Борис Тимонькін: «Побоювання іноземної експансії найчастіше грунтуються на старих страшилках»

5 липня 2007 року в Мілані представники групи «Інтерпайп» від імені групи інвесторів Укрсоцбанку уклали угоду про продаж близько 95% акцій цієї фінустанови міжнародній банківській групі UnіCredіt. UnіCredіt Group, яка вже володіє в Україні двома «дочками» — УніКредитБанком і «ХФБ Банк Україна», є одним із найбільших гравців світового банківського ринку. Після купівлі в червні італійського банку Capіtalіa за 29,6 млрд. дол. вона стала другою за розмірами фінансовою групою в Європі з очікуваною ринковою капіталізацією близько 100 млрд. євро (нині — 70 млрд. євро).

Сума угоди (акції продаватимуться виходячи з капіталізації АКБ «Укрсоцбанк» у 2,2 млрд. дол.) стала найбільшою на сьогодні в Україні. До цього найбільш значущим іноземним банківським придбанням у нашій країні вважався продаж 93,5% банку «Аваль» австрійській банківській групі Raіffeіsen у серпні 2006 року за 1,028 млрд. дол.

Про обставини укладеної угоди, а також про те, що означатиме для вітчизняного фінансового ринку посилення позицій на ньому іноземного капіталу, «ДТ» розпитало голову правління Укрсоцбанку Бориса ТИМОНЬКІНА.

— Борисе Владиславовичу, перше запитання, природно, стосується угоди з продажу пакета акцій Укрсоцбанку іноземним інвесторам.

— За час моєї роботи в Укрсоцбанку це далеко не перша угода зі зміни його власників або часток у власності. Тому з кожним новим проходженням процедури due dіlіgence (спрощено — комплексне дослідження бізнесу потенційним покупцем перед його придбанням. — Ю.С.) цей процес ставав дедалі звичнішим.

Коментарів щодо самого факту укладання угоди вже було досить багато. Сьогодні в нас вистачає людей із достатньою «ерудицією», аби наліпити всілякі ярлики й прокоментувати кожну подію з будь-якого боку: білого, чорного, рожевого, якого завгодно.

А гроші, особливо великі гроші, — це завжди дуже об’єктивна оцінка бізнесу. Адже професійні банкіри, які приймали рішення з цього приводу, — люди практичні та обережні. Якщо хочете, професійні «скупердяї», які за покликанням і родом діяльності люблять гроші рахувати та не люблять їх витрачати.

Можна скільки завгодно рекламувати себе, розповідаючи всім, який ти гарний і розумний. Та найоб’єктивніша оцінка в бізнесі — це реально заплачена за нього ціна. Отримана, до того ж, на відкритому ринку після проходження ретельної перевірки.

Готовність заплатити за акції таку суму — це оцінка роботи всього колективу Укрсоцбанку. І людей, які колись створювали банк у 1990-му, і більш як десятитисячного колективу.

Також це ще й доказ того, що і в Україні можуть створювати та розвивати бізнес, який буде ефективний і цікавий настільки, що за нього будуть готові заплатити вельми великі гроші.

— Колись ви погоджувалися з точкою зору, що західні банки цікавляться не стільки тим, з яким коефіцієнтом доводиться переплачувати за капітал куповуваного банку, скільки його ринковою часткою. І фактично всі чинники, що впливають на вартість фінансових установ, зводяться саме до цього знаменника. Чи можна зробити такий приблизний підрахунок: якщо банк, який займає 5,5% ринку, коштує 2,2 млрд., то вся вітчизняна банківська система оцінюється приблизно в
40 млрд. дол.?

— Це буде не зовсім коректна оцінка, бо структура та якість активів у вітчизняних банків усе-таки дуже різні. У них сильно відрізняються системи ризик-менеджменту, процедури видачі та повернення кредитів, територіальна структура й регіональна присутність, диверсифікація портфелів. Для іноземців, наприклад, дуже важливий роздріб. Для них більш зрозумілою та ефективною є структура активів, за якої обсяги кредитування населення перевищують портфель юридичних осіб.

Достатнім територіальним охопленням і розгалуженою роздрібною мережею, добре збалансованим і диверсифікованим портфелем може похвалитися далеко не кожен вітчизняний банк. Тому якщо частку ринку скоригувати на ці якісні характеристики, то буде, мабуть, не 40 мільярдів, а, скажімо, 30.

Та в цілому — це вже теж значущі цифри.

І це — поки що. П’ять років тому ми тільки починали активно кредитувати населення, а сьогодні вже видали таких позичок на більш як
10 млрд. грн., 70% із яких становить іпотека. У 2001 році наша ринкова частка по фізособах становила соті частки відсотка, а до кінця нинішнього року ми підвищимо її до 10%, а можливо, і більше.

