СУЧАСНА РОЛЬ І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ НА ГЛОБАЛЬНОМУ РИНКУ СТАЛІ

У сучасному світі метал продовжує залишатись головним конструкційним матеріалом. Тенденції зростання виробництва та споживання продукції чорної металургії (рис.1) на практиці спростували популярні в 70—80-х роках припущення щодо перспектив радикального заміщення металу новими матеріалами. Ще одним підтвердженням цього є факт концентрації металургійних виробництв саме в розвинених країнах, що одночасно є лідерами в створенні різних синтетичних замінників, — зокрема в США, ЄС та Японії, де зосереджено 44% світового виробництва сталі.

За таких умов країни, що мають власну металургійну базу, отримують важливі економіко-стратегічні переваги. До цих держав належить і Україна, яка 2000 року за рівнем виробництва сталі (31,4 млн. тонн) посіла сьоме місце у світі (рис.2).

Імператив доступу до сталі спонукає країни, які не виробляють чорні метали, створювати власне виробництво, а держави з розвиненою металургією — зберігати потужності та, головне, технологічне лідерство, котре забезпечує їм домінування у секторі продажу високотехнологічної та високорентабельної продукції.

Розвиток металургійної бази потребує великих капіталовкладень. Так, протягом 1999—2000 років інвестиції в металургію у світі становили близько 65,5 млрд. долл. Отримати такі капітали можливо, лише здобувши міцні позиції на ринках, що, в свою чергу, призводить до загострення конкуренції, особливо в тих сегментах продажу, які забезпечують реалізацію високорентабельної продукції.

Для переважної більшості країн основний збут продукції відбувається на внутрішньому ринку чи ринку щільно інтегрованої співдружності, як наприклад ЄС. У світі співвідношення між внутрішнім та зовнішнім продажем, змінюючись по регіонах, становить у середньому відповідно 80% та 20%. У випадку України драматизм ситуації полягає у зворотному співвідношенні, а саме: близько 85% прокату експортується і лише 15% споживається в середині країни.

Сучасні тенденції розвитку внутрішнього споживання прокату, навіть за збереження нинішніх високих річних темпів приросту промислового виробництва на рівні 15% на рік, не дають підстав сподіватися на досягнення світових співвідношень в найближчі десять років. За оптимістичних прогнозів до 2010 року внутрішній ринок споживатиме не більше 8 млн. тонн прокату (11 млн. тонн в перерахунку на сиру сталь), тобто близько 35% сучасних обсягів виробництва в Україні. Це означає, що залежність нашої металургії від її позицій на світовому ринку ще тривалий час зберігатиметься, визначатиме масштаби надходження в галузь фінансових ресурсів та значною мірою впливатиме на формування ВВП і бюджету держави. Ось чому важливо зрозуміти та визначити стратегічні перспективи присутності України на глобальному ринку, чому й присвячено цю статтю.

Місце
на світовому ринку

Протягом останнього десятиліття Україна відбулась і утвердилась як об’єктивний фактор світового ринку чорних металів. 2000 року металургія країни виплавила 31,4 млн. тонн сталі, що становить 3,7% світового виробництва. Навіть за найбільшого спаду в галузі 1995 року (21,8 млн. тонн) наша частка у світовому виробництві дорівнювала 2,9%.

За часів СРСР максимум виробництва сталі в Україні був досягнутий 1988 року (55,7 млн. тонн). Проте показники виробництва за радянських часів головним чином були наслідком політичних факторів, тоді як сучасні мають ринкову природу. УРСР не була інтегрована у світовий ринок, а тому робити механічні порівняння цих показників було б помилкою. Обсяги виробництва сталі в 55 млн. тонн (більше тонни на душу населення) очевидно невиправдані для держави масштабів України, однак дедалі актуальнішими стають якісні показники, а саме: що виробляється і як продається.

