Світлана Саєвич: «Половину мого майна вкрали, половину намагалися знищити»

Історія, яку розповіла «ДТ» жінка-підприємець Світлана Саєвич, цілком конкурентоспроможна з романами Дар’ї Донцової, тому поширилася не тільки за межі Львова, але й України. Принаймні представники Європейського суду, вивчивши позицію українського правосуддя у справі пані Саєвич, порадили жінці звернутися до Страсбурга.

Ще в 1992 році героїня цієї історії заснувала ПП «Торговий дім «Галпідшипник». Ділова хватка, масштабність мислення, вміння бачити перспективу — ці якості дозволили їй у роки економічної кризи успішно розвинути підприємство, клієнтами якого донині є практично всі стратегічні підприємства України. За обсягами сплачених до держбюджету податків «Галпідшипник» донині у десятці найбільших платників ПДВ та мита у Львівській області. А от створення підприємства ТзОВ «Львіввікнопласт» стало початком сумного бізнес-досвіду пані Саєвич. Навіть 51-відсоткова частка в товаристві не дозволила їй стати повноцінною хазяйкою у фірмі, створеній по суті тільки її коштом…

Партнерство з жалю

«У ті часи попит на металопластикові вікна був шалений, а конкуренції — нуль», — починає свою розповідь Світлана Саєвич. Жінка розробила бізнес-план, заставивши майно свого «Галпідшипника», дістала кредит під шалені відсотки, придбала дві лінії з виробництва вікон, усі комплектуючі для виробництва, транспорт. Саме у цей момент у її житті з’являється партнер — Олександр Решетніков.

Улаштувати скромного чоловіка попросили знайомі, мовляв, він перебуває у глибокій депресії через неспроможність утримувати родину. Не підозрюючи нічого лихого, жінка погоджується на вмовляння Олександра зробити його не просто директором, а співвласником. Натомість він обіцяє Саєвич золоті гори швидких надприбутків.

Здобувши 49% статутного фонду, пан Решетніков пропонує передати свої 9% приятелеві Ю.Литвину. Саєвич не заперечує, адже, на її думку, це не має принципової ваги, оскільки їй належить більшість — 51% статутного фонду. Та помилилася. Згодом з’ясовується, що і другий компаньйон грошей не має, і потрібні на той час 250 тис. дол. інвестицій Саєвич вкладатиме сама. А Олександр, не порадившись із Саєвич, самостійно призначає себе директором «Львіввікно­пласту».

Незважаючи на шалений попит, партнери переконують Світ­лану, що «Львіввікнопласт» не має прибутків і не може повертати кредит, за який заставлене майно «Галпідшипника». Хоча, за даними Саєвич, з 1998 по 2001 рік підприємство активно працювало і захопило чималу частину ринку Львова та області, а його керівники купували на своє ім’я елітне житло, іномарки.

Щоб розрахуватися з боргами, жінка створює ще одне підприємство з виробництва склопакетів, але вже у Києві — «Раніс». Закуповує в Італії найсучасніше технічне обладнання загальною вартістю 250 тис. дол. Згодом перевозить його до Львова, аби мати змогу повноцінно його контролювати.

Шлюбна афера?

«Олександр умовив мене розмістити обладнання «Ранісу» на «Львіввікнопласті» і передати його в оренду», — згадує Світлана. Мовляв, нова лінія зробить підприємство рентабельним. До вмовлянь додається пристрасне освідчення… в коханні.

Саєвич погоджується на оренду. Обладнання перевозять на склади «Львіввікнопласту», що у Львові по вул. Зеленій, 301. Під­писують договір і акт приймання матеріальних активів. А партнер пропонує руку та серце…

Рідня проти шлюбу. Світлана вагається, та в січні 2002 року одружується з Олександром. Однак уже за два місяці сподівання на краще будуть розвінчані — у чоловіка роман з іншою жінкою, дізнається Саєвич.

Світлана подала на розлучення. Водночас вона намагається з’ясувати реальний стан справ на «Львіввікнопласті».

«Найбільше мене вразила звістка, що від мого імені у Мік­рофінансовому банку отриманий кредит на 200 тис. дол. за підробленим підписом, — розповідає далі Саєвич. — І ці гроші на «Львів­вікнопласт» не надійшли. На моє прохання була проведена судова експертиза. Її висновок: печатка та підпис на документах підроблені. За фактом підробки документів облуправління СБУ порушило кримінальну справу за ст. 222 — шахрайство з фінансови­ми ресурсами. На майно «Львів­вікнопласту» був накладений арешт».

Беріть «Львіввікнопласт», та поверніть майно «Ранісу»

Директор «Львіввікнопласту» погоджується повернути борги «Галпідшипнику», але наполягає, щоб Саєвич відмовилася від своєї статутної частки в 51%.

На той момент «Львіввік­нопласт» заборгував «Галпідшипнику» півмільйона доларів. Неповернення ж кредитних коштів загрожувало втратою і «Галпід­шипника». Після непростих перемовин з партнерами Саєвич була вимушена підписати мирову угоду, згідно з якою сторони домовилися, що станом на 07.02.2003 року всі угоди і зобов’язання між ТзОВ «Львів­вікнопласт» та ПП «ТД «Галпід­шипник» припиняють свою чинність і вважаються такими, що виконані належним чином і в повному обсязі.

Після цього Решетніков повертає Саєвич 500 тис. дол. А 08.02.03 у Саєвич було викуплено 51% статутного фонду «Львів­вік­нопласту». Здавалося б, на цьо­му історія мала скінчитися.

