Ні зайти, ні вийти

Уявіть собі іноземного інвестора, який повірив в Україну й вирішив вкласти в неї кошти. Як він це зробить? Кешем у валізах у цивілізованому світі грошей давно не возять, без об’єктивних причин на розрахункові рахунки третіх осіб не кладуть. Інвестори ходять на фондові ринки, вкладаються в акції, диверсифікують портфелі, навіть іноді йдуть на ризик і підтримують стартапи, але теж через біржі. І от цей інвестор з’ясовує, що на фондовому ринку України з наявних шести бірж реально працюють дві, і 98,7% усіх контрактів, які вони укладають, — це торгівля державними облігаціями. Можливості вкласти гроші не в уряд умовного Шмигаля, а, наприклад, у виробника обладнання, олії, одягу або їжі просто немає, — цих компаній на наших біржах немає та ще довго не буде. Хоч би яким сильним було їхнє бажання залучити інвестиції, для них вихід на кожну з українських бірж — це сім кіл і довгі місяці бюрократичного пекла при високих корупційних ризиках і малій надії на позитивний результат. От чому акцій деяких публічних українських компаній не купити в Україні, ними торгують на Лондонській, Варшавській, Паризькій біржах. Без вогника, до речі. І на це теж є низка причин.

Теоретично потенційний інвестор може щось банально купити в Україні, але нашу «велику» приватизацію заморожено, а мала в основному пропонує сараї та їдальні в смт. Інвестор може, звичайно, виявитися наполегливим і вирішити побудувати тут бізнес, але країнові ризики вражають: судового захисту немає; чорні нотаріуси є; виділення землі без хабара неможливе, та і з ним не гарантоване; підключення до електромереж навіть з усіма хабарами займе понад рік; а потім до тебе низкою підуть Нацполіція, СБУ, пожежники й податкова, щоб в них теж інвестували трохи грошей. І, розуміючи все це, інвестори не тільки не хочуть тут щось купувати чи будувати, але й вкладатися в наші компанії, нехай і через Лондонську біржу.

Як бачимо, основних причин, чому інвестор обходить нас стороною, дві: недорозвиненість української фінансової системи й незахищеність інвестора як власника.

Перший пункт підтверджується індикативно. Індекс фінансового розвитку (FD index) — один із ключових показників оцінки ефективності фінансової системи країни, оскільки відображає зв’язок між монетизацією, рівнем розвитку фінансової й грошово-кредитної систем і темпами економічного зростання. Що ближчий цей індекс до одиниці, то ефективніша та чи інша фінансова система. FD індекс України — 0,21, на рівні таких країн як Болівія (0,25), Гондурас (0,22), Суринам (0,20), Беліз (0,21), Нігерія (0,24) і Кот-д’Івуар (0,23). При цьому рівень ВВП України суттєво вищий, ніж у цих країнах, а порівнянні з нами за рівнем ВВП країни мають індекси FD у межах від 0,30 до 0,44. Тобто в України є значний потенціал для розвитку фінансової системи та, відповідно, прискорення економічного зростання.

Другий пункт підтверджують результати проведеного ЄБА опитування іноземних інвесторів, які кажуть, що основні перешкоди для інвестицій в Україні — це корупція, недовіра до судової системи, монополізація ринків, вплив олігархів на економіку.

На жаль, Стратегія розвитку фінансового сектору до 2025 року, розроблена Національним банком, не пропонує рішень ні для першого, ні для другого пунктів. НБУ начебто погоджується з тим, що активність небанківських фінансових установ і їхній внесок в економічне зростання залишаються низькими, обсяги операцій з акціями та облігаціями підприємств незначні, а інфраструктура ринків капіталу й організованих товарних ринків нерозвинена і неефективна. Але при цьому Нацбанк не пропонує жодного дієвого механізму, який дозволив би швидко та якісно реформувати сектор.

До 2025 року НБУ планує досягти:

— повної валютної лібералізації;

— збільшення активів публічних інститутів спільного інвестування з 0,1% від ВВП до 5%;

— зростання рівня проникнення страхування з 1,4% від ВВП до 3%;

— зростання обсягів активів накопичувального пенсійного забезпечення щонайменше з 0,1% від ВВП до 2%;

— впровадження регулювання ринку криптоактивів;

— виходу України в топ-50 рейтингу IGC World Economic Forum за компонентами «Розвиток фінансового ринку», «Фінансування з допомогою місцевих ринків капіталу» і «Регулювання фондових бірж».

І щоб досягнути цих, погодьтеся, скромних показників, НБУ лише до 2024 року планує закінчити нормативно-правові зміни й розробку «дорожніх карт» реформ. Тільки ключові показники ефективності ринків фінансових послуг НБУ планує розробляти до кінця 2022 року. Тобто реальні трансформації почнуться ще пізніше. Такими темпами ми дочекаємося реальних інвестицій не раніше 2040 року, і лише якщо паралельно завершимо судову реформу, забезпечивши цим інвесторам якісний захист їхніх вкладень. І ми щиро сподіваємося, що всі ці процеси відбудуться, але чи не варто спробувати впровадити якісь проміжні рішення, які дають нам змогу залучати якісні інвестиції в нинішніх умовах?