Світові потужності з виробництва сталі (рис. 3) становлять майже 1075 млн. тонн. Останніми роками їх приріст істотно випереджав зростання попиту на продукцію. І на сьогодні надлишок потужностей оцінюється у 100—200 млн. тонн, що, зрештою, призвело до перевиробництва та перевищення пропозиції над споживанням у 2000 році приблизно на 15 млн. тонн. Депресія цін, що спостерігається зараз, і є найглибшою починаючи з 80-х років, незважаючи на задовільний попит, також є прямим наслідком цього.

Потужності національної металургії розраховані на виробництво 45 млн. тонн сталі, однак їх завантажено на 69,5%. Середньосвітові показники перебувають на рівні 83—90%, відрізняючись по країнах, зокрема у США — 83%, ЄС — 81, Польщі — 76,5, КНР — 90%. Виробники прагнуть збільшити завантаженість виробничих потужностей з метою економізації їх використання. В Україні цей показник значно нижчий оптимального, що підвищує собівартість продукції і, відповідно, знижує її конкурентоспроможність.

Ще один важливий висновок, який випливає з наведених даних, полягає у можливості швидко компенсувати відсутність України на світовому ринку (а це близько 21 млн. тонн прокату чи 27 млн. тонн у сирій сталі) — досить лише збільшити завантаженість світових потужностей на 2—3%. Цей фактор також сприяє посиленню конкурентної боротьби на ринках збуту.

Враховуючи вирішальну для України роль глобального ринку, зупинимося на його характеристиці. Обсяги світової торгівлі впродовж останнього десятиліття зростали щорічно в середньому на 5% і досягли 2000 року 280 млн. тонн. Основними імпортуючими регіонами є Південно-Східна Азія (близько 51,9 млн. тонн на рік), країни НАФТА (44 млн. тонн), Китай (16,9 млн.); експортуючими — ЄС (30 млн. тонн), СНД (52 млн.), Латинська Америка (14 млн.).

Експорт з України зростав протягом останніх шести років і досяг 2000-го 23,6 млн. тонн металопродукції, що становить 8,4% світової торгівлі. Динаміка зміни нашої частки на світовому ринку також демонструє постійне зростання протягом 1995 — 2000 років. Кількісні показники, таким чином, засвідчують прогрес України у набутті статусу повноправного учасника світової торгівлі, проте якісні характеристики вказують на ряд негативних сторін.

Передусім це стосується товарної структури експорту, де переважають продукти низької переробки. Так, з 1995-го по 2000-й питома вага напівфабрикатів та чавуну у національному експорті зросла з 33 до 48%, а готового прокату — зменшилась із 67 до 52%. У світі спостерігаються зовсім інші тенденції: країни прагнуть експортувати кінцеву, високорентабельну продукцію, а напівфабрикати, феросплави та чавун в загальносвітовому експорті, навіть з урахуванням України, становлять лише 25%.

Розвинені країни або взагалі не продають за кордон продукти низької переробки, або роблять це у дуже незначній кількості. Таким чином, доступ України до найприбутковіших сегментів світового ринку залишається досить обмеженим, зокрема частка довгого прокату сягає 9,7%, плоского — 5,4, труб — 5,2%.

У контексті вищевикладеного очевидними є негативні наслідки:

1. Україна недоотримує значні кошти від експорту, оскільки норма прибутку від продажу напівфабрикатів є значно нижчою, ніж від реалізації готового прокату.

2. Експортуючи напівфабрикати і чавун, українські виробники підтримують сировинну базу конкурентів на ринках готового прокату.

3. Закріплюється спеціалізація на виробництві продукції початкової і низької переробки, що є найбільш енерго- та матеріаломістким, а також екологічно проблемним з-поміж інших.

