Барабанні палички

У мене на робочому столі в рамочці стоїть гривнева банкнота не з одним, а відразу з трьома підписами голів Національного банку. Причому оригінальними. Така собі ілюстрація до відомого вислову про те, що поразка — завжди сирота, а в перемоги багато батьків. Так, гривня — це наша перемога, наш успіх. Гривня — це наше все. І найкраще це відчувають політики, які не втратять нагоди хоч якось пов’язати своє ім’я з гривнею, декларуючи своє піклування про неї.

Тож перше десятиліття гривня проіснувала без особливих проблем. Ну, якщо не зважати на те, що вона «схудла» практично втричі: «народившись» майже вдвічі легшою за американський долар (1,75 гривні за один долар), нині вона становить лише п’яту його частину. Втім, роль «чудесної» дієти відіграла світова «азіатська» криза 1997—1998 років. Для нас вона, правда, була всього лише «російською» кризою: рівнем глобалізації «не вийшли».

Цікаво, що криза ця була не тільки передбачуваною, а й прогнозованою. Буквально незадовго до її початку, у вересні 1997 року, про це говорилося під час знаменитої дискусії між Дж. Соросом і тодішнім прем’єр-міністром Малайзії М.Мохаммадом. Дискусія, до речі, відбувалася в рамках щорічної сесії МВФ і Світового банку в Гонконгу, й на ній була присутня дуже представницька делегація України. Проте вона привернула увагу, наскільки я пам’ятаю, лише одного члена делегації, який тоді професійно займався нашими відносинами з ЄБРР і не міг нічого зробити для захисту гривні.

Утім, у нашому розпорядженні було ще майже два роки, поки криза, погулявши просторами Азії й Латинської Америки, прикотилася в Росію і звідти вже дістала нас. Пам’ятається, тоді в результаті падіння «піраміди» ОВДП курс за лічені дні обвалився з 1,90 до 5,20 гривні за «зелений». За оцінками професора Анатолія Гальчинського, тодішнього економічного радника президента, бюджет втратив 7,6 млрд. грн., а валютні резерви країни зменшилися з 2,3 до 0,76 млрд. дол. Але тепер інша річ: валютні резерви, навпаки, зросли вдесятеро порівняно з передкризовою оцінкою, а бюджет постійно зростає, поповнюючись ще й за рахунок позик на міжнародному облігаційному ринку.

Валютний курс, щоправда, практично не змінився, мабуть, віддзеркалюючи нашу багатовекторність і рівновіддаленість: п’ять гривень за долар і п’ять рублів — за гривню. Ну, з певними коливаннями. З обох боків.

А так усе гаразд! 11 років! Б’ють «барабанні палички». От тільки не зовсім зрозуміло: це урочистий парад чи дорога на ешафот? Пояснюю. Неминуче, як «дембель», наближаються парламентські (вірніше сказати, просто політичні) вибори. У сутичці сходяться дві сили, які декларують потребу політико-економічної інтеграції України. Правда, одні при цьому вказують ліворуч (за течією Дніпра, природно), в ЄЕП, інші — праворуч, у ЄС. Слушності заради треба сказати, що декларують вони це вже давно, але за результатами виборів може настати й час реальних кроків.

І от стоїть наша гривня як билинний богатир на роздоріж­жі, а на пришляховому камені нічого хорошого прочитати не може: ліворуч підеш — голову складеш і праворуч підеш — те ж саме. Адже обидва варіанти передбачають, зрештою, перехід на єдину колективну валюту. Тільки якщо у випадку з ЄС — це справді колективна «євро» (на яку з нового року перейдуть уже перші з нових членів Євросоюзу: Словенія, Мальта й Кіпр, а там уже й Угорщина з Чехією напоготові), то інтеграція в ЄЕП «світить» простою відмовою від гривні на користь російського рубля. Ну й що, що він слабший і не такий стабільний. Зате російський. А росіяни не здаються.

Пам’ятається, я разів зо два, користуючись нагодою, цілком офіційно пропонував на відповідних, уповноважених на те форумах обговорити питання про те, якою має бути валюта «євразійського співтовариства» (чи то СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП чи щось не менш благозвучне). Можливо, створити щось на основі «кошика» братерських валют? А може, вибрати просто найстабільнішу (казахстанський тенге або українську гривню)? Європа ж не «спокусилася» потужною дойчмаркою: врахували інтереси всіх. І німці погодилися на жертву в ім’я реального об’єднання, а не поглинання.

Та куди там! На євразійських просторах, здається, економічна думка в цьому питанні застигла на початку 90-х минулого сторіччя. Тоді голова Центробанку Росії Г.Матюхін милостиво погоджувався на існування гривні, але за умови, що вона «ходитиме» тільки в готівковому обігу, за співвідношенням 1:1 із російським рублем і в кількості, визначеній ЦБ Росії. Шотландський варіант. Для заспокоєння «аборигенів». Хоча такий само існував і в Російській імперії. Для Закавказзя, наприклад. Власне, ЄЕП і є етапом відновлення цієї імперії, що не дуже-то й приховується.