Ще п’ять-сім років тому ніхто не готовий був платити за вітчизняні банки великі суми, до них часто застосовувалося образливе зневажливе порівняння, мовляв, уся банківська система за капіталізацією менша за один великий польський банк. Сьогодні в оцінках вартості найбільших вітчизняних банків лік уже пішов на мільярди. Мине ще п’ять років — і ми вийдемо на середньоєвропейські показники за активами, капіталізацією, прибутком.

— Рік тому ви прогнозували, що через п’ять років активи й капітал вітчизняних банків удесятеряться. Чи зберігається така ж оптимістична оцінка, або ж з’явилися ознаки охолодження?

— Так ми вже не перший рік чекаємо цих ознак, щоб можна було зменшити темп, оглянутися, передихнути. Щороку переглядаємо та коригуємо наші стратегічні п’ятирічні бізнес-плани. І щоразу, коли закладаємо подібні вражаючі цифри й показники, спочатку стає якось ніяково — страшнувато. Та, як кажуть, голова боїться, а руки роблять. Потім ми ці плани не менш регулярно перевиконуємо, і нічого, звикли.

Треба розуміти, що почасти настільки швидке зростання зумовлене тим, що ми наразі в основному лише відновлюємо втрачене в минулому десятиріччі.

Зростає монетизація економіки. І зростає не просто так, включили верстат — надрукували грошей. Практично вся емісія та зростання грошової маси покриваються адекватним збільшенням валютних запасів Нацбанку. Тому коли кажуть: давайте цей процес пригальмуємо або обмежимо недержавні зовнішні запозичення, то я ніяк не можу зрозуміти — а навіщо? До досягнення критичних рівнів нам ще дуже далеко, позики дуже добре диверсифіковані і йдуть в основному не на проїдання, а на розвиток бізнесу, створення додаткової вартості, зростання капіталізації.

А розрахунки навіть за валютними кредитами все одно роблять в основному в національній валюті. Долар — у більшості випадків лише валюта обліку, значуща частина якої надходить до резервів НБУ.

Нам ще інвестувати та інвестувати, тож навіщо штучно обмежувати цей процес, ми що, вже наздогнали хоча б сусідів у Центральній та Східній Європі? Запитував уже і ще раз запитаю — чого ми боїмося?

— Укрсоцбанк — у п’ятірці лідерів ринку. Проте нові власники напевно ставитимуть ще більш амбіційні та агресивні завдання, доведеться зростати ще швидше...

— Що нас, як і інші вітчизняні банки, зазвичай стримувало в зростанні? Відповідь проста — брак капіталу. Перша велика додаткова емісія акцій на 300 млн. грн. у нас відбулася тільки торік, а до цього основним джерелом поповнення капіталу Укрсоцбанку була капіталізація його прибутку. Акціонери, до їхньої честі, не вилучали прибутку з банку, але зростав він як самостійний бізнес, без зовнішніх вливань. Стали власники додавати капітал — ми почали зростати швидше.

А тепер ми розуміємо, що в банку не буде проблем зі збільшенням капіталу за активного якісного зростання. Крім того, значно спроститься процес фондування — залучення ресурсів як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. Адже наявність такої потужної материнської структури означає якісно вищі кредитні рейтинги та рівень довіри інвесторів і вкладників.

— А як на динаміці показників банку позначаться неминучі зміни структури й технологічних процесів після завершення угоди щодо злиття?

— У понеділок у нас відбудеться перша зустріч із представниками нових власників. Отже, робити якісь висновки поки що рано...

— А на прикладі банку Іntesa?

— Усе ж таки це різні банки, із бізнес-процесами, які не зовсім збігаються. Крім того, у них може відрізнятися стратегія роботи на ринку.

— У ЗМІ вже пройшла інформація, що українські дочірні банки групи UnіCredіt — «ХФБ Банк» і УніКредитБанк — інтегруватимуться в структуру Укрсоцбанку. Чи доцільно, на ваш погляд, проводити таке злиття та наскільки складно буде його здійснити?

— Звичайно, всі банки дуже різні. Згадані вами «ХФБ Банк» і «УніКредит» саме нині перебувають у процесі злиття. Причому перший із них є більшою мірою корпоративним, а другий орієнтований на роздріб. Якщо їх успішно об’єднати, вийде хороший універсальний банк.

Що робити далі? Чесно кажучи, я повторив би, на мій погляд, блискучу операцію групи Raіffeіsen. Вони створили «Райффайзенбанк Україна», розвинули й потім, продавши його, фактично перекрили більшу частину витрат на придбання «Аваля».

