«Житомирські ласощі»: що було, що є, що буде

І. Що було

Солодке пекло

На Житомирську кондитерську фабрику я влаштувалася карамельницею І розряду у 1973 р., а це означало - працювати «куди пошлють», тобто на найважчих процесах. Посилали мене, як і решту працівників, справді куди хотіли, точніше - куди було потрібно, бо трудового законодавства і в радянські часи не особливо дотримувалися. Тож за три роки, доки не закінчила Київський інститут харчової промисловості, окрім карамельниці, я побувала і дражувальницею, і мармеладницею, і фасувальницею, і картонажницею, одне слово - в усіх цехах на всіх процесах. Потім працювала економістом із праці і детально ознайомилася з усім виробництвом. Тож можу порівнювати фабрику радянську, часів перебудови, «кондитерку» Лещинського і підприємство власника Бойка.

Потрапивши на «кондитерку», я згадувала як рай свою попередню роботу в дитячому будинку, де впродовж семи років працювала вихователькою. У кондитерському «солодкому пеклі» за зміну жінки, за нормою, перетягували «на пузі» по кілька тонн карамелі чи цукерок на «затаровці», чи стільки ж - вафельних пластів на різку вафель, або ж цукру на варінні сиропів, на кожному процесі - тонни за зміну.

Навіть на «легкій праці» із загортки на машині потрібно було вкласти в гніздечка за зміну 850 кг цукерок. Зігнувшись над диском машини, що крутиться перед очима до нудоти, вкласти вручну - швидше, швидше, швидше… - до потемніння в очах, до кілка в спині - по цукерці чи карамельці майже тонну. Щоб перевиконати норму, зміну розпочинали на 15-20 хвилин раніше, закінчували - пізніше.

На поточних процесах, особливо в карамельному цеху, не існувало такого поняття як обід (не зупиняти ж лінію), підміни не було. Жували той обід з-під рукава на робочому місці, а як засіче начальство - прощавай премія.

Працювали по дев’ять годин не присідаючи, а якщо сидячі процеси - то не розгинаючи спини. Та ще й суботи з неділями прихвачували, щоб план перевиконати. А в кожної жінки - сім’я, діти, в багатьох - заочне навчання та ще й город в селі. Як тільки ми це все витримували?

Що ж я заробляла? У 70-х роках по 70-80 крб. на місяць, у 80-х економістом з вищою освітою -125 крб., а в 90-х зарплати і мільйонів сягали. Та хто радів тим купоновим мільйонам!

Отаким було трудове радянське життя.

Перебудова

Криза. Різке падіння виробництва 1992-1995 рр., втрата споживача, перехід на «Журавлики». Підприємства «помирають», ринки багатіють.

Шукали вихід з кризи і знайшли. Працівники викупили фабрику у держави в 1993 р., перейменували на ЗАТ «Житомирські ласощі». Використовували прибуток по-господарськи: вклали у будівництво нового виробничого корпусу, оновили асортимент і за 1996-1999 рр. відновили докризові обсяги виробництва. Побудували ще один потужний виробничий корпус, склади, придбали чимало устаткування, щоправда не сучасних технологій, а демонтованого.

За кризові роки перебудови підприємство власним коштом збудувало два житлових будинки і роздало безкоштовно квартири працівникам - новосілля відсвяткувало 160 родин. Тим, хто будував кооперативні квартири, фабрика компенсувала їх вартість у повному обсязі.

Акціонери отримували дивіденди з прибутку, працівники - хорошу платню, безвідсоткові позики, навчали дітей коштом підприємства у вузах, щоліта відпочивали за пільговими путівками.

Працівники з вдячністю згадують той період 1993-1999 рр. - хоч і не демократії, та вже й не тотальної радянської диктатури. Керував на той час підприємством Геннадій Плаксій. І добре керував, допоки його не спокусив нечистий.

Де гроші - там сатана

Де акції - там теж сатана. Ось і спокусив він доброго господаря, мудру та щиру людину, пана Плаксія у 1999 р. без жодної на те потреби продати акції, а коли точніше - позбутися їх задарма під соусом «отримання іноземних інвестицій».

