації частини її держборгу.

По суті, уперше за багато років, якщо не за десятиліття очільник українського уряду заговорив про цільові темпи зростання. Не про прогноз, який нікого ні до чого не зобов'язував, а про мету з надією вийти з нашого нескінченно темного тунелю.

Депресивні 3% зростання, що закладалися в плани й бюджети минулих років, не могли вирішити перезрілих проблем ні самого бюджету, ні всієї країни. Тому що весь навколишній світ зростає вищими темпами 3,6–3,8% (2017–2018), а економіки, що розвиваються, - ще швидше (4,5–4,8%). На цьому тлі вже сам такий прогноз - фактор хронічного відставання, що перетворив нас на осередок європейської бідності й несправджених надій.

Чи амбіційна нова мета? За вітчизняними мірками, так, за міжнародними - не надто. Бо при стійких 5% ми, швидше за все, лише втримаємо своє місце на сировинній периферії, а при 7% - зможемо там зручніше облаштуватися. Для того ж, щоб усерйоз надолужувати згаяне, знадобляться всі 10%. Однак і з ними на саме лише "згаяне" підуть десятиліття, тому що наші середньодушові доходи сьогодні в 3–9 разів нижчі від доходів європейських колег з колишнього соцтабору.

Тож хоч би якою високою видавалася озвучена мета, накопичених за 30 років проблем вона не вирішить. Хоча і її досягнення аж ніяк не очевидне. Так, Росія, що замахнулася в нульові на подвоєння свого ВВП за десять років, зробити цього, як відомо, не змогла. Але ж це й були ті самі 7% на рік. Зараз там амбіції вдвічі менші - 3,3% до 2023 р. Але наскільки вони реалістичні, ніхто не знає. Тому, якщо зуміємо досягти 5–7%, для початку буде зовсім непогано.

Ціни, ставки, зростання

Тим часом на шляху цих планів "зненацька" виник Нацбанк. На думку президента й прем'єра, у того надто жорстка монетарна політика - його облікова ставка під корінь рубає кредити бізнесу. Ціна гривневих позик, згідно з НБУ, дійсно становить 20%. Враховуючи ж, що сам Нацбанк п'ять років поспіль рекламує прив'язку банківських ставок до своєї облікової, питання про її рівень цілком логічне. Тим більше, що з березня минулого року вона варіюється в діапазоні 18,0–16,5%, а кредити, надані бізнесу, упали за цей час на 12% - з пікових 914 млрд грн до 801 млрд. Тобто до рівня, який спостерігався п'ять років тому - у серпні 2014-го.

А з урахуванням накопиченої відтоді інфляції реальний кредитний портфель бізнесу "всох" у 2,3 разу.

Результат, треба зізнатися, гнітючий. Зрозуміло, що ніякі 5–7% економічного зростання з такою статистикою нам не світять.

Реакція Нацбанку на це передбачувана: дотиснемо інфляцію, і все стане на свої місця. Тим більше, що в законі про НБУ його пріоритетну мету так і прописано - "досягнення і підтримка цінової стабільності". Кредити, економічне зростання, збереження банківської системи - усе це питання другої, третьої і четвертої важливості. Тож поки Нацбанк не доб'є інфляції до "цінової стабільності" (5±1%), про будь-яке економічне зростання й мови не буде.

Можна скільки завгодно сперечатися про дії НБУ, однак формально він захищений буквою закону. Хочете іншу букву? Змінюйте закон.

Клінч

Разом із тим ситуація не така вже й проста. Хоча б уже тому, що судити Нацбанк за бажання знизити інфляцію абсурдно. Але чи багато хто замислювався над тим, яке економічне зростання він при цьому планує? А даремно - 4% на рік. Так-так, аж 4% - менше, ніж сьогодні демонструють наші конкуренти з країн, що розвиваються.

Звідки це відомо? З регулярних аналітичних оглядів НБУ, де рік у рік наголошується, що, знизивши інфляцію до цільових 5±1%, ми досягнемо 4% зростання нашого потенційного ВВП. При цьому слово "потенційного" означає приблизно те саме, що й "максимально можливого".

Тож сьогодні ми маємо парадоксальний клінч - тільки-но уряд затурбувався економічним зростанням, з'ясувалося, що його установки суперечать уявленням Нацбанку. І хоча мета щодо зростання (5–7%) не така вже й велика, вона в півтора разу більша за амбіції НБУ (4%), які не стільки вирішують наші економічні проблеми, скільки консервують їхні сьогоднішні вади.

