«...Але навіщо ж стільці ламати?»

Недолугість антикризових «маневрів» української влади наштовхує на думку, що успішне вирішення нинішніх проблем для вітчизняної економіки пов’язане насамперед із надією на «може, розсмокчеться». Дефіцит системного бачення як внутрішньоукраїнських, так і загальносвітових процесів ми спробували заповнити під час спілкування з одним із найяскравіших авторів «ДТ» — ученим, банкіром і дипломатом, доктором економічних наук Олександром ШАРОВИМ.

— Олександре Миколайовичу, що, з вашої точки зору, було зроблено неправильно в сфері фінансових відносин за останні роки? І чи була можливість уникнути цих помилок?

— Теоретично, мабуть, завжди можна було б вчинити інакше. Однак у точках біфуркації, якщо скористатися модним останнім часом науковим терміном, вибір подальшого напряму розвитку, внаслідок нестабільності системи, може залежати навіть від незначних коливань чи сил. А в нас є ще дуже сильними старі, радянські підходи. Я вже якось згадував у «ДТ» слова К.Маркса про те, що «традиції всіх мертвих поколінь як кошмар тяжіють над умами живих». Отже, це про нас. Боюся, що ми не тільки не могли уникнути цих помилок, а й у разі появи такої можливості наступили б, як-то кажуть, на граблі знову.

Якщо ми говоримо про валютно-грошову систему, то було б добре одержати хоч якийсь досвід чи знання ще в радянський час. Візьмемо, наприклад, відносини з Міжнародним валютним фондом. Знання не тільки політичної, а й професійної, фінансової еліти про цю установу на момент здобуття незалежності було практично нульовим. Так, тепер у нас побачили, що є у світовій ієрархії органи і вищі за МВФ (хоча б «велика сімка»), але особливий пієтет у відносинах із фондом зберігається. Що ми й могли спостерігати в історії з останніми траншами.

— Невже ви вважаєте, що одвічний боржник-прохач може поводитися інакше?

— Відносини з МВФ, як і міжнародні відносини взагалі, — це «політичні шахи». І треба не тільки продумувати ходи наперед, а й займати сильні позиції. От ми з МВФ, наприклад, говоримо лише про свої кредити. Але ж МВФ не тільки кредитує багато країн, а ще й є, по суті, валютним регулятором, у завдання якого входить запобігання і пом’якшення наслідків фінансових криз. Ми колись висловлювали керівництву МВФ своє бачення цих проблем? Що ми думаємо з приводу додаткової емісії СДР? Що робити з величезними золотими запасами фонду, які фактично знерухомлені впродовж багатьох років?

Якщо голос України не почують при вирішенні питань, які зачіпають інші країни, то нас і далі сприйматимуть так, як сприймають зараз. Це і є економічна дипломатія.

— Про економічну дипломатію — іншим разом, а нині давайте повернімося до валютно-фінансових відносин.

— Історія нам не подарувала таких можливостей, що мали наші східноєвропейські сусіди, які давно є членами МВФ (Румунія, наприклад, із 1972 року) або заздалегідь, ще наприкінці 80-х років, відновили своє членство (Чехія, Угорщина, Польща). Хоча, поза сумнівом, такий «підготовчий курс» значно полегшив би подальші наші дії зі створення власної валютної системи.

Розмови про власну валюту розпочалися ще до здобуття незалежності. Профільна комісія Верховної Ради провела навіть конкурс проектів її запровадження. Були й відповідні настрої серед депутатів першого скликання: адже загалом прихильно прийнятий звіт голови правління Нацбанку В.Матвієнка (березень 1992 року) раптом завершився його зняттям із посади саме після того, як зал буквально обурився, почувши його слова, що «цього року національна валюта запроваджена не буде».

Та й після цього потрібно було ще півроку, поки указом президента від 12 листопада 1992 року був здійснений перехід на використання українського карбованця в безготівковому обігу, і з’явилася-таки національна валюта. А Естонія, перша з колишніх радянських республік, здійснила грошову реформу на п’ять місяців раніше — на той час, дуже великий відрив! Причому «в один стрибок», а не рубала «хвоста», як у тому анекдоті, «шматочками».