Інвестицій виявилося - кіт наплакав і здох. А нечистим, тобто інвестором, виявився хитрий Юрій Лещинський, який нині гірко плаче, що його нібито пограбували, вкравши в нього акції.

Юрій Лещинський у 1988 р. емігрував із СРСР до США, а в 1993 р. уже приїхав в Україну «інвестувати» в Житомирську, Харківську кондитерські фабрики, завод продтоварів у Новому Острозі, а також у цукрові заводи. Мимоволі виникає підозра: де взявся такий капітал за такий короткий термін?

Публікації у ЗМІ, на «Житомир-інфо» рясніють заявами з боку адвокатів пані Світлани Алексєєвої та випускника інституту культури Олега Коляди про неправильні суди, рейдерство. Але, шановні адвокати, ви виконуєте свою роботу, проте знайте, що рейдером є, швидше, ридаючий Юрій Лещинський, і я вам це доведу.

Я достеменно знаю, до яких хитрих ходів вдався Юрій Лещинський, аби заволодіти акціями ЗАТ «Житомирські ласощі». Він начебто купив на неіснуючу на той момент компанію «Кобіско Юніон Інк.» (свідоцтво про реєстрацію юридичної особи «Кобіско Юніон. Інк.» отримано та зареєстровано 16.02.1999 р. у штаті Делавер, свідоцтво про її ліквідацію отримано та зареєстроване 31.08.2009 р.) 45% акцій нашого суперприбуткового підприємства, якому належали: 6 виробничих і 14 допоміжних цехів, 21 фірмовий магазин, Київський завод молочної кислоти, колгосп у с. Червоному начебто (так сказали акціонерам) за 900 000 грн. Дев’ятсот тисяч гривень - це смішна ціна, в сотні разів нижча від реальної, бо самі тільки фірмові магазини коштували вдвічі більше. При цьому кошти на рахунок підприємства Лещинський не перерахував, а приволік старе устаткування: списану лінію «Клекстраль» з виготовлення кукурудзяних трубочок «Прима» (2,1% обсягу виробництва на той час) і три далеко не нових КАМАЗи.

Працівники тяжко працювали на фабриці десятки років, кілька років відкладали на спеціальний рахунок із зарплати гроші на викуп фабрики. У 1993 р. провели приватизацію підприємства. Установчі збори прийняли статут товариства, який передбачав розподіл прибутку на обов’язкові платежі, на розвиток підприємства, на інші потреби та щорічну виплату дивідендів акціонерам у розмірі 30% від чистого прибутку. Гарантувалася стабільна відрядно-преміальна та почасово-преміальна оплата праці не нижча, ніж за галузевою угодою, цілий ряд доплат, соціальних виплат. Усі ці положення виконувалися протягом 1993-1999 рр.

Це були справді найкращі роки ЗАТ «Житомирські ласощі». Адвокат Світлана Алексєєва заявила, що проблеми на підприємстві почалися у 2010 р. Ні, шановна, проблеми якраз почалися 1999 р., з приходом пана Лещинського.

Передувало так званим інвестиціям створення Ю.Лещинським у 1996 р. на базі одного з цехів СП «Нові ласощі», що виробляло цукерки збільшеної форми «Новий Гулівер».

Фактично СП паразитувало на основних фондах нашого підприємства і заробляло собі високі прибутки.

Своє «пришестя» на «Житомирські ласощі» цей «інвестор» надто хитро вимостив обіцянками для акціонерів, які мало тямили на економіці, тим більше на інвестиціях. Тим же, хто тямив, приручене «інвестором» керівництво затикало роти погрозами про звільнення.

Зомбували колектив «жахалками»: «Електровимірювач» і «Льонокомбінат» зупинилися, і ми ось-ось станемо. Це було нахабною брехнею. Я як економіст і як керівник виробничої практики студентів-економістів аналізувала показники ефективності підприємства і бачила його відродження після кризи, розповідала акціонерам, але сміливців поруч зі мною було мало. Та ми й не здогадувалися про те, як «інвестиції» пана Лещинського можуть обернутися проти акціонерів товариства.