Виникає природне запитання: за що ж ми тоді всі ці роки боремося? Питання, зізнаємося, не нове. Воно неодноразово порушувалося й у пресі, і в публічних дискусіях. Однак хоч якоїсь серйозної уваги до себе так і не привернуло: уряд задовольнявся тим, що економіка принаймні зростала, а не падала. Натомість центральний банк від цієї теми взагалі відсторонився, посилаючись на свою незалежність і пріоритетну мету - цінову стабільність. Хоча її відсутність одразу пояснював турботою… про економічне зростання.

"Магічні" 4%

Звідки узялися ці 4%? Важко сказати. Але, схоже, це ті відсотки, в яких МВФ бачить успіх наших із ним програм: з 2014 р. майже всі наші меморандуми містять саме цю стелю зростання в 4%. Примітно, що практично такий самий результат Фонд передбачає для Албанії, Анголи, Аргентини, Афганістану, Сейшельських Островів, Молдови, Сомалі. Хоч би якими різними були ці країни, усі вони після виконання програм Фонду мають досягнути 3–4% зростання ВВП.

Говорити про унікальність таких розрахунків досить складно. Швидше, це якийсь трафарет. Безумовно, він був би доречний, якби йшлося про просте пожвавлення хворої економіки. Однак ще в 1992 р. тодішній голова МВФ М.Камдесю характеризував 4% як "нормальне економічне зростання": саме його він обіцяв колишньому Союзу разом із допомогою в 100 млрд дол. Після чого, як відомо, не склалося ні з тим, ні з іншим.

На цьому тлі останні докори Фонду на адресу нашого млявого зростання просто курйозні: його темпи загалом не відрізняються від цільових настанов самого МВФ. Тим більше, що в січні 2019-го він їх навіть знизив до 3,3%. І це з урахуванням "ефекту" ринку землі. Аби Китай довірився таким рецептам, то не мав би він ні 10% щорічного зростання протягом 30 років, ні приголомшливого технологічного ривка. Чому ж ми мусимо задовольнятися 3–4-процентним дном? Загадка. Причому не менша, ніж цільова зв'язка НБУ "облікова ставка - інфляція - зростання". Тим більше, що він раптом заговорив про можливість різкого зниження облікової ставки до 9% наступного року й 8% - 2021-го.

Ставка спотикань

У принципі, за економічне зростання відповідає Кабмін. І все сказане, з огляду на це, стосується його не менше, ніж Нацбанку. Однак тріада цільової інфляції, економічного зростання та облікової ставки мимоволі виводить на перший план центральний банк. Особливо коли він планує її дворазове зниження з поточних 16,5%. Нюанс, однак, у тому, що наслідків такого кроку НБУ з Кабміном, схоже, не обговорюють.

Тим часом облікова ставка сьогодні те саме, що пилосос, з допомогою якого Нацбанк забирає з ринку грошову ліквідність, - прив'язавши до неї дохідність своїх депозитних сертифікатів (до 16,5% і вище), він роками спокушає банки їх купівлею замість кредитування економіки. Ті ж не можуть встояти, тому що у звичайних умовах такий дохід потребує чималих зусиль: перевірити кредитну історію позичальника, його потенційні ризики, оцінити можливі неплатежі, свої операційні витрати, судові витрати тощо. З депозитними ж сертифікатами все гранично просто - увечері купив, вранці одержав виручку. Вагомо, надійно та без клопоту. І так день у день, рік у рік. Ні пилу, ні шуму. І дохідність така, що західні хедж-фонди позаздрять. Економікою й кредитами в таких умовах займатися - собі шкодити.

Не дивно, що наші банки усталено тримають у депсертифікатах НБУ 40–50 млрд грн. Також зрозуміло, що їх варто було б спрямувати на кредитування виробництва. Однак Нацбанк цього не допускає, побоюючись зростання інфляції. Тим більше, що ніяк не може знизити її до цільового рівня.

Формально все впирається в інфляцію. Але на ділі ситуація значно складніша, тому що різке зниження облікової ставки перемкне інтерес банків не стільки на кредитний ринок, скільки на ринок ОВДП, дохідність яких близька до дохідності депсертифікатів. У цьому разі, позичивши у Нацбанку гривню під обіцяні 8–9% й одразу вклавши під 15–16% в ОВДП, можна буде робити гроші з повітря.

