Рубати лапи хижаку: чого вимагає нова безпека Європи

Тема 56-го Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за кілька тижнів щезне зі шпальт провідних ЗМІ, хоча згадки про «Трампа в Давосі», «Карні в Давосі», «Зеленського в Давосі» та інших, звісно, будуть. Та дедалі частіше говоритимуть про Мюнхен-2026, а саме 62-гу безпекову конференцію 13–15 лютого. Як зауважив її багаторічний натхненник Вольфганг Ішингер у Давосі, відповіді на безпекові питання слід шукати на безпековій конференції, а тут економічний форум. Однак цьогорічний Давос значною мірою було присвячено глобальним ризикам, спричиненим різкою динамікою геополітичних змін.

Ключові риси ВЕФ-2026 можна окреслити так:

— геополітика «змінної геометрії» стала визначальним компонентом форуму, витіснивши почасти економічні теми;

— промови Дональда Трампа, Марка Карні, Володимира Зеленського вплинули на тон і зміст дискусій;

— Україна та безпека Європи залишилися пріоритетними темами, причому не кожна сама собою, а у взаємозв’язку — без України немає безпеки Європи.

Дискусії щодо ШІ, робочої сили й новітніх технологій відбувались і явно потіснили традиційні питання сталого розвитку та боротьби з кліматичними змінами. Оцінки ВЕФ-2026 є і залишатимуться протилежними. Це як зазвичай. Навряд чи варто шукати якесь містке слово, щоб ним охарактеризувати цьогорічне дійство у швейцарських Альпах. Такого рівня форуми, включно з наступним безпековим у Мюнхені за три тижні, — це дзеркала, у які збираються поглянути раз на рік ті, кого прийнято вважати світовою елітою.

Усі на шпагаті

Коли вперше почув, що гаслом Давоса-2026 є «Дух діалогу», подумав, що проблеми ментального плану є не тільки у Путіна чи Трампа, а й в організаторів форуму. Уявіть собі картину. В європейський дім вдираються з одного боку вбивця, з іншого — грабіжник. Що має робити господар дому? Захищатися! Зі зброєю. А що він насправді робить? Бере в одну руку Кримінальний кодекс, а в іншу — Біблію й показує кожному своє, маючи хибне уявлення, що це вплине на їхні наміри — вбити й пограбувати. Яким може бути результат таких «захисних дій», здогадатися неважко.

Комусь, звісно, може здаватися, що Біблія вплинула на Дональда Трампа й він задовольнився пропозицією генсека НАТО Марка Рютте отримати маленькі клаптики Гренландії для розміщення нових військових баз, а не весь «цей шматочок льоду». Не слід плекати ілюзії. Трамп зробив паузу, можливо, вирішив, що салямі можна нарізати й тоненькими скибочками, розтягуючи задоволення спостерігати за розтяжкою європейських лідерів у геополітичному шпагаті — як захистити Данію від США й не потрапити в немилість (під митні тарифи) до президента США.

Один з учасників форуму, авторитетний німецький експерт з Університету Бундесверу в Мюнхені Карло Мазала констатував: ніхто не припускав, що НАТО може розвалитися не через агресію РФ проти якоїсь із країн-членів, а внаслідок дій провідної сили Альянсу — США! Зазіхання на Гренландію вже є стимулом для Росії діяти рішучіше у «м’якому підчерев’ї НАТО» — східній зоні Балтійського моря. І Росія тут-таки перед завершенням Давоса влаштовує демонстраційний п’ятигодинний політ пари ракетоносців дальньої авіації Ту-22М3 у супроводі винищувачів над Балтикою, яка фактично є морем ЄС і НАТО. Кремль відверто демонструє, що за «невідомими дронами», російську належність яких так і не змогли чітко ідентифікувати в країнах регіону, НАТО та ЄС, може прилетіти цілком ідентифікована стратегічна авіація із засобами ураження на борту. Не ховаючись. Якщо настане час «Ч». Іще одне послання — не чіпайте наших танкерів із нашою нафтою, не варто наслідувати приклад США. Але про це нижче.