Сьогодні пан Лещинський б’є себе в груди, який він добрий та безкорисливий, мовляв, витягнув підприємство з кризи. Це неправда. Кризу було подолано до його пришестя, і не допомагав він підприємству, а успішно витягував із нього прибутки, ще перш ніж став його акціонером. Чому це він не приклеївся до «Електровимірювача» чи до будь-якого іншого підприємства, яке спускало дух, а причепився до успішної «кондитерки»?

За 1999 р. (Лещинський викупив акції наприкінці року) без допомоги «інвестора» підприємство разом із СП виробило 13496 тонн кондвиробів, що у 2,2 разу більше, ніж 1996 р. (6189 тонн, див. табл. і діаграму).

На діаграмі чітко видно дно кризи в 1995 р. і те, як у 1999 р. ЗАТ «Житомирські ласощі» вже стійко зайняло позицію на висхідній подолання кризи.

Пан Лещинський наголошує, що він постачав сировину на фабрику. Так, не тільки постачав, а примушував брати виключно його сировину, бо йому це було вигідно як власнику підприємства у США, котре виробляло ертікоат, синтетичний жир, який у США не мав збуту.

Чого-чого, а сировини в Україні і своєї вистачало в усі часи. Фабрика ніколи не скаржилася на дефіцит жирів, борошна, цукру, навпаки - пропозицій було більш ніж досить. Пізніше Ю.Лещинський заволодів цукровими заводами і створив посередницьку фірму, яка постачала сировину для фабрики за цінами, на 20-30% вищими від ринкових. При цьому він категорично забороняв брати в переробку будь-яку сировину, крім «своєї». Отаким благодійним постачальником він був!

Чому ні пана Коляду, ні пані Алексєєву не цікавлять ці промовисті факти? Натомість вони голослівно заявляють, що Лещинський інвестував у розвиток підприємства 14 млн. дол. США. Але ж це неправда. Не інвестував.

Звісно, після 1999 р. в підприємство вкладалися кошти, як це робилося й раніше, але то були кошти з прибутку підприємства, які Лещинський вважав на 100% своїми. А навіщо ділитися прибутками, якщо можна все привласнити?

Чому пана Коляду і пані Алексєєву не цікавить, із якою метою виляв хвостом хитрий «інвестор», змінюючи назви фірми-інвестора та банки. Спочатку іноземним інвестором ЗАТ «Житомирські ласощі» пан Лещинський оголосив свою фірму Соbisсo Inc., і тут-таки - Trilini International Ltd (США), власником якої він є. Згодом спливла «Дельта Кепітал С. А», були й інші сателіти.

Пан Коляда гнівно викриває Олексія Темненка, що той, не будучи акціонером, став директором. Але чому пан адвокат не запитає себе, як Лещинський, не будучи акціонером, став власником спочатку 45% акцій підприємства, а через рік - 97%? Адже Лещинський порушив ЗУ «Про господарські товариства» і статут ЗАТ «Житомирські ласощі», а саме пункт, котрий забороняє приймати в закрите акціонерне товариство сторонніх осіб і продавати їм акції. Нікому зі сторонніх осіб, крім Лещинського, жодної акції правління не дозволило продати. Отож пан Лещинський акції придбав незаконно. То хто тоді є рейдером?

Чому пан Коляда оминає цей факт? Можливо, судді, яких він звинувачує у продажності, саме на цей факт і звернули увагу, а крім того, врахували таке.

1. Загальні збори акціонерів від 02.02.1999 р.(нагадую, «Кобіско Юніон. Інк.», яка, за рішенням цих зборів, стала власником акцій «кондитерки», була зареєстрована 16.02.1999 р.), на яких виносилося доленосне рішення про зарахування до складу товариства сторонніх осіб, слід вважати незаконними, бо під час їх проведення було порушено всі належні процедури та вимоги ЗУ «Про господарські товариства». Голосування при прийняті рішень проводилося в Житомирському обласному театрі ім. І.Кочерги, було відкрите, проходило простим підняттям рук без подальшого підрахунку голосів (на око). Фарс та й годі!