Валюту треба було запроваджувати негайно. А розділ безготівкового обігу (як це показав і наш досвід листопада 1992 року) взагалі робиться одномоментно — простим відкриттям окремих рахунків для спільної валюти (чи то крон, чи то рублів), які надходять від контрагентів із «нового закордону». З урахуванням підтвердження незалежності України на грудневому референдумі такий крок логічно було б зробити з 1 січня 1992 року…

— Тоді, мабуть, і заощадження населення в Ощадбанку не пропали б?

— Природно, жодної потреби «переказувати» їх у Москву тоді не було б. Утім, із моєї точки зору, і в реальній ситуації відновити ці кошти на балансі Української контори Ощадбанку СРСР можна було б буквально одним бухгалтерським проведенням. Хоча, знову ж таки, це сьогодні легко говорити про те, що можна було Москви вже й не слухати. А в той час усе було неясним. Я маю на увазі не тільки дер­жавну незалежність України, а й просто порядок розподілу «спільно нажитого майна».

У нас в основному вірили, що все буде поділене якщо не по справедливості, то хоча б «по-братньому». Реалістів було мало. Я можу пригадати тільки, як С.Яременко, котрий очолював тоді український Зовнішекономбанк, відмовився переслати в Москву, якщо я не помиляюся, десять мільйонів доларів готівкою, які і стали основою нашого «золотого запасу».

Адже що означала по своїй суті операція щодо «пересилки депозитних залишків у Москву»? Реемісію і зменшення грошової маси. За ідеєю, це мало привести до дефляції (зменшення цін) або хоча б до дезінфляції (падіння темпів зростання цін). Та цього, як відомо, не сталося. З однієї простої причини: замість вилучених грошей одразу були випущені в обіг нові. І в набагато більшій кількості. Пам’ятаєте цільові емісії, які здійснювалися в 1992—1993 роках за рішенням Верховної Ради: то на забезпечення «посівної» та «збирання врожаю», то на «шахти»? Вони й спричинили, зрештою, гіперінфляцію, яка повністю знецінила ту заборгованість перед вкладниками Ощадбанку.

— У подіях тих років простежується чимало аналогій із подіями нинішніми…

— Коли вже ми заговорили про банки, то головною помилкою я усе ж таки назвав би вибір універсальної системи. Звичайно, як показали подальші події, навіть у самих Сполучених Штатах відмовилися від жорсткого поділу діяльності комерційних (депозитних) та інвестиційних банків. Може, і ми нині могли б перейти до універсалізації. Однак тоді була інша ситуація. Перехід до приватизації, та ще в умовах гіперінфляції, взагалі припинив приплив нових інвестицій у промисловість. Нам потрібні були спеціальні інвестиційні інститути. І насамперед те, що зазвичай називають Банком розвитку.

У мене десь зберігається копія листа В.Ющенка (тоді ще голови Нацбанку) до президента ЄБРР із проханням посприяти в створенні такої установи. На кшталт тієї, що існує в багатьох країнах. На жаль, хоча ЄБРР і відгукнувся на це прохання, у результаті вийшов усе-таки не інвестиційний, а простий комерційний банк («Київський міжнародний банк», який пізніше перейшов під контроль відомого голландського банку і, зрештою, був закритий).

— Спроби створення такого банку тривають і досі...

— Тривають. Проте в умовах, коли усі банки, пробачте за тавтологію, поставлені в рівні умови, а об’єктивно високий прибуток дають валютно-обмінні операції і короткострокове (у тому числі споживче) кредитування, а довгострокові кредити та інвестиції приносять лише ризики і головний біль, — втримати інвестиційну спрямованість банку практично неможливо. Я сам брав участь у створенні та управлінні трьох таких банків і добре собі уявляю всі проблеми і спокуси. Створення такого фінансового інституту має базуватися на окремому законі, який передбачає не тільки не дуже вигідні обов’язки, а й додаткові права такого банку.

І це має бути нова, окрема фінансова установа, а не «навантаження» до якогось вже існуючого державного банку.

Треба, однак, мати на увазі, що саму ідею «банків розвитку» зовсім не однозначно сприймають фахівці. Мені неодноразово доводилося чути нарікання, особливо з боку керівників центральних банків, що такі установи намагаються вийти з-під банківського нагляду, вимагають для себе якихось особливих умов, здатних підірвати єдність фінансово-банківської системи країни. Така загроза справді існує. Саме тому я говорив про особливий закон, що має чітко врегулювати і ці питання.