Побіжно зауважу, що під час Давоса в Українському домі демонстрували майстерно зроблений двохвилинний відеоролик у стилі голлівудських блокбастерів із моделюванням удару «шахедами» по цьому тихому швейцарському селищу. Це справляло неабияке враження на європейських відвідувачів. Звісно, «шахеди» навряд чи прилетять до Швейцарії, а ось до ближньої єврозони — цілком реально.

Хоча виступ канадського прем’єра Марка Карні переважно викликав схвалення як відверта протидія трампізму, але прозвучала й слушна критика тих практичних кроків, до яких вдається його уряд. Зокрема угода з Китаєм є «ідіотським і нерозумним кроком», як було сказано в одному з виступів. Та й у самій Канаді це критикують. Зокрема відома канадійська експертка українського походження Аріана Гіць відверто висловилася щодо цього: «Економічна диверсифікація та зростання не повинні бути ціною партнерства з дияволом, який завдає шкоди нам і порядку, яким ми дорожимо. Німці засвоїли цей урок у важкий спосіб через катастрофічні наслідки політики Меркель Wandel durch Handel (зміни через торгівлю. — Ред.) щодо купівлі російського газу».

Але, ймовірно, Карні керується однією з китайських стратагем: «щоб воювати з ближнім, слід дружити з дальнім». Оскільки Трамп продемонстрував агресивні наміри щодо Канади, то Карні вирішив вдатися до маневру зближення з Китаєм. Слід зазначити, що цей маневр навряд чи є свідомим вибором на користь альянсу з авторитарною потугою, це радше вимушена дія на тлі нерішучості Європи в трансатлантичному форматі, адже трансатлантика — це не тільки вісь Європа—США, а й Європа—Канада. А Європа тут не проявляє належної суб’єктності.

У ЄС практично відбувається розповзання країн-членів. Є група країн, націлених на створення європейського оборонного альянсу. Фактично це ті, хто називає себе «коаліцією рішучих», але ніяк не може перетнути «Рубікон нерішучості», щоб засвідчити власну суб’єктність і домінування в європросторі. Це найбільші країни Європи — як члени ЄС (Німеччина, Франція, Швеція, Данія), так і Велика Британія та Норвегія, які поза ЄС. Водночас є охочі залишатися під американською парасолькою й не робити різких рухів, сподіваючись, що «все якось розрулиться». Італія, Румунія, Польща, Фінляндія намагаються збалансувати розбалансовану трансатлантику. Уособленням цієї політики є генсек НАТО Марк Рютте, котрий дипломатією лестощів Трампу намагається зберегти єдність Альянсу, якої вже давно немає. А ще комусь хочеться «діалогу з Путіним» і відновлення відносин із Росією — дешевої нафти, газу та бізнесу як зазвичай. Розписувати тут поведінку Орбана, Фіцо та Бабіша, мабуть, буде зайвим.

Як слушно й неодноразово звучало з різних вуст у Давосі, спостерігаючи таку картину в Кремлі вже стомилися відкорковувати шампанське (чи розливати горілку). Євроздобич сама прямує в розставлені Кремлем останніми роками пастки. Це не тільки «солодка пастка» дешевих енергоресурсів, а й найбільша з них — «мир у Європі». Останнє, звісно, за кремлівськими лекалами, відповідно до ультиматуму НАТО грудня 2021-го — забирайте манатки й геть на кордони 1997 року. Ну, а для початку погодьтеся на «мирне врегулювання в Україні», тобто припиніть їй допомагати, допоможіть агресору покінчити з «війною в Україні».