Зі сцени театру директор з економіки оголосила, що товариство відкривається, в його члени на правах акціонерів приймається Юрій Лещинський…

2. Перед зборами не проводилося роз’яснення суті, мети зібрання; не було надано письмового оповіщення про порядок денний. Акціонери не були поінформовані про правові та економічні наслідки прийняття зазначених інвестицій.

3. Правління ЗАТ не інформувало акціонерів про тогочасні сприятливі економічні показники відродження підприємства ЗАТ «Житомирські ласощі», його вихід із кризи та інтенсивний розвиток у 1997-1999 рр. Натомість нав’язувало неправдиву версію, що підприємство ось-ось збанкрутує і зупиниться.

4. Акціонерам не було надано економічної інформації та обґрунтування економічних перспектив продажу за безцінь 45% акцій. Не здійснювалися діагностика і прогнозування наслідків цих, із дозволу сказати, інвестицій.

5. Про відкриття товариства не були повідомлені всі зацікавлені особи, не було створено конкуренції у процесі продажу акцій, натомість - знищено альтернативу рішення. Товариство по-суті й не відкривалося. Воно на 5 хвилин відкрилося в театрі, щоб прийняти пана Лещинського, і знову миттю закритися.

6. Договір купівлі-продажу не був наданий для обговорення акціонерам, його ніхто, крім керівників та «інвестора», не бачив, чим було порушено права акціонерів. А потім і взагалі з’ясувалося, що компанії Соbisсo Inc. не існувало - горе-інвестор створив її тільки після тих самих зборів.

7. На зборах не йшлося про соціальний пакет, не затверджувався рівень заробітної платні, дотримання галузевої угоди, розмір виплати дивідендів, чим було порушено матеріальні інтереси акціонерів.

8. Зборами не було врегульовано питання розподілу емісійних акцій із метою дотримання частки власності акціонера в статутному фонді, чим було грубо порушено фінансові інтереси всіх акціонерів.

То хіба це не рейдерство з боку Лещинського?

А далі, розпочавши своє «тріумфальне керівництво» підприємством, Ю.Лещинський оголосив, що дивідендів ніколи більше не буде (тут він не збрехав), за безцінь скупив акції в акціонерів, отримавши свій контрольний пакет, і став по суті одноосібним власником підприємства. І господарював там на славу…

Крок перший. Фінансові показники діяльності структурних підрозділів фабрики спотворювалися так, щоб виглядали збитковими і можна було у потрібний момент їх за безцінь викупити в товариства.

Крок другий. Акціонери, котрі не погодилися продати свої цінні папери підприємства, крім невиплачених дивідендів, потерпали від знецінення цих акції через постійні додаткові емісії (з 6 млн. шт. по 1 грн. до 30 312 940 акцій ціною 0,48 грн.). Таким чином, частка акцій Лещинського зросла з 45 до 94%.

У результаті частка акцій кожного акціонера подешевшала більш ніж уп’ятеро на користь пана Лещинського. Тож чи правильно, шановна пані Алексєєва та пане Коляда, виніс рішення суд, скасувавши ці акції з власності Лещинського? Як на мене - цілком правильно!

Всім акціонерам за ці емісійні акції повернув гроші Ігор Бойко. Тих, хто відмовився, запрошує прийти на перемовини про повернення та викуп акцій. Відмовляються акціонери, котрі стали на бік Лещинського, бо він їм пообіцяв за кожну акцію виплатити по 35 грн. дивідендів, ось вони й ігнорують пропозиції пана Бойка.

Крок третій. Без повідомлення акціонерів, без рішення зборів акціонерів підприємство зазнавало змін, реорганізацій, вливалося в інші об’єднання та структури. З нього вимивався капітал.

Крок четвертий. Вимивання коштів відбувалося через низку фірм із гарними іноземними назвами.

Сировина і матеріали на ЗАТ «Житомирські ласощі» надходили виключно через посередницькі фірми «інвесторів» за істотно завищеними цінами. Різниця у вартості матеріальних ресурсів вимивала оборотні кошти підприємства. Це не копійки. Це десятки мільйонів.