— Нішу, яка була порожньою у зв’язку з відсутністю інвестиційних банків, спробували зайняти численні інвестиційні компанії…

— Ну і де їхні інвестиції? У нас і великі інвестиційні банки уже встигли попрацювати. Ті самі Merril Lynch, CS First Boston, Morgan Stanlеy, ING... Видимий результат — зовнішні запозичення уряду, Києва, кількох великих підприємств... Назвав би ще IPO українських компаній за кордоном, але, по-перше, не впевнений, що це корисно для країни загалом, а по-друге, здебільшого, якщо не у всіх випадках, йшлося про розміщення акцій усе-таки не українських компаній, а «офшорних» холдингів, які тримають права (не зовсім зрозуміло, за яким правом) на власність цих підприємств.

У будь-якому разі, складно пригадати щось більше, ніж будівництво автодороги Київ—Одеса. Для фінансування якої залучалися ресурси знову ж таки «політичного» ЄБРР, а не приватних інвестбанків. Хіба це масштаби європейської держави з 46-мільйонним населенням? Де в нас нові «мости, вокзали і заводські корпуси»?

А все тому, що немає чіткої інвестиційної політики та її інструменту — Банку розвитку. Адже для нього і особливих грошових ресурсів шукати не треба — достатньо спрямувати через цей банк ті бюджетні кошти, які усе ж таки виділяються на довгострокові вкладення і підтримку окремих галузей народного господарства. Але тільки на поворотній основі. З контролем за цільовим використанням коштів, здійснюваним безпосередньо в процесі фінансування.

Що стосується інвестиційних компаній, то їхнє існування, звичайно, саме по собі слід розглядати як факт позитивний. Однак річ у тім, що весь фондовий ринок у нас малопомітний. Ні, справді: фондовий ринок за останні півтора року впав (якщо судити за індексом ПФТС) у кілька разів. Ну то й що? Яка реакція реального сектору економіки на цю, здавалося б, екстраординарну подію? Схоже, що «загін не помітив втрати бійця».

Фондовий ринок у нас сприймають швидше як просто традиційний атрибут капіталістичного суспільства, ніж як необхідний елемент дієвої економічної системи. На кшталт того, що в усіх сусідів є, то й ми собі завели. А навіщо — не знаємо...

Тож у нас фінансовий ринок замість того, щоб твердо стояти на двох ногах (банківській і фондовій) — нехай навіть «поштовховою» буде саме «банківська нога», вийшов одноногим, із «фондовою милицею». Швидко не побіжиш.

Виправити ситуацію, звичайно, ніколи не пізно. Але для цього держава має нарешті усвідомити свою відповідальність за створення структури ринкової економіки і вжити рішучих заходів з концентрації торгів на одній фондовій біржі, створення єдиного (за визначенням) центрального депозитарію, забезпечення прозорої системи переходу прав власності і розрахунків за біржові угоди. І зробити це найзручніше було, коли тільки-но вибухнула фінансова криза і стало зрозуміло, що існуюча в нас система збанкрутувала.

— А в чому, на вашу думку, причини сучасної кризи? Яких заходів слід вжити для її подолання?

— Ми з колегами зараз досліджуємо природу українського капіталу, природно, розглядаючи його як частину капіталу світового. І доходимо висновку про те, що нинішня світова фінансова криза відображає антагоністичні протиріччя між потребами глобалізованої економіки та обмеженими можливостями сучасних форм капіталу задовольнити ці потреби.

Нові відносини самі по собі викликали до життя і нові — інтелектуальні, віртуальні — форми капіталу. У структурі капіталу дедалі більшою мірою втрачають свої позиції матеріальні форми (земля, нерухомість, товари). Ні, зникнути зовсім вони не можуть. Вони — основа величезної піраміди. Але тільки основа. Нові форми набувають дедалі більшого значення, стаючи причиною появи величезних, надзвичайних сум «гарячих грошей», які не пов’язані з тим, що ми називаємо «реальною економікою», і швидко змінюють напрямок свого руху залежно від спекулятивних очікувань. За таких умов реальна економіка існувати не може.

І виходом із кризи не можуть бути стандартні паліативні методи стимулювання відродження ринкового обміну. Вони можуть, якщо ними вміло скористаються, пом’якшити кризу. Але не більше.

— Не надто оптимістично. Чи є вихід?

— Вихід із цієї, здавалося б, тупикової ситуації полягає у принциповій зміні форм і систем руху капіталу. А такі зміни не можуть бути результатом політичних домовленостей, нехай навіть і на найвищому рівні. До цих змін приведе (і вже веде) саме життя.