Ще одним негативним аспектом зовнішньої торгівлі є рівень експортних цін з України — вони фактично найнижчі в світі. Для порівняння: коли взяти за еталон ціни ЄС, то відносно них у 2000 році ціна вітчизняної заготовки становила в середньому 85%. По арматурі та товстому листу відповідно 80 і 57%. По відношенню цін продукції виробників з Латинської Америки українські експортні ціни на умовах FOB сягають: по заготовці — 82%, арматурі — 81, листу — 68%. Таким чином є підстави твердити, що присутність та конкурентоспроможність на зовнішніх ринках поки що забезпечуються головним чином низькими цінами та наявністю в структурі продажу надмірної частки продукції низької переробки.

Звертає на себе увагу й така особливість українського експорту, як відсутність жодного зв’язку між світовою кон’юнктурою та обсягами поставок з України. За несприятливої ситуації експортери, як правило, прагнуть обмежити продаж продукції, щоб зберегти рівень цін. У нашому випадку — все навпаки: у період падіння цін на світовому ринку обсяги експорту українських товарів істотно зростають. Характерним прикладом можуть бути 1998—1999 роки, коли під час кризи у Південно-Східній Азії (ПСА) світове виробництво після скорочення у 1998 році (-2,3%) впродовж наступного залишалося практично на тому ж рівні (+0,5%). В цей же час обсяги виробництва в Україні у 1999 році зросли на 11,8%. Така поведінка суперечить ринковим підходам та свідчить про відсутність в українських експортерів сформованої стратегії дій.

Аналізуючи географічну структуру експорту з України, слід відзначити досить рівномірну диверсифікацію поставок (рис. 4). Найбільшим споживачем вітчизняного прокату є країни Південно-Східної Азії та Китай, на які 2000 року припадало близько 26,6% (5,85 млн. тонн) експорту. Північна Америка та ЄС спожили відповідно 11,1% та 6,3% експорту з України, держави СНД — 12,1, країни Центральної і Східної Європи, включаючи Туреччину, — 20,2%.

Найкраща товарна структура продажу належить ринку СНД (готовий прокат — 61,8%). Відповідно найпривабливішим щодо цін є ринок Росії, де умовна тонна експортованої продукції (визначається діленням суми отриманих коштів на обсяги поставленої продукції чорної металургії) коштувала 2000 року близько 350 дол., а ринку ПСА — лише 175 дол. Високою є також середня ціна продажу на ринку ЄС і Центральної та Східної Європи — відповідно 193,8 та 189,1 дол., проте доступ на ринок ЄС жорстко обмежений для України квотою.

Ринок США також характеризується високими цінами, проте в структурі українських поставок домінують чавун (38,7%) та напівфабрикати (25,2%). Останнім часом американці тяжіють до державного регулювання імпорту. Попередньо проголошені обсяги можливого імпорту становлять не більше 10 млн. тонн прокату, що значно менше фактичних поставок 2000 року (26,7 млн. тонн) та реальної потреби держави, що оцінюється в 20—25 млн. тонн за умови оптимальної завантаженості потужностей.

Загалом для металургії України, враховуючи її сучасну експортну орієнтованість, важливо закріпитися на всіх можливих ринках і досягти максимальної диверсифікації продажу. Водночас необхідно відзначити стратегічну важливість ринків СНД, ПСА, Центральної та Східної Європи з огляду на обсяги, структуру та ціни експорту.

Посівши протягом 90-х років позиції глобального учасника ринку сталі, Україна з її часткою світового виробництва та світової торгівлі повною мірою відчуває і відчуватиме тиск світової конкуренції. Остання вже призвела до істотної деформації товарної структури експорту, дозволивши нашій державі зайняти близько 20% світового ринку напівфабрикатів та 10,7% — чавуну, надавши навіть за умови найнижчих цін лише 5,4% та 9,7% ринку плоского та довгого прокату. Є достатньо підстав твердити про загострення конкуренції, що в поєднанні із здатністю України зрозуміти конкурентний виклик та адекватно відповісти на нього й визначатиме місце національної металургії на глобальному ринку в майбутньому.

