Між нами, абонентами…

Громадяни можуть захистити себе від ошукування можновладцями, якщо народні депутати ухвалять нову редакцію закону «Про телекомунікації»

У шановному «Дзеркалі тижня» №38 від 13 жовтня ц.р. було надруковано досить актуальний матеріал Семена Степанчикова «Комутація портфелів», в якому читачі серед багатьох прізвищ побачили й моє. Наприкінці цієї інформативно цікавої публікації, де представлено майже всіх важливих осіб з галузі зв’язку, журналіст стверджує, що «по-справжньому стратегічної програми розвитку телекомунікаційної сфери нашої країни не запропонував ніхто… Головна причина — політичні еліти досі далекі від розуміння того, що відбувається в галузі». Свій матеріал С.Степанчиков закінчує так: «…мусить же в хаті бути господар…»

Вважаю, що автор дещо недооцінює стан справ: багато з тих, хто належить до так званої еліти, добре розуміє, що відбувається в інформаційно-комунікаційній сфері. Існують і детально розроблені варіанти стратегій. Упевнений, що розвиток систем інформації й зв’язку дає державі величезні можливості зростання її економіки та є основою українського національного відродження.

Пошта, телеграф, «телеком»…

Нинішню суспільно-економічну формацію в Україні можна охарактеризувати як анархічно-кланову «демократію», основною складовою якої є легітимний безлад. У цій ситуації особливого значення набувають взаємопов’язані комунікації, тобто системи інформації та зв’язку. Які можуть або сприяти просвіті й усвідомленню громадянами їхніх прав та обов’язків з позиції правди, або просто і примітивно цих громадян обдурювати.

Дев’яносто років тому, під час жовтневого перевороту в Петрограді, головним завданням більшовиків було захоплення комунікацій: пошти, телеграфу й вокзалу. Головним завданням сучасних заколотників також є захоплення комунікацій, а точніше, інформаційно-телекомунікаційних систем (ІТС).

Бо якщо 90 років тому було на часі гасло «Хто візьме столицю, той захопить країну», то нині — «Хто триматиме комунікації, триматиме націю». Адже так само, як і майже століття тому (а нині й поготів), можновладці завжди і першочергово потребують органів та інструментів для вішання макаронів на вуха довірливих громадян. А для «недовірливих» влаштовують «спеціальний режим несприяння».

Є, звичайно, й інше призначення інфокомунікаційних систем — слугувати основним засобом для прийняття ефективних рішень. Але, коли знаєш нашу владу зсередини, мало віриться у те, що їх будуть використовувати за прямим призначенням.

Якщо зараз не розірвемо це хибне коло легітимного безладу, обдурювання буде успішнішим ще й тому, що є багато зацікавлених у збереженні існуючого кулуарно-тіньового порядку прийняття важливих державних рішень на основі так званих домовленостей. Багатьом скоробагатькам і їхній челяді вигідно ігнорувати будь-який закон або зовсім його не мати, або ж мати такий нікчемний закон, який насправді вже краще ігнорувати.

«Укртелеком» як дзеркало безладу

Обсяги послуг, що їх надає галузь зв’язку в Україні, щороку зростають майже на третину і ста­новлять нині близько 40 млрд. грн. За офіційною статистикою, тільки за дев’ять місяців ц.р. під­приємства зв’язку заробили 31 млрд. грн. Або, за іншими оцінками, створили майже 10% ВВП держави. Іноземні інвестиції у цю галузь України становлять близько 1 млрд. дол. США.

Найпривабливішим видом діяльності у сфері ІТС є надання послуг бездротового зв’язку, де можливий загальний дохід компаній оцінюється експертами на рівні 20 млрд. грн.

Хоча ще досі в столиці можна побачити, як зв’язківці тягають мідні дроти, загальна тенденція переходу на оптоволоконні та бездротові системи є панівною й прогресуючою. Одначе не закінчилася й ера дротового зв’язку. Лише один «Укртелеком», який утримує ринкову частку фіксованого зв’язку близько 80%, має з цього щорічно 5—6 млрд. грн. доходів. Не всі поспішають з повним переходом на «ефір» і в розвинених країнах Європи. Наприклад, якщо Голландія «поведена» (у позитивному сенсі) на оптиці, то в Німеччині досі не відмовляються від вікових традицій мідного дроту.

Однак у телекомунікаційній сфері України нині вже відомо близько 40 окремих ринків телекомунікаційних послуг, де працюють близько 5 тис. компаній, що використовують дротовий і бездротовий зв’язок. З’являються нові напрямки надання послуг. Наприклад, ще п’ять років тому не було ринку так званих надмереж (магістральних мереж). Нині вже є й можливість стикування окремих добре розгалужених оптоволоконних мереж різних операторів в інтелектуальні системи більш високого рівня якості.

Але далеко не всі експерти поділяють розповсюджену деякими політиками думку про те, що продаж «Укртелекому» може дати відчутні грошові надходження до державного бюджету. Вже нині прибутковість цієї великої державної корпорації, де працюють майже 140 тис. осіб, зменшується майже на 25% щороку.

