Від термінового до важливого

Уряд проголосив завдання прискорити зростання ВВП до 7% на рік і тепер гарячково шукає якісь швидкі рецепти для цього. А оскільки економіка в нас ринкова, то вони зводяться до створення умов для бізнесу, вітчизняного й іноземного.

Однак більшість швидких рішень у цій сфері вже давно вичерпано або вони не працюватимуть без довгострокових системних реформ, які не дають негайних результатів, тому відкладаються. Про це доводилося писати понад двадцять років тому (коли електронної версії DT.UA ще не було) і доводиться повторювати тепер (коли закривається паперова), а при владі нове покоління…

Іноземний бізнес може принести великі інвестиції та нові технології. Але він не прийде в якихось масових масштабах, доки в країні не буде двох умов: правової держави і довгострокової безпеки.

Перше має забезпечити судова реформа, яка - і це великий плюс - уперше стала частиною Меморандуму про співробітництво з МВФ. Ба більше, Зеленський, з об'єктивних причин, - перший президент України, який не має конфлікту інтересів у справі її втілення (див. "За прапорці! Дилеми Володимира Олександровича", DT.UA №43–44 від 16.11.2019). От тільки поки що по його діях це ніяк не простежується, скоріше навпаки, ручне управління в комбінації зі свавіллям (за чутками, пан Портнов може неформально "вирішувати питання" у судах повз президента) цвіте не гірше, ніж за Кучми…

Миру нинішня політика переговорів з агресором забезпечити теж не може, хіба що міцніше перемир'я. Але в довгостроковому плані Путін не може собі дозволити мати під боком такий приклад: "один народ", який скидає подібних до нього правителів, обирає президентом "простого хлопця", що масово саджає корупціонерів, іде в ЄС і НАТО та при цьому має економічні успіхи на тлі стагнації в РФ. Тому він зробить усе, що від нього залежить, аби не допустити нашого успіху. Зокрема, міцного миру не буде принаймні доти, доки живий нинішній російський режим. Його може забезпечити лише членство в НАТО, як це було з нашими західними сусідами.

Значно менше залежить від підступу агресора вітчизняний бізнес, хоча правосуддя йому потрібне трохи менше, ніж транснаціоналам. Хоча б для того, щоб знизити ризики для кредиторів, а з ними й кредитні ставки, на які він нарікає найчастіше. Також слід скорочувати загальний податковий тиск, причому робити це треба саме за рахунок податку на працю, щоб одержати найбільший ефект. Але для цього, своєю чергою, треба реформувати пенсійну систему й підвищувати ефективність видатків уряду, а це, знову ж таки, довгострокові завдання, які за рік не вирішуються. Плюс у тому, що по цих пунктах бізнес більш-менш єдиний, це дуже допомагає знайти горезвісну "політичну волю" для таких реформ, але все одно їх не прискорить, оскільки є об'єктивні труднощі.

Швидко можна було б зробити три основні речі: демонополізувати все, що можна (передусім електрогенерацію), запустити ринок землі та провести повноцінну податкову реформу, яка не про те, скільки, а про те, як. Але з цих питань у бізнесі злагоди немає.

Демонополізації пручаються, природно, монополісти. Їх небагато, але за лобістською потужністю їх можна порівняти з рештою бізнесу. Навколо ринку землі зіштовхнулися інтереси агрохолдингів (зокрема між собою), фермерів і потенційних іноземних інвесторів, - виниклий клінч не могли розплутати двадцять років. Проте в цьому питанні, на відміну від демонополізації, знайшлася-таки політична воля, і він зрушив з мертвої точки. Втім, чи принесе це позитивний результат або ж матеріалізуються жахливі монстри, яких малює опозиція, покаже тільки майбутнє.