Посилення конкуренції на ринку сталі, особливо в сегментах продажу готового прокату, спричинене дією ряду об’єктивних факторів:

— по-перше, як уже відзначалося, світові потужності і світове виробництво зростають більш високими темпами, ніж споживання сталі;

— по-друге, прагнучи підтримати національну металургію, держави-виробники дедалі більше вдаються до політики протекціонізму та обмеження імпорту, і передусім розвинені економіки;

— по-третє, стрімкий розвиток транснаціоналізації закріплює світовий розподіл праці, згідно з яким виробництво найрентабельніших видів продукції, зокрема кінцевого прокату спеціальної геометрії та хімічного складу, концентрується в розвинених країнах, залишаючи іншим учасникам ринку місце виробника продукції нижчої переробки;

— по-четверте, досягнення в технологіях виробництва сталі дозволяють створювати швидкоокупні (три-чотири роки) мінізаводи безпосередньо в регіонах споживання навіть за відсутності місцевої сировини;

— по-п’яте, світовий ринок опинився під тиском тієї маси додаткового прокату, яка виявилась зайвою після розпаду СРСР і на сьогодні становить біля 52 млн. тонн.

Усі наведені вище фактори є чинниками глибинної та тривалої дії, тож тенденції до загострення конкурентної боротьби спостерігатимуться щонайменше впродовж найближчих десяти років. Нині характерним зовнішнім проявом цього є стрімке зростання антидемпінгових, антисубсидійних та спеціальних розслідувань щодо поставок сталевої продукції. Так, з 1991-го по 2000-й стосовно продукції чорної металургії в світі було порушено 836 антидемпінгових розслідувань. Проти експорту металопродукції з України — 58, з яких 46 закінчилися запровадженням антидемпінгових санкцій. Максимум справ припадає на останні роки, а в поточному році розпочато сім нових. Слід також зазначити, що всі розслідування стосувались готового прокату і жодне — чавуну.

Фактично антидемпінгові справи є формою цивілізованого протекціонізму, розробленою і вперше застосованою розвиненими країнами, що зовні декларують свою прихильність до вільного ринку. Як правило, такі процеси закінчуються або блокуванням доступу на ринок на певний період, або його жорстким обмеженням. Так, для України справи, розпочаті в ЄС, закінчились підписанням двосторонньої угоди, що встановила квоту українського експорту на рівні 250—270 тис. тонн. За останні два роки три антидемпінгові справи в США унеможливили експорт на цей ринок українського листа (виробники комбінати ім. Ілліча, «Запоріжсталь», «Азовсталь»), арматури («Криворіжсталь»). Очевидно, справа йде до підписання двосторонньої угоди, як єдиної можливості залишитися на ринку, хоча із жорстко обмеженими обсягами.

На тих ринках, де Україна ще може вільно торгувати, також слід будь-якої миті очікувати аналогічних заходів. Загалом це створює істотну загрозу функціонуванню експортноорієнтованої металургійної галузі та вимагає адекватної відповіді у вигляді спільних дій держави та зацікавлених підприємств.

А що в майбутньому?

Оцінка перспектив України на глобальному ринку сталі передбачає висвітлення таких питань:

1. Що і в якій кількості Україна може розміщувати на зовнішніх ринках на період до 2010 року;

2. Яке місце посяде у світовому розподілі праці;

3. Які внутрішні фактори посилюватимуть, а які — послаблюватимуть позиції національної металургії;

4. Що несуть галузі процеси транснаціоналізації металургійного виробництва.

Розглядаючи ці проблеми, доцільно виходити з двох альтернативних умов:

1) збереження існуючих темпів перетворень у галузі;

2) прискорення процесів реструктуризації та технічного переозброєння відповідно до вимог часу.

Прогнозуючи місткість української ніші на зовнішніх ринках на період до 2010 року (табл. 1), ми проводили розрахунки окремо по готовому прокату та напівфабрикатах, оскільки ці ринки відрізняються специфікою розвитку та інтенсивністю конкуренції.