Що ж стосується практичних кроків, то, як мені здається, насамперед слід було б запитати себе: «А чи треба щось робити?» Адже криза — це очищувальний процес. Економіка зайшла у глухий кут. Окремі галузі і види діяльності занадто розрослися. Я сказав би, «видерлися надто високо» і тепер котяться униз, як малопотужний автомобіль, що не зміг подолати крутий підйом.

Що роблять у такому випадку? В жодному разі не включають форсажу: адже можна просто «посадити» двигун або навіть перекинутися. Треба дати можливість спуститися, пригальмовуючи і маневруючи, рухаючись заднім ходом. Стосовно економіки це означає скорочення зайнятості в «перегрітих» галузях і стимулювання ділової активності на альтернативних напрямах. Звичайно, скорочення має бути поступовим, із відповідними допомогами і перекваліфікацією і/або географічним переміщенням робочої сили.

Це складний маневр, який потребує попередньої підготовки, часу і грошей. На жаль, багатьом здається, що легше та ефективніше підтримати бюджетними коштами «падаючі» галузі і підприємства. Тобто, по суті, піти на повторний штурм нескореної висоти з тими самими двигуном і водієм. Не впевнений, що це найкраще рішення.

— Ми ніколи не вчимося на чужих помилках, та все ж, якісь висновки із загальносвітового досвіду можна зробити?

— Як ви знаєте, запропоновані в усьому світі рецепти звелися до двох традиційних варіантів: збільшення попиту насамперед із боку дер­жави (умовно, «рузвельтівський») або стимулювання пропозиції («рейганівський»). Але, як жартували за часів СРСР, «економіка має бути економною, а «рейганоміка» мусить бути рейганомною». І якщо вже в Сполучених Штатах гору взяла точка зору про необхідність нарощування бюджетних витрат, то що вже казати про Україну, де «рейганомних» традицій узагалі не існує. Тобто й альтернативи державному втручанню нема. Звідси — неминучість рішень про субсидування цілих галузей, націоналізацію банків тощо.

Найбільше у нас чомусь говорять про «копійчану економію», котру розглядають ледь не як панацею, хоча її реальний вплив на вихід із кризи більш ніж сумнівний.

— Порекомендувати щось конкретне можете?

— На мій погляд, найбільш правильним напрямом державної інтервенції в умовах кризи була б не підтримка «падаючих», в основному явно «перегрітих» або застарілих галузей, а прискорення, сприяння пошуку нових галузей. Тобто інновацій. Все одно останнє слово буде за ними, тому розумно наблизити «їхній час».

До речі, цей рік у Європейському Союзі проголошений «Роком інновацій», і всю увагу зараз зосереджено на пошуку і підтримці технічних і організаційних нововведень. І займаються цим аж ніяк не лише промислові гіганти (які в обов’язковому порядку мають свої інноваційні програми, і не тому, що їх змушують, а тому, що вони просто хочуть вижити в жорстокій конкуренції). Справжнім «живильним бульйоном» інноваційного процесу є малі та середні підприємства. Хочу особливо підкреслити — «підприємства», які виробляють свою продукцію, а не просто «компанії», котрі перепродують чуже.

Що стосується заходів у фінансовому секторі, то я вже казав про інституціональну концентрацію фондового ринку. Слід згадати також про необхідність уніфікації фінансового контролю, тобто створення єдиного органу нагляду за всіма фінансовими установами, і таргетування інфляції. Ці заходи давно вже на слуху. Але створення єдиного органу нагляду означає ліквідацію наглядових функцій центрального банку (що в багатьох, насамперед європейських, країнах давно вже відбулося), а це помітно підірве «баланс влади».

Тому у нас «верхи не хочуть, а низи не можуть» змінити ситуацію. Посилаючись здебільшого на фінансові проблеми, з якими, мовляв, зіткнеться нагляд, якщо його відірвати від благополучного в цьому сенсі Нацбанку. Звісно, зіткнеться, якщо про це не подумати заздалегідь. Але ж це все одно доведеться робити з об’єктивних причин — диверсифікації та взаємопроникнення різних фінансових операцій і послуг.