Крок п’ятий. На підприємстві перестали виплачувати всі соціальні виплати (премії, 13-ту зарплату, на оздоровчий відпочинок працівників, матеріальну допомогу). У 2009 р. вони становили тільки 47 тис. грн. А це - лише 0,23% від показаного прибутку у понад 20,5 млн. грн. (насправді прибуток був ще вищим). Для порівняння: до соціального фонду у 1991- 1999 рр. щороку відраховувалося близько 10% прибутку, що у 43 рази більше, ніж за 2009 рік.

Крок шостий. Юрій Лещинський створив служби безпеки та охорони, які виявили себе на підприємстві як репресивні органи. На порушення прав людини, працівників піддавали щоденним принизливим обшукам, аж до голого тіла. За забуті ненароком у кишені дві карамельки робітника офіційно позбавляли премії, а то й роботи. «У Лещинського вкрав», - докоряли при цьому. А скільки вкрав Лещинський - не згадували. За старого керівництва служба безпеки пачками фабрикувала справи на працівників, котрі були неугодні (щось сказали проти «інвестора»), вони відразу потрапляли в кандидати на звільнення.

Крок сьомий. Планами пана Лещинського передбачалося розділення «Ласощів» на кілька частин з почерговою передачею їх на інші свої фірми та продажем. Так би й сталося це незаконне відчуження майна акціонерів, про що заявляє й пані Алексєєва: мовляв, Лещинський мав намір продати підприємство по структурах. А чи поцікавилася пані Алексєєва, чи мав намір пан Лещинський ділитися отриманою від продажу сумою з акціонерами? Зрозуміло, що ні, бо він, тихцем прибравши все підприємство до рук, вважав його своїм власним. То чи це не рейдерство?

Пенсіонери-акціонери неодноразово просили пана Лещинського виплатити дивіденди, але він, хитро посміхаючись, відповідав, що весь прибуток вкладається в розвиток підприємства. А підприємство на 96% його, отже він все забирає собі, цинічним голосуванням акціями. Тому пенсіонери-акціонери і подали на Ю.Лещинського до суду, до них приєднався й Ігор Бойко.

Пан Лещинський, звісно, обурився, коли зачепили його шкурні інтереси. Перелякавшись, вийшов до акціонерів на зборах і пообіцяв виплатити величезні дивіденди. Де він був попередніх 10 років? Чому дурив працівників заниженням їхніх реальних доходів, пенсій, лікарняних, відпусток, рівня зарплати, невиплатою дивідендів?

І чому пан Лещинський тепер так гнівається, що суди відібрали в нього незаконно привласнені ним акції колективу? Звісно, він цього заслуговує, звісно, це справедливо!

Я вважаю позитивом те, що правління ЗАТ домоглося в суді визнання незаконними емісійних акцій: це додало шансів зберегти цілісність підприємства. Тим більше що правління товариства, незважаючи на нелегітимність цих цінних паперів, компенсує акціонерам втрати на їх придбання.

Бережіться інвесторів-рейдерів, українці!

ІІ. Що є

Минуло два роки роботи підприємства без участі Лещинського.

Я прийшла на підприємство наприкінці вересня 2012 р. по допомогу на лікування. Мене приємно вразив двір акуратно постриженими газонами, чистотою асфальту. Кудись поділися традиційні купи піддонів, старих бочок, дерев’яних відходів, труб і просто різного непотребу.

У профкомі мені виділили матеріальну допомогу на суму за завіреною випискою лікарів. Запросили відвідати цехи. Я спочатку відмовлялася через хворі ноги, але цікавість перемогла. Потрапивши на виробництво, я не впізнала свого підприємства, на якому відпрацювала 35 років.

Хочу розвіяти міфи про те, що Ігор Бойко вирізав устаткування та здав його на металобрухт, нищить фабрику. У брухт було здано старе устаткування, але на його місці встановлено інноваційні поточно-механізовані лінії найкращих європейських фірм. Надзвичайно технологічно раціональне, високопродуктивне, санітарно безпечне обладнання.