Зрозуміло, що такий віраж обвалить дохідність держоблігацій. Однак попит на них сьогодні формують нерезиденти, які вклали в ОВДП 97 мдрд грн (4 млрд дол. в еквіваленті). Але чи будуть вони їм цікаві при падінні дохідності, скажімо, до 10–11%? Не факт. Оскільки нинішні 15–16% містять плату за наш країновий ризик. А він великий - адже Україна ніколи не мала інвестиційних рейтингів, а її облігації завжди вважалися "сміттєвими".

Підвищення їхнього рейтингу агентствами Fitch і Standard &Poor's до "В", звичайно, приємне. Але це лише на дві йоти вище від переддефолтних значень. При цьому ми на пункт відстаємо від Албанії й Кенії, на два пункти - від Гондурасу, на три - від Парагваю, на чотири - від Азербайджану, на п'ять - від Марокко. Про економіки з іще вищими рейтингами (Панама, Перу, Філіппіни та ін.) узагалі не йдеться. Не кажучи вже про країни першого світу. Можна, звичайно, сперечатися про ці оцінки, але Fitch і Moody's вважають інвестиції в Україну більш ризикованими, ніж, наприклад, у Папуа-Нову Гвінею. А згідно з Moody's наш рейтинг (Саа1) досі ще є переддефолтним.

І що тоді зроблять нерезиденти при падінні дохідності наших ОВДП до 10–11%? Звісно, переключать свій попит на папери інших країн: у тій же Кенії, Нігерії або Туреччині дохідність 10-річних бондів 12–14%, а їх рейтинги вищі за наші папери. Ідучи з України, нерезиденти виводитимуть і валюту. Попит на неї зросте, а пропозиція впаде. Гривня знову почне знецінюватися, тому що без валюти нерезидентів, що купують ОВДП, у нас уже сьогодні був би її дефіцит. Девальвація потягне за собою зростання цін. І центробанк буде змушений… підвищити облікову ставку. Коло замкнеться у вихідній точці. Причому замкнутися воно може ще швидше, якщо за нерезидентами з країни потягнеться вітчизняний капітал, "благо", йому сьогодні в цьому допомагають відкриті щілини, вікна й двері валютної лібералізації. Хоча, можливо, він уже й сьогодні виряджається в "офшорних нерезидентів", гріючи руки на наддохідності наших ОВДП. Але тоді виникає резонне запитання: кому й за які заслуги так сприяє Мінфін та його убогий бюджет?

Чи правдоподібний такий сценарій? Для відповіді достатньо згадати 2017 р., коли НБУ знизив облікову ставку до 12,5%, після чого поповзли вгору курс гривні з інфляцією. Що потім було? Правильно, Нацбанк підвищив у кілька заходів облікову ставку до 18%, де вона й застигла аж до квітня цього року.

Обтяжуючі обставини

Поточна ситуація погіршується тим, що у Мінфіну найскладніший графік боргових платежів: у 2019–2022 рр. їх обсяг сягає 40–53% планових бюджетних доходів. Обстановка реально на межі фолу, - для самостійних виплат коштів немає,різати ж бюджет - дражнити кризу обсягом вимушених скорочень.

Можливості Мінфіну через це прямо залежать від продажів облігацій. Так, у січні-липні ц.р. відношення його запозичень до всіх бюджетних доходів перевищило 50%. Тож з урахуванням платежів 2020–2022 рр. радикально знизити дохідність ОВДП Мінфін навряд чи зможе, - велика небезпека віджахнути покупців. Особливо нерезидентів, чиї вкладення в ОВДП уже майже вдвічі перевищують суми обігових депсертифікатів НБУ. Через цю пропорцію провідна роль на фінансовому ринку, схоже, перейшла до облігацій: різке зменшення їхньої дохідності загрожує не менш різкою девальвацією та зростанням цін. Незалежне ж зниження облікової ставки, як зазначалося, може спричинити ті самі наслідки.

Звичайно, Нацбанк міг би підтримати курс гривні резервами. Але системно він цього не робитиме. По-перше, з принципу, підкреслюючи свою незалежність і гнучкість курсу. А по-друге, тому що йому банально не вистачить резервів на три наступні роки.Останній жовтневий ривок долара - наочний приклад хисткості нашої гривні: лише за три дні її готівковий курс втратив усе, що збирав майже два попередні місяці.