«Українське питання»

Європа, що прокинулася на 12-му році російської агресії, але досі перебуває в напівсонному стані, за інерцією мислення й далі називає речі іншослівно. Хоча багато хто з експертів чітко зазначає, що потрібно вирішувати питання приборкання агресії Росії та її війни не лише проти України, а й проти Європи зсередини Європи. Практично Росія, як у відомому голлівудському трилері «Чужий», виростила монстра-спрута в організмі Європи, який паралізує її волю зсередини. Політики інерційно продовжують говорити й діяти в контурах китайсько-російських наративів «українського питання», «мирного врегулювання», а не завдання воєнної поразки агресору, щоби знерухомити його, позбавити можливостей продовжувати збройну агресію.

Так зване українське питання фактично вже є питанням Європи. Це визнають на політичному рівні, звучать правильні слова, але дій бракує. Де «тауруси»? Можна надавати скільки завгодно ракет-перехоплювачів, але Росія нарощує виробництво й застосування. Потрібно нищити не численні стріли, яких летить дедалі більше, а вбивати лучника, який їх запускає, та знищити запас стріл.

Перелік можна продовжувати. Але головне в іншому. Не можете допомогти на повну, боїтеся воєнного зіткнення з Росією — тоді зробіть те, що у ваших силах. Президент України резонно зазначив у своєму виступі, що агресор і далі отримує нафтові доходи, попри санкції.

Про санкції

На відміну від, наприклад, Давоса-2024, де багато говорили про те, як посилити економічний тиск на Росію аж до ідеї її повної економічної ізоляції, на цьогорічному форумі до цієї теми зверталися рідко. Ймовірно, позиція США, які питанням «пекельних санкцій» лише маніпулюють, справила враження на організаторів ВЕФ. Звісно, за лаштунками це обговорювали. Стосовно нафти, наприклад, могло б бути рішення заборонити ввозити до країн G7 нафтопродукти з країн, які хоч трохи імпортують російську сировину. Також доречно було б застосувати щодо них мита в трампівському стилі. Звісно, це серйозно вдарило б по Індії й Туреччині, які заливають ЄС продуктами переробки російської нафти, тим самим непрямо субсидуючи російську агресію. Попри браваду з боку російського уряду, що «с нефтянкой все нормально», насправді становище геть інше. РФ більше не витягує бюджету війни.

Умовний коефіцієнт насичення нафтовими доходами бюджету на оборону вперше в історії сучасної Росії перевищив 100%. Якраз у дні Давоса в Центрі «Стратегія ХХІ» завершили порівняльний аналіз за період із 2012до 2025 року. Якщо в період із 2012-го по 2022-й цей коефіцієнт був у межах 27,9–56,8%, то протягом 2023–2025 років він стабільно зростав. Це спричинено ефектом ножиць, що виникли на тлі скорочення нафтових доходів і різкого зростання видатків на війну. Росія, за усередненою оцінкою, отримала 2025 року 157 млрд дол. доходів за статтею «експорт нафти та нафтопродуктів». Воєнні видатки, знов-таки за усередненою оцінкою, становили 160 млрд дол. Тобто коефіцієнт насичення — 102%!

Звісно, не нафтою єдиною живиться бюджет війни, але нафта — це локомотив із «вічним двигуном» усередині. Прогноз на 2026 рік виглядає так, що доходи або залишаться на близькому до минулорічного рівні, або, що ймовірно, ще скоротяться через спадну динаміку цін на нафту. Водночас західні експерти оцінюють воєнні видатки РФ щонайменше на рівні 167 млрд дол. Отже, ножиці ще більше розкриваються. Гріх цим не скористатися.

Що можна зробити? Рішучі дії з боку країн регіону Балтійського та Північного морів для поступового вилучення з нафтового кругообігу танкерів із санкційних списків ЄС — через їх недопущення в зону Данських проток для подальшого завантаження російською нафтою. США та Британія, а також останніми днями Франція, демонструють, що це можливо. З іншого боку, Сили оборони України мають продовжувати свої «санкційні дії» на просторах Світового океану, як вони це вже продемонстрували. Синергія таких спільних дій може сприяти формуванню «коаліції рішучих» — не через чергові заяви та меморандуми, а через ефективні дії із «вирубання» perpetuum mobile агресії.