Критично важливими для національного експорту є ринки готового прокату. Саме виходячи з них слід розробляти оптимальну товарну структуру всієї зовнішньої торгівлі чорними металами. Ці ринки характеризуються жорсткою конкуренцією, і тенденції до її посилення не дозволять Україні сподіватися на збільшення своєї частки. Згідно з результатами розрахунків на період до 2010 року, вітчизняні виробники зможуть розміщати за кордоном щороку 5 млн. тонн довгого і 6 млн. — плоского прокату і, враховуючи перспективу внутрішнього ринку, змушені будуть повністю використовувати ці експортні можливості.

Іншою є ситуація на ринку чавуну та напівфабрикатів, де конкуренція значно слабша, оскільки багато країн зацікавлені в імпорті такої продукції для завантаження власних прокатних потужностей. Це передусім стосується держав без власної сировинної бази для металургії, але з чималим попитом на довгий прокат.

З урахуванням вищевикладеного, теперішня частка України на світовому ринку напівфабрикатів, а це біля 20%, може бути збільшена до 25—30%, а ринкова ніша до 2010 року може становити близько 12 млн. тонн. Однак, особливість питання полягає в тому, що експортувати таку кількість заготовки невигідно з двох вагомих причин:

1. Рентабельність цих операцій, як і норма прибутку, є низькою і не здатна забезпечити надходження коштів для модернізації виробництва.

2. Експортуючи напівфабрикати, ми забезпечуємо сировиною власних конкурентів на ринках готового прокату і тим самим сприяємо посиленню конкуренції.

Характерною щодо цього є структура експорту в країни ПСА, де заготовка становить біля 63,6%, а довгий прокат — лише 4,3%. Тобто забезпечуючи сировиною місцеві прокатні потужності, ми власноруч перекриваємо собі вихід на ринок сортового прокату.

Для визначення оптимальних об’ємів експорту напівфабрикатів з України звернімось до світових співвідношень товарної структури торгівлі: продукція низької переробки становить 25%, а решта 75% припадає на кінцевий прокат. Беручи ці співвідношення за основу та виходячи з визначених вище показників продажу кінцевого прокату (плоский плюс довгий) — 11 млн. тонн, отримаємо прийнятні обсяги експорту напівфабрикатів та чавуну — біля 3,7 млн. тонн.

Щодо експорту чавуну слід наголосити, що цим продуктом у світі торгують мало і сам факт торгівлі ним є негативним явищем. Однак, зважаючи на нинішній обсяг продажу українського чавуну на рівні 1,5 млн. тонн на рік, можна умовно припустити, що в наступні десять років цей показник буде на рівні 0,7 млн. тонн. Тоді оптимальна кількість заготовки для експорту становитиме 3 млн. тонн на період до 2010 року за наявної ринкової ніші в 12 млн.

Таким чином, ми виходимо на оптимальну схему розміщення українського прокату на зовнішніх ринках на період до 2010 року: плоский прокат — 6 млн. тонн, довгий прокат — 5 млн., напівфабрикати — 3,0 млн., чавун — 0,7 млн. тонн. Наведені обсяги по готовому прокату майже відповідають нинішнім, а от по напівфабрикатам мають бути зменшені на 5,5 млн. тонн. Цей «надлишок», очевидно, слід буде переробити на прокат і реалізувати на внутрішньому ринку, який демонструє ознаки зростання і реально зможе споживати до 2010 року 7,5—8,0 млн. тонн готового прокату замість сучасних 3,4 млн. тонн.

Така модель експорту дещо поліпшить співвідношення продажу на зовнішньому і внутрішньому ринках, яке зараз становить відповідно 85% та 15%. До 2010 року в найкращому випадку можна розраховувати на 35—40% реалізації на ринку України і все ще 60—65% експорту.