Гра однією рукою

Безумовно, невгамовне прагнення Нацбанку звести монетарну політику лише до облікової ставки - окрема розмова. Тим більше, що закон наділив його широким спектром механізмів та інструментів. У зв'язку з цим свобода виведення капіталу з країни, яка воює, втрачає території й роками стоїть на колінах з простягнутою рукою перед зовнішніми кредиторами, заслуговує на спеціальний аналіз. Як і офшорні рахунки політиків, що лобіювали таку валютну лібералізацію. З урахуванням цього інтерес правоохоронців до її деталей і цілей на підприємствах "Укроборонпрому" навряд чи випадковий.

Однак якщо НБУ в'яже собі руки, обмежуючи грошово-кредитну політику лише обліковою ставкою, то Кабмін, схоже, не усвідомив, що її рух залежить від боргових проблем Мінфіну й дохідності ОВДП, які перебувають у його віданні. І що, не вирішивши цих проблем, він не може розраховувати ні на дешеві кредити Нацбанку, ні на їх доброчинний ефект. А отже, і на 5–7% стійкого зростання. Принаймні у рамках нашої поточної політики.

У таких умовах, хочеш - не хочеш, а треба думати про розподіл дефіцитних фінансових ресурсів. Причому не тільки на військові цілі й пов'язані з ними потреби. Хай там як, але базою оборонних розробок усе ж таки є промисловість, а не торгівля із сільським господарством. Та й узагалі робити ставку в добу андроїдів на чавунні болванки з кукурудзою просто безглуздо. Тим більше, що й аграрне майбутнє пов'язане з новими технологіями. Розраховувати ж на те, що нам їх хтось просто так принесе та подарує, верх нерозсудливості.

Усім відомий велосипед

Навіть якщо уявити, що НБУ вдасться у неймовірно вдалий спосіб знизити облікову ставку до заявлених ним 8–9% і втримувати її на цьому рівні, результат буде далеким від очікувань уряду. Оскільки більша частина нових кредитів опиниться не у виробництві технологічної продукції, а в торгівлі (35%) і посередницьких операціях з нерухомістю (8%). На жаль, таким є кредитний портфель наших банків. При цьому вага кредитів, спрямованих на консультування (4,6%), перевищить їхню частку, пов'язану з виробництвом комп'ютерів, електроустаткування, автотранспорту, машин та обладнання (4,0%).

Причина? Уже згаданий країновий ризик, який включає і незахищеність наших кредиторів, і беззахисність їхніх позичальників - перед братухами з кийками, суддівськими приписами й виписками з липових реєстрів. Для банку в таких умовах найкращі кредити - короткі. Не дивно, що їх частка в структурі банківських портфелів доходить майже до половини (48%).

Що в таких випадках робили нині успішні країни? Насамперед забезпечували владу закону. Причому часом не просто жорсткими, а відверто жорстокими методами. Попутно вони опиралися на ті чи інші інституції розвитку. Глобально їх представила Бреттон-Вудська система, у рамках якої було створено не тільки МВФ і ГАТТ, але також Міжнародний банк реконструкції та розвитку (1944). План Маршалла, по суті, також був цільовою фінансовою платформою післявоєнного відновлення Європи. Причому він опирався на мережу національних інституцій розвитку, включаючи той же німецький банк KfW. 1959-го був створений Міжамериканський банк розвитку,
1964-го і 1966-го - Африканський і Азіатський банки розвитку, 1991-го - Європейський банк реконструкції та розвитку.

Сьогодні на національному, регіональному й міжнародному рівнях у тому чи іншому вигляді функціонують понад 900 інститутів розвитку. Описувати їхній досвід немає сенсу, адже він добре відомий. Основна мета таких інститутів - компенсувати "провали ринку": дати національному бізнесу довгі кредити; надати страхові послуги й гарантії за прийнятною ціною; фінансувати соціально значущі, але ризиковані проєкти; підтримати перспективні напрями розвитку тощо.

Чи всі інститути розвитку однаково успішні? Звичайно, ні. Разом із тим загальний тренд у їхній історії - узагальнення й адаптація найбільш вдалого досвіду. Нині цим шляхом іде не тільки Китай у рамках реалізації його національних і міжнародних проєктів (включаючи Азіатський банк інфраструктурних інвестицій), але також ЄС. В останньому випадку можна згадати і міжнародні інститути (ЄБРР, Європейський інвестиційний банк, Банк розвитку Ради Європи), і національні банки розвитку. Їх наші європейські сусіди створюють мало не примусово - для реалізації структурних проєктів. Але ми цей досвід явно ігноруємо, воліючи чогось простішого на кшталт "приватизація-дерегуляція-лібералізація".

