Провокація. Чому іноді олігархам може заманутися знизити ціну власних пакетів акцій

Велика політична війна сьогодні якраз у розпалі. Цілі війни одні й ті самі — розподіл впливу, взаємна гра на пониження рейтингів, окреслення стартових позицій напередодні президентських виборів. Очевидно, що глобальна політична війна — це вельми благодатний час для організації та проведення бізнесових чи фінансових провокацій на галузевих ринках.

Будь-яка політична війна (і тим паче класична «війна всіх проти всіх») різко послаблює державну вертикаль, провокує системні корупційні спокуси (все одно ніхто не стежить) і робить чиновників, зокрема й представників судово-силової гілки, надзвичайно чутливими до різноманітних кримінальних стимулів. Втім, просто провернути одне-два захоплення великих підприємств сьогодні вже нецікаво. Завдання ставляться значно амбіційніші — брати під контроль цілі галузі, витісняючи звідти й дер­жаву, й інших мажоритарних акціонерів. Це, звичайно, грубо й боляче. А тому, як запасний і більш акуратний варіант, пропонується грати на пониження капіталізації галузевих бізнесів, аби невдовзі скупити всіх за спекулятивно заниженою ціною.

Технологія вдосконаленого захоплення часів президентсько-парламентської нестабільності в Україні обов’язково базується на провокації страху і її можна змоделювати, наприклад, у такій «солодкій» галузі, як енергетика, таким чином. При умовній материнській фірмі «Енергетика» створюється спеціальний нищівно-рейдерський відділ, куди входять юристи, приватні силовики, професійні провокатори. Найкраще, якщо такий департамент управляється яким-небудь відставником-розвідником із суміжної держави. Нагадаємо читачеві, що ми розглядаємо гіпотетичну ситуацію.

Створена структура розробляє багатоходову спецоперацію зі скромним бюджетом тисяч так 500 у.о., суть якої полягає в тому, щоб найняти кілька регіональних груп бойовиків та організувати ряд показових (хай тимчасових) захоплень обленерго. До речі, держава нещодавно оголосила, що збирається виставити на продаж міноритарні пакети акцій якраз у деяких обл­енерго. Виставляються саме ті пакети, які, з одного боку, вже давно не дають державі змоги активно й законно брати участь в оперативному управлінні цими юридичними особами. З іншого — які вже давно є яблуком розбрату для ряду фінансово-промислових груп і провокують ФПГ на затяжний корпоративний конфлікт. Позиція дер­жави є зрозумілою, розумною й послідовною. Навіщо володіти тим, що не дає сьогодні змоги й уже не дасть у майбутньому брати участь в ухваленні рішень?

Інша річ мажоритарії... Зрозуміло, що для гостроти сценарію «Енергетика» має бути саме їхнім дітищем. Вона через провокаторів-посередників намагається організувати чергову ескалацію конфлікту на ряді рідних обленерго, формально залишаючись поза «ексцесом». Як варіант — її бойовий департамент має намір захопити силами бойовиків службові приміщення, показово побити співробітників, провести інші демонстративно зухвалі дії з криваво-залякувальним підтекстом. Потрібен резонанс, який буде помічений суспільством навіть на тлі нинішнього глобального політичного протистояння. І тим самим можна буде наочно довести, що в Україні немає порядку, немає влади. Ніхто ні за що не відповідає, ніхто не контролює ситуації.

Очевидно, що за подібною робочою схемою може стояти тільки ресурсний олігарх і професійний загарбник. Приміром, такого рівня, як Костянтин Григоришин, громадянин Росії і власник пакетів акцій у ряді великих українських підприємств. Такого штибу олігарх може, по-перше, виділити кругленьку суму виключно на «бойові витрати». По-друге, підтримати операцію відповідними місцевими кадрами. По-третє, зіграти проти самого себе, істотно знизивши вартість власних пакетів акцій. По-четверте, забезпечити всьому цьому спектаклю широку підтримку в ЗМІ. І нарешті, по-п’яте, вийти на перші шпальти газет саме в той час, коли намертво зчепилися між собою прем’єр і президент.

Природно, для ефективної операції олігарху, котрий стоїть за нею, будуть потрібні ще й високі зв’язки. І не лише в Україні. Ідеально в цій гіпотетичній схемі задіяти, наприклад, російських енергобаронів. Саме вони зможуть скупити знецінені пакети тих спірних обленерго, до яких наш гіпотетичний олігарх має інтерес. Природно, відбудеться все це вже після професійно проведеної провокації.

Отже — завдання агресивної «Енергії» гранично зрозуміле й гранично цинічне: організувати низку серйозних провокацій. А після всіх цих «спектаклів» із побиттями співробітників «під запис телекамер» зажадати негайного введення зовнішнього управління на спірних об’єктах і відсторонення менеджменту, який не в змозі навести лад на підприємствах. І тим самим на свою користь вирішити спірні питання власності й управління нею. А гострих питань достатньо в капіталомісткій енергетиці, де олігархи буквально наступають одне одному на мозолі.

Чим не ідеальний провокативний план? І, на жаль, його реалізація цілком можлива з урахуванням корумпованості нашої чиновницької братії. Прикро інше: формально воюючи проти колег-бізнесменів, насправді наш гіпотетичний герой-олігарх своїми операціями професійно й систематично завдає шкоди насамперед Українській державі. Його «атаки» та «війни», як правило, супроводжуються цілими букетами протиправних діянь і справді підривають галузі народного господарства. У зв’язку з чим виникають відразу два риторичні запитання до нинішніх державних чиновників.

Перше: чому держава та її правоохоронні органи геть байдуже споглядають дуже специфічний і виклично-руйнівний формат поведінки такого штибу бізнесменів. Друге: чому бізнесменів із надзвичайно «брудною» й широко відомою рейдерською репутацією досі допускають до участі в різноманітних приватизаційних та корпоративних процесах? Тим паче що йдеться ж не про стратегічних інвесторів.

Невже мовчання державних структур пояснюється банально: такі бізнесмени-олігархи вже купили собі частину дер­жави, купили впливових чиновників, які, обіймаючи ключові державні посади, працюють лише на свою та їхню користь. Саме «співучасть» чиновників у рейдерських імперіях дає змогу організовувати процеси, які вкрай негативно позначаються на розвитку національної економіки. Фактично наш герой руйнує державу руками самої ж дер­жави.

Сірі схеми, «відкоти», корпоративні змови — усе це заважає стратегічним інвесторам працювати в Україні. Зате забезпечує комфорт для класичних спекулянтів-агресорів. Останні чудово знають, кому й скільки потрібно платити за лояльність та адмінлобізм, а кого можна елементарно й надовго залякати.