Лінії безперервні, всі технологічні процеси автоматизовані. Навколо блимають електронні цифрові датчики, по транспортерах автоматично надходить сировина, напівфабрикати, цукерки голі, потім цукерки загорнуті, потім ящики з готовою продукцією. Кілька операторів та кілька працівниць на цех лише спостерігають за роботою автоматів.

Все устаткування з неіржавіючого металу, сяє красою. Стіни до стелі в дорогій кахельній плитці, металопластикові вікна, кондиціонери, підлога зі спеціального покриття. Європа!

У цехах та підсобних приміщеннях чисто й охайно. У кімнатах для відпочинку - квіти, мікрохвильові печі для розігріву їжі, електричні чайники, бутильована питна вода, нові меблі, ніде нічого зайвого. Складалося враження, що стіни розсунулися і тісні виробничі площі стали вдвічі просторішими та світлішими.

Побувала я і в санітарних кімнатах, облицьованих дорогою плиткою. Там уся сантехніка імпортна, витяжна вентиляція, електрорушники, чистота й відповідність санітарно-гігієнічним нормам. Зовсім недавно встановлено автоматичні пральні машини для прання спецодягу.

Оскільки позитивних змін дуже багато, стисло розповім лише про цукерковий цех №2, в якому виробляють цукерки типу «Бабусині казки», цукерки на вафельній основі, батончики.

Я була вражена змінами у відділенні підготовки сировини. Під час реконструкції було також автоматизовано відділення подачі борошна, цукру та інших інгредієнтів по трубах на просівання, розмелювання, подрібнення й на заміс тіста. Раніше вантажники носили мішки з борошном, цукром, горіхами та іншою сировиною східцями, тісним цехом по жирній слизькій підлозі. Ті мішки потім розпорювали жінки і завантажували сировину вручну. На розмелюванні цукру також для виконання норми двом працівницям необхідно було намолоти 3,2 тонни цукрової пудри за зміну при ручному завантаженні і ручному прийомі в мішки по 50 кг.

Тепер ці процеси підготовки сировини автоматизовані, немає в цеху мішків, немає пилу, тяжкої праці. Тільки натискай кнопки та стеж за зеленими цифрами електронних датчиків. Про таке раніше можна було лише мріяти.

Приємно бачити модернізоване сучасне автоматичне дозування сировини, її змішування і подачу на формування.

А далі я побачила те, що неодноразово пропонувала запровадити на дільниці глазурування цукерок: продовжити транспортер після пресу і холодильної шафи прямо під глазурувальну машину. Не думаю, що механіки самі цього не розуміли, але тіснота в цеху, запевняння деяких «раціоналізаторів», що це неможливо, та деякі інші гальма не дозволяли об’єднати виробничий процес у потік. Перервані лінії потребували колосальних ручних трудовитрат, спричиняли порушення технологічних режимів, гальмували зростання продуктивності праці, обумовлювали несприятливі умови роботи в цеху.

Цукерницям доводилося після холодильника знімати корпуси цукерок вручну на картонки, складати їх гірками, переносити в тисняві цеху до глазурувального транспортера. Ця біганина з картонками скидалася на безглуздий мавпячий танець, на який затрачувалися маса часу, енергії. Особливо мене пригнічував глазурувальний транспортер: одноманітні рухи кистей рук протягом зміни над дерматиновою стрічкою, «що пливе» до запаморочення в голові. Жінки на ньому горбатіли від незручної пози та цілоденної напруги в спині, аби розкласти щойно зняте з сусіднього транспортеру, замість того, щоб просто продовжити транспортер, розвернувши його.

Еврика! Все зроблено! Завжди можна знайти вихід, коли піклуєшся про людей, про оздоровлення праці, про якість праці на підприємстві.

Що стосується обсягу інвестицій, то у 2011 р. було вкладено понад 40 млн. гривень. Того ж року встановили лінію з виробництва неглазурованої нуги, а ось у 2012-му в одному з цехів після капітального ремонту було встановлено нову лінію з виробництва інноваційних цукерок типу «Фадж».

Де Ігор Бойко бере ці кошти?