Самі з вусами

Загалом у нас є чотири держбанки з активами, що перевищують половину показника всієї банківської системи. Тільки вже це дозволяє їм відігравати роль інститутів розвитку. Тим більше що Укрексімбанк і створювався для цієї мети. На додачу ще є й віртуальне Експортно-кредитне агентство. Однак оцінити їхній профільний внесок у нашу економіку досить складно. Хоча б тому, що державний Укргазбанк видає пільгові кредити (під 10,5%) на придбання транспорту, сільгосптехніки та обладнання… білоруського виробництва. Ви правильно зрозуміли, український держбанк просуває на нашому ринку продукцію країни-конкурента. Не вірите? Зайдіть на його сайт…

За наших аграріїв, звісно, можна порадіти. Але навіщо Кабмін, контролюючи всі держбанки, виживає з ринку своїх же виробників (сільгосп)техніки!? Причому небезуспішно: у 2014–2018 рр. випуск тракторів в Україні скоротився на 11%, сівалок - на 14, культиваторів - на 22, плугів - на 32, косарок - на 38%. А випуск зернозбиральних комбайнів упав із 100 од. (2015) до 47 (2018). І все це без урахування окупованих територій.

Тим часом державний Укрексімбанк реалізує схожу програму - "Білоруський імпорт", надаючи кредити на термін до п'яти років для купівлі білоруської продукції. Натомість уряд Білорусі компенсує "частину процентної ставки за кредитом у розмірі 2/3 облікової ставки НБУ, але не більш як 8% річних".

Ну чим не дострокове виконання планів президента й прем'єра? Отут тобі й довге фінансування, і дисконтна ставка НБУ, і доступний кредит бізнесу, і підтримка виробництва. Один лише негаразд - робить це все уряд Білорусі для просування своєї продукції на нашому ринку з допомогою наших же держбанків.

Що про це думає уряд і чи думає про це взагалі, невідомо. Однак відомо, що він хоче продати держбанки. Але чи будуть від цього доступнішими кредити для нашого бізнесу і чи допоможуть вони йому в конкуренції з тими ж білорусами, неочевидно. Як і те, яким чином Кабмін знизить ціну кредитів для наших позичальників. Тим більше, що він відповідає і за держборг, і за ОВДП, і за їхню дохідність, і за держбанки.

Є багато чого на світі, друже Гораціо…

На цьому тлі обіцяні Кабміном фермерам для купівлі землі
4,4 млрд грн виглядають якимось сигналом. Однак сигналом досить дивним, тому що незрозуміло, чому обіцяють тільки фермерам і лише під купівлю землі; чи одержить кредитну підтримку промисловість; чи будуть держгарантії у експортерів; як бути зі страхуванням їхніх ризиків; чи готові ми, як білоруси, працювати з імпортерами нашої продукції.

Також неясно, чому МВФ і Світовий банк роками блокували запуск Експортно-кредитного агентства, яке повинне було вирішити ці питання? І чому у них зникли заперечення, тільки-но мова зайшла про ринок землі? Їхня прихильність до нашого аграрного майбутнього очевидна. Неочевидно, яким його бачить уряд.

Тим часом у тій сировинній ніші, яку ми успішно обживаємо, вже спостерігалося не лише зростання у 5, 7 і 12% (2002–2007), а й найглибші спади в 14,8% (2009). Причому ці злети й падіння залежали не стільки від нас, скільки від політик провідних країн світу та відповідної кон'юнктури сировинних ринків.

Ця залежність тим симптоматичніша, що в структурі нашого товарного експорту активно зростає частка рослинництва (20,9%, 2018), а також тваринних і рослинних жирів (9,5%); скорочується вага машин і обладнання (9,8%); а відсоток руд, шлаків і золи (6,4) уже перевищує сумарну частку хімічної продукції (4%) і наземних транспортних засобів (1,4%). При цьому ми, схоже, не знаємо, що робити з "Мотор Січчю", провідними авіазаводами, "Південмашем" та "євробляхами", що добивають залишки автопрому.

Якби в таких справах можна було покластися тільки на ринок, американці не створювали б агентство DARPA (Defense Advanced Research Projects Agency), з яким тепер пов'язують появу інтегральних мікросхем, технологій "стелс" і Інтернету. А Чилі - агентство Innovachile і програму Start-Up Chile, націлені на подолання сировинної залежності, експорту міді й цін на неї. Обидва приклади тим показовіші, що стосуються країн, які відстоюють неоліберальні цінності. Але ми про цей досвід, здається, навіть не чули.