І знову про безпеку

Експертна (й не тільки) думка на форумі була досить промовистою — в Європі потрібно терміново формувати новий альянс. Не в межах НАТО й не в межах ЄС, де інтереси країн-членів стають дедалі більш різноспрямованими, й тому ці блоки втрачають функціональність, особливо в кризових ситуаціях. Випадок із Гренландією ілюструє це. Хоча залишається проблема: як бути з ракетами для «петріотів», балістичними ракетами та багатьма іншими засобами американського походження, аналогів яких у Європі немає або ж розроблення яких — у зародковому стані?

А тим часом Трамп веде торгівлю з Путіним, граючи і Україною, і Європою. Давоська зустріч президентів України та США — це чергова спроба схилити керівництво нашої держави до прийняття неприйнятного.Цього разу як спокусу використовують 800 млрд дол. на повоєнну відбудову. Те, чого хоче Трамп, — щоб Зеленський віддав «маленький шматочок Донбасу» в ім’я «миру та процвітання» України. Недаремно він знову твердив про готовність Путіна до миру. Шмат Донбасу Росії не потрібен, потрібен пролом у системі фортифікацій ЗСУ, коли їм накажуть відійти з позицій. І цей пролом Україна має зробити власними руками. Те, що потрібно зараз ЗС РФ, — оперативна пауза (кілька місяців), аби потім ринутися в утворену дірку в обороні ЗСУ й вийти на оперативний простір. Як Росія може звинувачувати іншу сторону в порушенні «мирної угоди», гадаю, пояснювати не потрібно. А 800 мільярдів Трампа — це просто гроші, яких немає й обіцянка яких є звичайним шахраюванням у стилі наперсточників, де ролі розписані: хто — «разводіла», хто — «кідала».

Схожою є ситуація з «Радою миру» Трампа. Це комерційна оборудка в інтересах США під макіяжем міжнародної організації, мало не новітньої ООН.

Із гарантіями безпеки ситуація теж украй неоднозначна. Причетні до переговорного процесу кажуть, що в проєкті документа міститься «жорсткий вордінг», що США не зможуть так просто відмовитися від своїх зобов’язань. Цікаво було б знати, який такий важіль впливу на США часів Трампа є в наших руках?

Як відомо, Путін якось зазначив, що ленінградська вулиця навчила його принципу «бий першим!», що він і робить. Цей принцип слід обернути проти Росії. Робити це треба в асиметричний спосіб — «дій превентивно й непомітно, бий там, де ворог не очікує». Peacetime для Європи завершився, настав wartime. Європа має діяти превентивно, а не реактивно. Спільно з Україною. Потрібно бути готовими «рубати лапи хижаку», перш ніж він нападе. Самостримування Європи в межах хибної антиескалаційної моделі поведінки щодо нього — шлях до самознищення.

До речі, дуже переконливими були наші військові — офіцери й солдати, які пройшли крізь полум’я війни й продовжують перебувати в ньому. Їм дякували. Не тільки українці, що прибули до Давоса, а й європейці та американці, включно з присутнім генералом Кітом Келлогом та групою конгресменів.

Насамкінець. Перед прильотом Трампа на схилах гір з’явилися великі написи англійською, витоптані на снігу: «Ні королю!», «Ні імперіалізму!». Отже, Європа намагається самоствердитися в той час коли Україна стікає кров’ю, стримуючи навалу зі сходу. Підполковник, азовець Кирило Беркаль, чиї виступи були одними з найяскравіших, не для красного слівця вжив це поняття — навала.

Чи відбулося протягом року переосмислення реалій у європейському політикумі, побачимо незабаром у Мюнхені…