Необхідно, нарешті, хоча б проголосити мету створення такого органу і намалювати «дорожню карту», якою і рухатися: нехай повільно, але невпинно. Першим етапом такої роботи має стати постійна координація й узгодженість дій різних фінансових регуляторів. Зрештою, такий підхід (відомий як процеду­ра Ламфалуссі) є нормою в Європейському Союзі, куди ми так завзято прагнемо.

Аналогічна ситуація і з таргетуванням інфляції — принципом загальновизнаним і використовуваним у країнах Європи.

— А от згадуваний вами Сергій Яременко виступає категорично проти таргетування. І обгрунтовує свою точку зору досить переконливо: без поновлення кредитування на економіку і фінансову систему чекає сумна доля.

— У нас із Яременком розбіжність лише в тому, що я як теоретик обгрунтовую необхідність такого кроку. А він як практик стверджує, що так, як я хочу, у нас все одно не зроблять. А зроблять інакше — просто заради «цифри» затиснуть зростання грошової маси в такий спосіб, що без «фінансового кисню» залишки нашого виробництва остаточно задихнуться.

А йдеться, звісно, не про це, а про обмежене, вибіркове, але преференційоване і достатнє за своїми розмірами фінансування тих напрямів економічного розвитку, які можуть допомогти швидше подолати кризу. І сприятимуть швидкому соціально-економічному розвитку країни.

Для мене ключовим поняттям є саме таргетування, тобто встановлення і тверде забезпечення певних показників інфляції. Може, і не дуже низьких, зате реальних. У цьому питанні головне — дати ринку орієнтири зростання цін і впевненість у тому, що приблизно таким воно і буде. Тобто дати стабільність або хоча б стабільну швидкість змін.

Є така теоретична конструкція, котра виходить із того, що одночасно можна забезпечити лише будь-які два з таких трьох
параметрів: 1) стабільний валютний курс, 2) вільний рух капіталу і 3) незалежну монетарну політику. Це так звана трилема Манделла.

Так от, у 90-х роках минулого століття ми не допускали вільного руху капіталу, а намагалися здійснювати незалежну монетарну політику (це вже інше питання — наскільки вдало) за стабільного валютного курсу (згадаймо хоча б горезвісний «фіксований курс» 1993—1995 років). Пізніше відбулася лібералізація руху капіталу (в основному іноземного або який офіційно вважається таким), і при збереженні стабільного (офіційно — «керовано плаваючого») курсу ми фактично відмовилися від незалежної монетарної політики, оскільки розміри емісії (або реемісії) реально визначалися неконтрольованими припливами/відпливами іноземної валюти, котру Нацбанк змушений купувати, не маючи можливості змінювати валютний курс. Всі ми пам’ятаємо, які публічні збурення викликали такі дії.

Звісно, зміна курсу завжди неприємна — або тим, у кого є іноземна валюта (експортери, заробітчани), або тим, хто змушений її купувати (імпортери, туристи). Однак голов­не завдання Нацбанку лежить у площині монетарної політики. Саме тому єдиним виходом мені бачиться відмова від стабільності валютного курсу і перехід до використання в ролі економічного стабілізатора не валютного, а інфляційного, цінового «якоря».

Знову-таки, зробити це значно складніше, ніж сказати. Насамперед з огляду на все ще високий ступінь доларизації нашої економіки. Але сказати про це треба. І почати діяти. Значно скоротивши насамперед рівень доларизації.

— Проти доларизації економіки в нас начебто ніхто не заперечує. Та й Нацбанк, здається, бореться з нею тільки на словах.

— Знаєте, у нас дотепер замість закону про валютне регулювання діє декрет уряду прем’єр-міністра Л.Кучми. Тим часом законопроект був підготовлений Нацбанком і мав бути поданий парламенту 1 липня 1992 року. В останній момент його зняли з обговорення, і я довго не знав, через яку причину. Набагато пізніше тодішній економічний віце-прем’єр мені пояснив, що він особисто наполіг на відмові від його розгляду, оскільки він, мовляв, обмежував якісь права підприємств. Виявляється, йшлося про передбачений проектом обов’язковий стовідсотковий продаж іноземної валюти. Хочу підкреслити: із зобов’язанням центробанку продавати цю валюту всім імпортерам.

Однак річ у тім, що такого безумовного права для резидентів купувати валюту немає і бути не може в жодній державі, яка має як єдиний законний засіб платежу свою власну валюту! Держава може, але не зобов’язана дозволяти мати своїм резидентам рахунки в іноземній валюті. Саме тому в нас і виникла доларизація, що держава пішла на поводу в тих, хто, мабуть, начитавшись радянської пропагандистської літератури, повірив, що капіталізм — це суспільство вседозволеності. Типу «гроші не пахнуть», «гроші люблять тишу»...