І якщо єврова­ріант передбачає не тільки менш тривалий перехідний період, а й потребу відповідати певним, досить жорстким критеріям (що робить осмисленим старання зміцнити гривню та зробити її повністю конвертованою валютою), то єепівські перспективи ставлять просто-таки сакраментальне запитання на кшталт «а для кого ж я себе пильнувала?»

Тож у гривні тільки одна надія. Пам’ятаєте «Склянку води»? «Якщо велика держава хоче захопити маленьку, то ніщо не може її врятувати, — пояснював лорд Болінгброк. — Але якщо того ж хоче інша велика держава, то в маленької з’являється шанс». Отож. Таким чином, шансом гривні є її прискорений розвиток і перехід в іншу вагову категорію — ВКВ. Таку мету вже проголосила для свого рубля Росія. Однак проголосити мало.

Загалом у «валютній біблії» — Статуті МВФ — поняття «вільно конвертована валюта» немає, але на практиці нею стають після включення до списку валют, в яких здійснюються розрахунки між центральними й транснаціональними банками. Здійснюються такі розрахунки (т.зв. Continuous Linked Settlements) через спеціальний CLS International Bank, який функціонує в Нью-Йорку під особливим наглядом Федерального резервного банку.

На сьогодні цей банк приймає платежі в 15 валютах, включаючи нещодавно визнані валюти ПАР і Південної Кореї. От якби гривні вдалося опинитися в цьому списку якщо не раніше, то хоча б невдовзі після рубля (агов, біг наввипередки до СОТ!), то ми змогли б відносно забезпечити свій монетарний простір від поглинання рублем (виставивши принаймні гідного конкурента) і створити хороші передумови для єврошлюбу. При цьому в нас залишався б у запасі «данський варіант» — стати членом ЄС, але не ввійти в зону «євро» (Euroland). Утім, це вже так, для супер-«єврооптимістів» (якщо такі ще залишилися).

Рух у цьому, єдино життєвому для гривні напрямку передбачає комплекс заходів, серед яких насамперед валютна лібералізація та інфляційне таргетування. Теми не нові. Валютна лібералізація так узагалі останнім часом привертала особливу увагу, передусім у зв’язку з обговоренням неоднозначно сприйнятого фахівцями проекту закону про валютне регулювання і валютний контроль.

Усвідомлюючи потребу модифікувати систему валютного регулювання, критики проекту дорікають його авторам, зокрема, у тому, що він вільно чи мимоволі скоріше спрощує можливості відпливу з країни відносно дрібного капіталу (йдеться про право відкривати фізичними особами-резидентами банківських рахунків за кордоном і переказувати на них до 100 тис. євро на рік). Чим реально забезпечує дерегулювання міжнародних операцій для наших суб’єктів господарської діяльності. Забюрократизованість процедур і надалі знижуватиме конкурентоспроможність українських компаній за кордоном і відлякуватиме потенційних інвесторів (для них тепер ще пропонується запровадити і спеціальні рахунки за капітальними операціями — щоб перешкодити, «коли що», різкому від­пливу іноземного капіталу).

Такі рахунки не ми вигадали. Якщо не казати про те, що всі запропоновані новели взагалі-то списано з російського аналога відсотків на 90, то вперше така ідея з’явилася, здається, у латиноамериканських регуляторів. Ну і дуже вона їм допомогла? Реально виходить, що проект аж ніяк не передбачає валютної лібералізації, а швидше сприяє тільки легалізації деяких офшорних «пустощів» нашої великої буржуазії. Щоб, виходить, ліпше спалося в умовах скасування депутатської недоторканності. Тоді як нам справді потрібна (конче потрібна) системна лібералізація та дерегуляція, яку не слід плутати з проблемами валютно-податкової амністії.

Потрібно поступово, але точно й досить швидко спростити можливість нашим корпораціям активно здійснювати капітальні операції з зарубіжними партнерами, зокрема інвестиції за кордоном і розміщення своїх (своїх, а не офшорних холдингів) акцій на зарубіжних ринках; дозволити здійснення хеджирування валютних ризиків на внутрішньому й зовнішньому ринках; стимулювати використання національної валюти в міжнародних розрахунках і, відповідно, скасувати обов’язкову цесію (продаж) експортних надходжень.

І робити це, як на мене, має швидше Кабмін, а не На­ціо­нальний банк. Якщо вже ми йдемо в Європу, то варто переглянути розподіл функцій у сфері валютного регулювання й валютно-курсової політики відповідно до практики Євросоюзу, в якому (як і в інших країнах із розвиненою ринковою системою) центральні банки такими питаннями зазвичай не займаються.

Національному банку й так вистачає роботи з переходу на таргетування інфляції (замість утримування «намертво прив’язаного» валютного якоря). Природно, що використання нового механізму передбачає наявність відповідного інструментарію, якого в нас або немає, або який не діє, насамперед через відсутність реально функціонуючого фондового ринку. Тож до упряжки треба приєднати ще й Держкомісію з цінних паперів і фондового ринку. Може, за наявності одного тямущого «кучера» така потужна «трійка» таки зможе вивести гривню на шлях світової економіки. І нехай її шлях краще супроводжує радісний дзенькіт дзвіночків, ніж сумнівний дріб барабанних паличок.