Проте якщо головний акціонер вирішить, що необхідно зливатися, маючи на те якісь свої серйозні міркування, виконуватимемо. Що робити — зрозуміло, але персонал — це не роботи, а живі люди. З досвіду навіть тих злиттів іноземних банків, що вже відбулися, близько року займає тільки юридичне злиття, а фізичне — до моменту реального об’єднання процедур — іноді затягується і на десятиріччя.

При цьому потрібно враховувати, що нам, крім злиття, необхідно забезпечувати ще й агресивне зростання.

— Останнім часом у ЗМІ звучали прогнози про можливе велике падіння попиту на вітчизняні банки з боку іноземних покупців. Ваша думка щодо цього? Чи можете ви спрогнозувати кількість і об’єкти угод до кінця нинішнього року?

— Вважаю, що цього року ми дізнаємося про кілька досить великих стратегічних покупок. Та навряд чи їх буде дуже багато — не десять і навіть не п’ять. І не тому, що інтерес падає, а тому, що список стратегічних покупців не нескінченний. Не будуть 60 західних банків тупцювати на українському ринку. Їх може прийти 20, максимум 25 — не більше. У міру того, як дедалі більше банків продаватиметься, цей попит знижуватиметься.

Втім, для досить великих банків, які динамічно розвиваються і власники яких не хочуть втрачати над ними контроль, з’являється інша альтернатива — вихід на ІPO. Йдеться про продаж великих і маленьких пакетів не одному, а багатьом портфельним інвесторам, які готові купувати в розрахунку на зростання курсової вартості акцій. Існує досить серйозний попит на успішні банки за умови виконання ними необхідних для публічного розміщення процедур, оскільки перспективи розвитку ринку — дуже хороші.

— Як ви ставитеся до заяв про необхідність обмежити присутність іноземного капіталу в банківському секторі України, які періодично звучать від Ради НБУ і керівництва Асоціації українських банків, членом ради якої ви є?

— АУБ — дуже демократична організація, в якій кожний, навіть невеличкий банк, рівний у правах з кожним із банків першої десятки. Тому консолідована позиція АУБ може відрізнятися від думки окремо взятих членів її ради.

У багатьох членів Асоціації перспектива приходу великих іноземних гравців викликає цілком зрозумілі побоювання. Безперечно, їх у чомусь потіснять, посилиться конкуренція. Проте в чомусь ці страхи є помилковими, оскільки в тій самій Німеччині чи США цілком успішно існують тисячі банків.

Мені здається, що побоювання іноземної експансії найчастіше грунтуються на старих страшилках, які укоренилися у свідомості ще від часів Радянського Союзу, коли ми в усьому шукали міжнародну змову...

— Чи не тому ви так кажете, що ваша точка зору визначається, як у приказці, місцем сидіння?

— Ні, я завжди дотримувався такої самої думки — можете переглянути всі мої коментарі та інтерв’ю. І завжди обстоював думку, що конкуренції, нехай навіть дуже жорсткої, не треба боятися. Конкуренція не псує людей. А навпаки, мобілізує, навчає зростати, ставити цілі, перемагати, бути впевненим у собі, врешті-решт. Вона змушує нормальний бізнес завжди бути в тонусі й швидше розвиватися, шукати нові ніші та можливості.

— Мені як клієнту справді однаково, обслуговуюся я в банку західного добропорядного і законослухняного «імперіаліста» чи вітчизняного ділка, який ховає свої активи в офшорах. Більш того, коли звучать заклики захистити вітчизняного товаровиробника, завжди хочеться запитати — а чи не намагаються при цьому, зокрема й моїм коштом, зробити прибутковим якийсь у принципі неефективний бізнес?

— Зверніть увагу, що іноземець при цьому ще й справно сплачує до нашої скарбниці податки, тоді як чимало суперпатріотів не хочуть цього робити за жодних обставин. До речі, у контексті нинішніх процесів реформування нашої податкової системи хочу зауважити, що вважаю проблему не такою вже й непідйомною, як багато хто скаржиться.

Ми, наприклад, навчилися вже справно сплачувати податки й одержувати непоганий прибуток. Нинішнього року заплатимо понад 250 млн. грн. податків і ще мільйонів 400 після цього прибутку залишиться.

Наша податкова система хоча й далеко не бездоганна, але дає змогу нормально за великого бажання працювати. А в багатьох європейський країнах податковий прес значно жорсткіший, ніж у нас. Хочете жити в нормальній і гарній країні — сплачуйте податки.

Я б узагалі запропонував змінити виборчий закон: зробити загальнодержавний реєстр платників податку на доходи фізосіб, і перші 450 чоловік, які сплатили найбільші суми, одержують право бути народними депутатами. Люди змагатимуться — більше сплачувати, щоб потрапити до парламенту. І утриманці тоді не управлятимуть країною — і справедливості стане більше, і країна стане якісно іншою.