Коли Нацбанк, в умовах найгострішого валютного дефіциту, хотів якось обмежити повальне скуповування валюти, якісь «конституційні демократи», пам’ятається, зчинили жахливий галас у пресі з приводу все того ж «обмеження прав». А от у ПАР, країні, багатій на золото та діаманти, дотепер свої громадяни просто так валюту купити не можуть. І доларових рахунків у банках не мають. І, повірте, чудово почуваються зі своїм рандом. Який, між іншим, уже п’ять років входить до п’ятнадцяти міжнародних розрахункових валют світу.

— А як ви розцінюєте фактичну націоналізацію ряду банків, рекапіталізація яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів?

— Якщо йдеться про порятунок депозитів громадян, то, мабуть, це найбільш дієвий метод. Оскільки коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб може не вистачити навіть на один-два банки, що «лопнули». Звичайно, уряд розуміє, що повторення «ощадбанківської епопеї» йому не пережити. Особливо перед виборами.

Та коли подивитися на ті самі дії в рамках питання про розвиток національної банківської системи, то відразу постане ряд гострих запитань. Ну, про нагляд ми вже говорили. Додам, що, на мою думку, органи нагляду мають проявити нові підходи до кваліфікаційних вимог керівників банків. Уміння «швидко робити гроші», яке так цінують деякі власники банків, навряд чи має з таким самим схваленням прийматися можновладцями. Це саме той випадок, коли вони повинні справді утримувати господарів і акціонерів від поспішних рішень.

Знаєте, є такий жарт: «Банкір одержує високу зар­плату за те, що впродовж дня кілька разів каже «так» чи «ні» і при цьому не помиляється». У нас забули, що в кожному жарті є частка істини. До речі, це зрозуміли навіть у ліберальній Америці, де відразу ж узялися за встановлення контролю над позахмарними окладами і бонусами фінансистів. Адже, зрештою, це все — гроші клієнтів. Клієнтів, які й так несуть великі втрати в результаті дії (чи бездіяльності) новоявлених «фінансових геніїв». У нас про такі заходи я поки що не чув. Але ж хто тепер відповідатиме за всі ті «так», замість яких слід було казати «ні»: бездумному захопленню «ритейлом», незабезпеченим кредитам, кредитуванню споріднених структур, іноземним запозиченням, незбалансованим джерелам надходження валюти?

«Якби директором був я», то в мене було б більше запитань до банківського співтовариства. І не тільки з приводу наповнення Фонду гарантування вкладів. Що думає воно з приводу фактичного краху системи? Як варто розцінювати прохання про націоналізацію — як визнання особистої неспроможності чи принципової неефективності приватного банківського сектору?

Якщо перше, то саме приватні банки, успішні банки мали б створити консорціуми з порятунку «потопаючих». Це, до речі, нормальна практика, прийнята у світі. Тут мала виявитися корпоративна солідарність із «захисту честі мундира». А якщо має місце друге, то, може, слід подумати про загальну націоналізацію банків? У крайньому випадку, залишити в приватній власності ті з них, хто спроможний переконливо довести свою стабільність і надати відповідні гарантії.

Я — прибічник першого підходу. Однак необхідно, щоб такого самого висновку дійшли власники банків та їхній вищий менеджмент.

І ще — нам необхідно було давно створити інститут банківського омбудсмана. Установа, яка існує практично в усіх країнах із менш розвиненою банківською системою (хоча б у польських сусідів), виконує функції недержавного арбітра в досудовому вирішенні конфліктних ситуацій і між самими банками, і між банками та клієнтами. Всі ці ранні симптоми — від настирливої, багатообіцяючої, але, по суті, абсолютно недостовірної реклами до умов кредитування або прийому депозитів, які навмисно приховуються дрібним шрифтом, — могли бути своєчасно розглянуті саме омбудсманом. Як реальний механізм ринкового саморегулювання.

Тоді, може, і не довелося б тепер окремим власникам банків по-чапаєвськи ламати стільці, а державі — столи (маючи на увазі, що banco rutto у середньовічний Венеції саме й означало, що влада в буквальному сенсі ламала столи в недбалих грошових міняйл).