Однозначно позитивною для розкріпачення бізнесу була б податкова реформа, яка рішуче усуває можливості для дискреції. Коли вже неможливо швидко забезпечити правосуддя, то це єдиний шлях позбутися азаровщини. Завдання теж непросте: слід прибрати всі залишки дискреції з адміністрування ПДВ (нині вони втілені у відданій на відкуп податківцям СМКОР), замінити дискреційний за своєю природою податок на прибуток податком на виведений капітал (ПнВК), одночасно з цим перезавантажити податкову, і є шанс назавжди позбавити вітчизняний бізнес головного болю №1 у відносинах з державою, проблем з адмініструванням податків. А якщо ще й ЄСВ прибрати, а ПДФО скоротити (частково замінивши податком на землю та іншу нерухомість), то взагалі заживемо…

От тільки така реформа зачіпає, як з'ясувалося, інтереси частини бізнесу, що звик "вирішувати питання" й успішно оптимізуватися через офшори, не кажучи вже про самих податківців. До того ж частина бізнесу готова кинути те ж перезавантаження податкової під паровоз заради своїх вузькоегоїстичних цілей - знищення конкурентів у мікробізнесі з допомогою фіскалізації та обліку. Не виключено, що й дехто нагорі все ще покладається на корупційні потоки від податкової. Інакше незрозуміло, чому поки що реформа на всіх парах іде в прямо протилежному напрямку.

ПнВК гальмується всіма силами, попри передвиборну обіцянку президента (одну з небагатьох конкретних!), і є небезпека, що якщо його і приймуть, то в кастрованому вигляді, який тільки дискредитує реформу. Замість нього проштовхують горезвісний законопроект №1210, який ще більше розширює дискрецію та знімає з податківців персональну відповідальність. Не менш сумної популярності набули закони №128 і 129, які небачено розширюють поле для перевірок (а значить, таки для корупції) тепер уже відносно мікробізнесу. Уряд намагається втішати підприємців тим, що, мовляв, застосовувати всі ці повноваження будуть якісь зовсім інші податківці. Однак їхні слова не відповідають фактам: у "новій податковій" понад 90% становлять перевірені азаровські кадри.

Так що певне тимчасове прискорення зростання ми, скоріш за все, одержимо (якщо пронесе з внутрішньою дестабілізацією та глобальною кризою) за рахунок певного зниження банківських ставок, структурної перебудови у бік європейського ринку й ІТ. Але щоб вийти на економічне диво, треба заглибитися ще на один рівень довгостроковості: змінити ставлення суспільства до підприємництва і приватної власності.

Проблема ця на цілу книжку (вже в продажу), але якщо дуже коротко, то не тільки президентові Зеленському треба вилізти із себе для того, щоб почати думати довгостроковими цілями, а замість персон навчитися покладатися на інститути (і, відповідно, будувати їх), - цього має почати вимагати виборець. А для цього мільйонам людей треба перейти від короткострокових індивідуальних оборонних стратегій виживання до довгострокових і колективних наступальних, творчих. Передусім відносно правил гри й організацій, які стежать за їх дотриманням, тобто інститутів.

Точно так само для того, щоб силові органи почали охороняти права власності від рейдерів та іншої погані, а не порушувати їх, політики мають усерйоз вимагати цього, а від політиків цього мають, своєю чергою, вимагати виборці. А для цього вони повинні навчитися поважати чесного підприємця (так-так, баригу, торгаша, визискувача, спекулянта) і відрізняти його від того, хто їх грабує руками держави. Для цього, своєю чергою, слід примиритися з тим фактом, що ми бідні не тому, що нас "пограбували", а тому, що до всякого бізнесу ставимося як до грабежу, не розуміючи й не бажаючи розуміти, що чесний бізнес - це win-win, він створює цінність, навіть якщо "нічого не робить", навіть якщо десь недоплачує податків. Хоча з цим, звичайно, слід боротися, але не ціною знищення бізнесу.

Зрозуміло, змінити звички й переконання мільйонів - завдання не на один рік, але що раніше почати, то раніше буде результат. Біда в тому, що в поганих керівників із недалеким горизонтом планування термінові завдання завжди витісняють важливі. Україна живе в цій парадигмі з моменту здобуття незалежності, і це одне з головних пояснень жалюгідних економічних результатів цих майже трьох десятиліть (ні, жити стало все-таки ліпше, але порівняйте із сусідами…). Хто б розірвав цю традицію? Втім, чи того вимагають виборці?