Однак за місяць Світлана з’ясувала: обладнання київського заводу «Раніс», передане в оренду «Львіввікнопласту», колишній чоловік повертати не збирається. Більше того, заявляє, що, згідно з наявними документами, це обладнання ніколи Саєвич і «ТД «Галпідшипник» не належало.

Олександр Решетніков зазначає, що «на балансі товариства перебуває обладнання для виробництва пластикових вікон, придбане у ВАТ «Прибужжя» в результаті товарообмінної операції. До того ж усі бізнес-стосунки залагоджено мировою угодою». «Мабуть, забув, — зауважує Світлана, — що мирова угода готувалася у зв’язку з розглядом у суді цілком конкретної справи, яка стосувалася певних, а не будь-яких, угод. До того ж мирова угода, яка знімає питання орендних розрахунків за використання майна, не дає права на привласнення цього майна».

Висновок експертизи: підробка

17 березня 2003 року управління СБУ у Львівській області порушує кримінальну справу №1230 за фактами шахрайства з фінансовими ресурсами і легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом.

А згодом від голови правління ВАТ «Прибужжя» І.Квасниці стало відомо, що жодних операцій з «Львіввікнопластом» ВАТ «Прибужжя» не проводило і договір не укладало. Більше того, директора Луковича, котрий начебто підписував договір бартеру на «Прибужжі», ніколи не існувало. Як не існувало й вулиці Жовтневої, 11/5, у м. Червонограді (така адреса «Прибужжя» була зазначена в договорі). Та й печатка на цьому договорі виявилася фальшивою. Всі ці документи передані до прокуратури. Здавалося, доказів досить, щоби визнати договір «Львіввікно­пласту» недійсним.

Та правоохоронці з невідомих причин втрачають інтерес до розслідування справи. А вже за рік, у серпні 2004 року, від двадцяти ножових поранень у власній квартирі насильницькою смертю загине голова правління ВАТ «Прибужжя» І.Квасниця. Обставини його загибелі невідомі й досі, крім лише, що нападали двоє в чорних масках.

Сліпоглухоніма Феміда

Феміда виявилася сліпою та глухою до фактів та обставин справи. Спроби Саєвич визнати договір недійсним у господарських судах усіх інстанцій були марними. Натомість перша ж спроба пана Решетнікова визнати недійсним договір оренди на обладнання ПП «Раніс» виявилася успішною. Господарський суд Львівської області задовольнив прохання директора «Львів­вікнопласту» про розірвання договору оренди, не помітивши ні фактів підробки печатки, засвідчених експертизою Мініс­тер­ства юстиції, ні свідчень та смерті Квасниці, ні неіснуючих адрес. Як не помітив висновків податкової інспекції Личаківсь­кого району, у висновках якої значиться, що «Львіввікнопласт» у 2002 році жодних бартерних операцій не проводив.

Дивно, але стоси скарг, написані Саєвич, і пошуки захисту у правоохоронців не були результативними. Не допомогли припинити бездіяльність під час розслідування справи й звернення до органів прокуратури усіх рівнів і в комітет ВР з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

Натомість на підприємство Саєвич посилювалися податкові перевірки. З травня 2003 по грудень 2004 «Галпідшипник» перевіряли 28 разів. Неповнолітнього сина Саєвич не раз серед білого дня затримували, не пояснюючи причини. На очах у однолітків надягали наручники, забирали до відділка, а згодом без пояснень відпускали.

А Світлану Саєвич за день до суду, 25.02.04 р. в під’їзді її будинку побили двоє невідомих у масках. Зі словами «ми тебе попередили!» нападники завдали ударів кастетом в чоло, від чого у жінки залишилася рвана рана у вигляді хреста.

За день до чергового судового засідання, 17.05.04 р., стається пожежа на складі «Галпід­шипника». Дим від пожежі більше тижня здіймається над усім Льво­вом. Про підпал на війсь­ковому об’єкті пишуть усі регіональні і центральні газети, та правоохоронці відмовляються порушити кримінальну справу за фактом підпалу.

Далі — підпал на підприємстві «Віконні системи», створеному Саєвич після невдалого партнерства у «Львів­вікно­пласті». За свідченнями охоронця, молодики в масках зі зброєю напали на нього, облили бензином верстати та підпалили. Кримінальної справи за фактом підпалу порушено не було.

У конфлікт втягнуто журналіста місцевої телекомпанії Ярослава Панчишина, котрий проводив власне розслідування справи. Керівництво «Львіввікно­пласту» вже три роки судиться з телерадіокомпанією і Саєвич за завдані моральні збитки та вимагає їх відшкодування. Сума позову вражає — 200 тис. грн.

Та Світлана Саєвич не полишає надії встановити справедливість. Чи маємо підстави стверджувати, що всі описані події — ланки одного ланцюга? Простіше пояснити все поганою кармою Світлани, яку переслідують неймовірний збіг трагічних обставин та загадкові двоє невідомих у масках. Хоча, якби правоохоронці та судові інстанції справно виконували свої обов’язки, можливо, вже після побиття Саєвич кримінальні вчинки припинилися б.

P.S. Спецкор «ДТ» у Львові мав телефонні розмови та зустріч з Олександром Решетніковим, та попри всі намагання журналістові не вдалося дістати чіткий і зрозумілий коментар, підкріп­лений документами.