Якщо навіть хтось викупить цього монстра хоча б за символічну ціну в 1 грн., як продавали «телекоми» у Німеччині, він матиме серйозні проблеми з реорганізацією. Бо буде змушений у п’ять-шість(!) разів скоротити персонал, залишивши лише такі прибуткові підрозділи, як міжнародний зв’язок, мобільний зв’язок нового покоління та ще деякі послуги. А це, в свою чергу, призведе до сплеску соціальної напруженості в галузі.

Час від часу «Укртелеком» «умовляє» державу, і та піднімає тарифи на деякі види послуг. Що дає компанії змогу замаскувати значні втрати і щорічно отримувати майже 1,5 млрд. грн. від інших телекомунікаційних компаній лише за взаємоз’єднання, транспорт між операторами, пропуски до міжнародних мереж.

«Укртелеком» доцільно було б розділити на кілька конкуруючих компаній, як це у схожій ситуації свого часу зробили в США та у деяких європейських країнах. Це привело б до зростання конкуренції та зменшення витрат населення на послуги зв’язку.

А поки «розвитком» галузі опікується уряд Віктора Януковича, який широко розрекламував державну програму під гаслом «Телефон — у кожний дім». Щоправда, чергу на телефон давно ніхто не перераховував, бо всі люди, які були в ній, мабуть, уже давно отримують послуги від інших операторів фіксованого зв’язку, операторів CDMA або мають звичайні мобільники.

Проте урочисто обіцяне віце-прем’єром паном Клюєвим — «щорічно виділяти 240 млн. грн. для задоволення потреб громадян у телефонізації» — планується реалізувати виключно через «Укртелеком», без жодного конкурсу. А левова частка цих грошей має піти на фінансування приватної компанії «Ай-Ті-Сі» — відомого оператора зв’язку в стандарті CDMA, з яким пов’язані сімейні інтереси самого віце-прем’єра Сергія Клюєва та заступника міністра транспорту і зв’язку Леоніда Нетудихати.

Споживач має рацію

Чинний Закон «Про телекомунікації», який було введено в дію в січні 2004 року, відбиває ситуацію та її розуміння розробниками на межі століть. Закон був сумою компромісів і врахував лише ті рекомендації ЄС щодо шляхів розвитку цієї галузі зв’язку в Україні, які вважалися для нас актуальними на той момент. Із січня 2005 року відповідно до закону мала діяти і Національна комісія з регулювання зв’язку (НКРЗ).

Нині до функцій НКРЗ належать видача ліцензій і дозволів на користування обмеженим радіочастотним та номерним ресурсами, створення умов для задоволення попиту населення на послуги зв’язку, нагляд за дотриманням законодавства учасниками ринку телекомунікаційних послуг і поштового зв’язку та повноваження застосовувати санкції до порушників.

Але не всім у країні сподобалося створення органу з такими повноваженнями. Спочатку робота НКРЗ була заблокована через внутрішній конфлікт. А в квітні 2007 року президент України В.Ющенко не погодився із нормами Закону «Про Кабінет міністрів України», в якому, зокрема, до компетенції уряду віднесено право призначати склад колегіальних органів виконавчої влади, а отже, й склад НКРЗ. Фактично глава держави закріпив у сфері телекомунікацій існуючий безлад. Хоча, на моє переконання, призначені урядом члени НКРЗ є справді професіоналами, порядними людьми з позитивним авторитетом у галузі.

Невже врешті-решт комісія запрацювала ефективно? Марні сподівання. Навіть не беручи до уваги той факт, що на початку листопада Конституційний суд відмовив президентові у розгляді його подання, в якому той оспорює дії уряду з кадрових призначень та організації діяльності НКРЗ, з рукава секретаріату президента дістається ще одна карта, а саме — судовий позов «кишенькового» ТОВ «АнТ», про що йшлося у номері «Дзеркала тижня» за 3 листопада ц.р. у матеріалі «Скрипаль не потрібен... Руками президента хтось створює на телекомунікаційному ринку керований хаос».

Цікаво, що на засідання Ок­ружного адміністративного суду 5 листопада за позовом цього товариства з’явились у якості «диригентів» (без будь-якої попередньої ухвали суду за клопотанням сторін) не тільки колишні члени НКРЗ, а й представник секретаріату президента, підкресливши свою «небайдужість» до справи ТОВ «АнТ». Цікавим видається й рішення судді про забезпечення позову (вжиття запобіжного заходу у справі), яким він забороняє проведення засідань НКРЗ без розгляду справи по суті і прийняття до уваги рішення Конституційного суду. Адже суддя на забезпечення позову виносить рішення, яке і є предметом самого позову(!), без його розгляду у засіданні.

Тепер зрозуміло, звідки і яким чином керується безлад…

Результати впровадження будь-якого закону громадяни сприймають з позицій особистого інтересу: «А що він мені дає (поліпшує, сприяє, зміцнює)?»