Поряд із висновком про максимальність досягнутої Україною ніші на світовому ринку кінцевого прокату, актуальним лишається запитання — а чи не можна її збільшити? Перспективи цього слід шукати в контексті процесів глобалізації та становлення транснаціональних компаній.

На сьогодні масштаби транснаціоналізації в металургії менші, ніж в інших галузях, зокрема виробництві залізорудної сировини, де три найбільші компанії зосереджують 42% світового виробництва і 63% світової торгівлі. Однак і тут процес концентрації й укрупнення компаній відбувається досить активно. Перспективою для української металургії є наявність кількох великих компаній, здатних створити в регіонах споживання філії чи СП по виробництву прокату, тим самим закріплюючи та розширюючи свою присутність на глобальному ринку.

На перший погляд, перспективними об’єктами для експансії національної металургії можуть бути зростаючі економіки та ринки деяких країн Близького і Середнього Сходу та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, де недостатньо розвинена або відсутня власна металургія, а вплив ЄС, США чи Японії ще не є вирішальним. Однак найпершою умовою отримання, а тим більше збереження впливу на такі підприємства є наявність сучасних технологій, а також їх постійне вдосконалення і розробка, фінансувати яку можуть знову ж таки лише великі компанії.

Зазначені вище напрямки є фрагментами надзвичайно важливого завдання щодо відходу України від нинішньої ролі експортера продуктів низької переробки. Для цього в держави є потужний конкурентний потенціал. Так, до вагомих об’єктивних переваг національної металургії належать наявність власної, відносно недорогої сировинної бази, а саме залізорудної сировини, металобрухту і меншою мірою — коксівного вугілля, кваліфікована і знову ж таки недорога робоча сила, а також наближеність металургійних підприємств до морських портів. У світі небагато країн мають такий набір сприятливих умов, проте в Україні відсутній вирішальний в сучасних умовах фактор конкурентоспроможності — передові технології виробництва сталі та прокату.

Нині національна металургія в технічному плані є фактично найвідсталішою в світі і, що найгірше, технічне відставання щороку зростає. Так, рівень впровадження в Україні сучасного методу киснево-конвертерного виробництва сталі становить 47%, а виробництва прокату методом безперервного литва — лише 16,3 %. Росія, що йде слідом за нами, має показники на рівні 61,6% і 52%. На Україну припадає 34% світового виробництва сталі високозатратним мартенівським способом. Це більше, ніж у Росії — 31%.

З огляду на сказане на практиці конкурентні переваги виявилися швидше недоліком, оскільки дали можливість тривалої рентабельної роботи без технічного переоснащення галузі. Водночас весь набір конкурентних переваг буде успішно реалізований за умови модернізації.

За різними оцінками, металургія України потребує від 5 до 10 млрд. дол. інвестицій на оновлення основних фондів. Тому сучасні масштаби притоку капіталів в галузь — біля 50 млн. долл. щорічно — не додають оптимізму. Неадекватно малі інвестиції свідчать про відсутність у галузі стратегічних інвесторів, незважаючи на досить велику глибину приватизації (близько 70%).

За відсутності критичної маси зрілих власників свою роль повинна відіграти держава. Вона має свій цілком конкретний інтерес у нормальному функціонуванні металургійних підприємств, незважаючи на їхню форму власності, оскільки це робочі місця, надходження до бюджету, вирішення екологічних проблем, рівень технологій та обороноздатність.

Стратегія держави має концентруватися передусім на питаннях формування ефективного власника й отримання необхідних інвестицій через механізми приватизації та налагодження органічної співпраці національного капіталу, науки та виробництва. Без енергійних дій у цьому напрямку Україна не досягне тих позицій на глобальному ринку сталі, які займала в минулому і які здатна посісти завдяки наявним передумовам. Чим більше часу ми втратимо сьогодні, тим радикальніше змушені будемо діяти в майбутньому для виходу галузі з кризи.