По-перше, із солідних прибутків підприємства. По-друге, Ігор Бойко у 2011 р. зумів залучити до проекту модернізації «ЖЛ» довгострокове експортне фінансування терміном на п’ять років. До речі, авторитетні журнали Trade & Forfaiting Review (Лондон), Global Trade Review (Лондон) та Trade Finance Magazine (Лондон) визнали таке фінансування найкращою угодою 2011 р.

Керівництво піклується і про своїх працівників. Торік 80 робітників було відправлено за рахунок фабрики на відпочинок до Туреччини. А 2012 р. приємний сюрприз чекав на пенсіонерів: п’ять колишніх працівників фабрики отримали путівки в лікувально-санаторний центр «Дениші».

Хто не вірить моїм розповідям, хай прийде на підприємство і пересвідчиться на власні очі, та ще й на власний розум пересвідчиться, що Ігор Бойко таки справжній господар і інвестор.

ІІІ. ЩО БУДЕ

Ніхто не стане заперечувати, що саме з інвестицій Ігоря Бойка розпочато будівництво нового виробничого корпусу площею
11 тис. кв. м, де буде встановлено новітні автоматичні виробничі лінії, на підприємстві з’являться 500 робочих місць із комфортними умовами праці.

Введення в дію цих виробничих потужностей дозволить «ЖЛ» вийти на новий рівень обсягів виробництва і продажів, новий рівень продуктивності праці, а отже й підвищеної заробітної платні та якості праці.

Окрім виробничих цехів, у новому корпусі запроектовано лабораторії, об’єкти соціальної інфраструктури, побутові приміщення, спортзал.

Що стосується матеріальних соціальних гарантій та рівня оплати праці, дотримання нормативних актів з охорони праці, відрахувань у держбюджет, дотримання положень Господарського кодексу, ЗУ «Про господарські товариства», галузевих угод - то після пережитих потрясінь і під мікроскопом суспільства правління «ЖЛ» не може не виконувати всього переліченого.

ІV. ЧИМ СЕРЦЕ ЗАСПОКОЇТЬСЯ

У пана Юрія Лещинського серце заспокоїться простою єврейською мудрістю: «Якщо не хочеш бути обдуреним, то і сам не махлюй, якщо не хочеш бути пограбованим, то і сам не кради, якщо не хочеш плакати, то й інших не доводь до сліз».

У працівників підприємства серце заспокоїться тим, що в них буде достойна робота і зарплата.

В Ігоря Бойка серце заспокоїться з останнім виграним судом, з побудовою нового виробничого корпусу, з ефективним розвитком ТДВ «ЖЛ».

Невідомо, чи заспокоїться серце акціонерів, котрі разом із Юрієм Лещинським намагаються виграти свою неправедну справу в судах проти Ігоря Бойка, з отриманням по 35 грн. за акцію. Точніше - невідомо, чи отримають вони ці обіцяні Лещинським гроші. Я їм бажаю, щоб отримали, бо люди заробили ці акції своєю працею.

Тільки не треба обманювати суспільство на камеру, що Ігор Бойко буквально видирає акції і виганяє з роботи, якщо не продаси їх йому добровільно.

Смішно слухати, наприклад, розповідь Анни Друкаренко, яка скаржиться, буцім Бойко вигнав її з роботи, бо вона не продала йому акції. Наскільки мені відомо, пані Анна Друкаренко вже давно на пенсії (вийшла задовго до мене, ще при власнику Юрію Лещинському, не знаю, правда, чи добровільно). Акції свої вона хотіла вигідно продати ще у 2010 р. Ігорю Бойку разом із нашою групою, та ми їй змушені були повернути документи, бо з нашою групою угоду вже було складено, і юристи порадили їй звернутися до правління товариства самостійно. Тут підвернулися юристи Лещинського, і в хід пішли міфи.

Я знаю особисто десятки людей, котрим ТДВ «ЖЛ» сплатило за емісійні скасовані акції чималі суми.

Насамкінець хочу висловити подяку від імені пенсіонерів правлінню ТДВ «ЖЛ» за регулярні подарунки до свят і за надання адресних матеріальних підтримок пенсіонерам підприємства на лікування та в інших екстрених випадках.

Бажаю успіхів ТДВ «ЖЛ» і здоров’я всім працівникам.