На останній Раді реформ пролунала пропозиція створити в Україні фінансовий центр. Конкретики небагато, але, виходячи з досвіду інших країн, ми можемо припустити, що саме мали на увазі реформатори. Наприклад, фінансові центри досить успішно працюють у Казахстані, ОАЕ й Катарі.

У цих країнах для них відвели окремі території, на які поширили британське право, звичне для інвесторів, яке гарантує їм якісний захист інвестицій навіть у цих країнах. Крім якісного правового захисту, інвесторам на території центрів пропонують звичні інструменти для роботи, створивши з нуля інститут фінансового регулювання, систему захисту інтелектуальної власності, біржі, фінтех, ІТ, стартап-центри й надавши інвесторам усілякі наявні інструменти інвестування. Створювалися ці центри відповідно до міжнародних стандартів (IOSCO, Basel, IAIS, FATF), тобто, крім «британського» захисту, інвесторові пропонують якісні та легальні умови роботи, що відповідають міжнародним вимогам.

Крім цього, потенційним інвесторам організатори центрів пропонують різні пільги, щоб ефективніше конкурувати з уже існуючими розвиненими біржами. Наприклад, у Казахстані з 2020 року почало діяти інвестиційне резидентство, яке полягає в тому, що інвестор, котрий купує цінні папери на біржі фінансового центру, звільняється від сплати податку на особистий дохід, отриманий за межами Казахстану, при цьому сім’я і сам інвестор одержують довгострокову візу в країну.

Тобто сама по собі модель фінансового центру робоча й успішна, але чи застосуємо цей досвід в Україні? На сьогодні готових проєктів таких фінансових центрів у нашій країні небагато, про який саме варіант ішлося на Раді реформ, незрозуміло, але загальна канва, як і загальні проблеми, що можуть виникнути в процесі реалізації аналогічного проєкту, зрозумілі.

В ідеалі все регулювання в центрі тимчасово виводиться з-під української юрисдикції, по суті, роблячи територію центру зоною, на якій застосовується спеціальний правовий режим у фінансовій сфері. Основна мета центру — створити фінансову екосистему, яка забезпечує для своїх учасників справедливе й прозоре регулювання, захист, інструментарій і функціонал на рівні міжнародних стандартів. Надаючи при цьому повний спектр фінансових послуг і інструментів, включно з валютною, фондовою і товарною біржами, банками, центром розвитку стартапів і фінтех-хабом.

Чинне право центру ґрунтується на знайомих інвесторам принципах, законодавстві, прецедентах права Англії й Уельсу, які викликають довіру, а також на стандартах провідних світових фінансових центрів. На території центру діють свої суд і міжнародний арбітраж, які працюють за англійським правом, із залученням іноземних суддів із бездоганною репутацією і великим досвідом.

Регуляторну базу для роботи центру створюють окремо, що дозволить уникнути ризиків, пов’язаних з інституціональною неспроможністю чинних українських регуляторів, і не очікувати завершення розпочатих ними трансформацій.

Ризики від впровадження такого масштабного проєкту, звичайно, є. По-перше, виведення центру з українського правового поля й застосування на його території права іншої держави потребуватимуть внесення змін до Конституції. Це складний і непередбачуваний процес. Але тут важливо не забувати, що будь-які такі центри — це тимчасове рішення, яке не скасовує трансформацій усередині країни, тобто будь-які зміни мають бути обмеженими в часі, наприклад десятьма роками.

По-друге, в кожному разі має йтися про територіально обмежений простір, що може бути ускладнене тривалим процесом виділення землі для центру, це все-таки Україна.

По-третє, знадобиться грамотна комунікація з нашими партнерами в ЄС, щоб вони розуміли, що центр працюватиме на території України лише до моменту її вступу до Євросоюзу, і його створення не порушить наших зобов’язань перед ЄС і не вплине на цей процес.

Та всі ризики виправдані й переборні, якщо ми справді хочемо виграти в конкурентній боротьбі за інвестиції. Ба більше, наявність в Україні інших, принципово нових, правил роботи у фінансовому секторі створить здорову конкуренцію на внутрішньому ринку й може прискорити трансформації за межами центру, адже конкуренція за інвестора стане не теоретичною, а цілком реальною, близькою й очевидною для всіх учасників. І якщо наміри реалізувати такий проєкт серйозні, то складний на перших етапах впровадження проєкт може принести очевидні й досить швидкі результати у вигляді реальних інвестицій. Реальний сектор зможе залучати грошові ресурси набагато простіше. Держава вирішить комплекс проблем, наприклад, одержить необхідний набір інвестиційних інструментів для запуску другого рівня пенсійної системи або розвитку страхового ринку. Фінансова система зможе, нарешті, побороти свою «банкоцентричність», а процеси розподілу вільних грошей в економіці прискоряться та стануть простішими. А головне, інвестори зможуть, нарешті, переконатися, що в Україні їх справді чекають, що тут є в що вкласти гроші й інвестувати в Україну безпечно та вигідно.