Наприклад, кожен абонент, використовуючи свій стаціонарний домашній телефон, хоче мати можливість у будь-який момент вільно обрати собі оператора міжміського та міжнародного зв’язку із нижчою ціною, вищою якістю послуг і ширшим їх асортиментом. Зараз він такої можливості не має, бо прив’язаний до державної монополії «Укртелекому».

Гірше того — споживача свідомо продовжують утримувати в системі монополій. Адже нині, якщо ви придбали стартовий пакет якогось мобільного оператора й отримали телефонний номер, але з якихось причин хочете перейти на обслуговування до іншого оператора, мусите знову починати з нуля, тобто з придбання нового стартового пакета. Неначе на іншій планеті...

А чому, питається, не можна використати попередній номер, тим більше що він уже зазначений у довідниках, на візитках, у мобільниках колег і знайомих? Чому, виїжджаючи на село, де немає покриття від вашого «МТС», але є від «Київстару», ви не можете скористатися своїм телефоном? Там що, вже інша галактика? Чому абонент не може мати єдиний персональний номер, з яким зможе отримувати телекомунікаційну послугу від будь-якого оператора в мережах загального користування, або, наприклад, чому на цей номер не отримувати електронну пошту?

Або якщо вам треба раптом увійти в Інтернет, доступ до якого ви попередньо не замовляли. Вам зручно увійти на короткий час з будь-якого телефону чи комп’ютера, отримати послугу, вийти і розрахуватися.

Це лише окремі приклади. Нині всі ці послуги цілком можливі технічно, але фактично неможливі з причин організаційно-адміністративних, а, точніше, через кланові інтереси окремих власників компаній і байдужість держави до потреб громадян.

Системний програмний документ вже є!

Впровадження новітніх технологій і розвиток ринку послуг на основі сучасних ІТС потребує відповідного правового регулювання та створення умов для виходу на ринок нових компаній з прогресивнішими, привабливішими для громадян пропозиціями.

Саме такі сприятливі умови створюються у разі прийняття Верховною Радою двох взаємопов’язаних проектів законодавчих актів — Закону України «Про телекомунікації» у новій редакції та Закону України «Про Національну комісію з питань регулювання зв’язку України». Обидва закони були зареєстровані у ВР ще у лютому 2007 року і, в разі їх прийняття та впровадження, створювали найсучасніше ринкове середовище найвищого світового рівня, значно підвищували технічний та організаційний рівень надання послуг, збільшуючи їх асортимент та підвищуючи якість продукту в системі ІТС, забезпечували захист прав споживачів та умови справедливої конкуренції.

Та хіба нині в Україні знаходять підтримку намагання забезпечити захист прав споживачів, справедливу конкуренцію та збільшення асортименту якісних послуг? Тим більше що загальноосвітнього рівня декого з наших парламентаріїв ледве вистачає для того, щоб натискати клавіші на власному мобільнику…

Словом, обидва закони не були розглянуті навіть у профільному комітеті ВР минулого скликання, хоча й отримали схвальну оцінку 27 організацій, експертних рад і авторитетних фахівців галузі. Отже, знову ці два важливі законодавчі документи мають стати у чергу. А щоб їх гальмувати, у свою чергу також стали й ті самі клани.

На моє глибоке переконання, Концепція розвитку телекомунікацій в Україні до 2010 року, що була схвалена урядом у червні 2006 року, та зазначені вище проекти двох законів нині і становлять реальну стратегічну програму розвитку телекомунікаційної сфери.

Насамперед ними передбачається створення рівних умов діяльності для будь-яких операторів і будь-яких технологій зв’язку, розвиток ринкових механізмів у сфері телекомунікацій, а не розвиток хитрих «державних програм».

Зрозуміло, кому заважає ця стратегічна програма. Прикро також, що моє звернення у квітні цього року до президента В.Ющенка з проханням сприяти розглядові й прийняттю цих стратегічно важливих законів було залишено без уваги. Щоправда, не були залишені без уваги підкилимні намагання можновладців тримати під контролем ресурси ІТС та суперництво кланів за право призначати персональний склад НКРЗ. Отже, розрубування цього гордієва вузла важливих державних проблем відкладено на невизначений термін.

А шкода, бо, наприклад, нова редакція закону «Про телекомунікації», як бачимо з його преамбули, «…є системним програмним документом, який визначає повноваження держави щодо управління, розвитку та регулювання зазначеної діяльності». Який чи не вперше у практиці нашого законодавства пропонує вичерпну характеристику понять, відносин, можливостей, вимог і взаємозв’язку всіх елементів ІТС у комплексі. Водночас цей закон до певної міри виконує функцію практичного посібника з господарської діяльності на тривалу перспективу.

Вбачаю за честь і свій обов’язок у новому скликанні Верховної Ради працювати у складі комітету з питань транспорту і зв’язку і обстоювати необхідність прийняття стратегічної програми розвитку і наведення ладу у телекомунікаційній сфері.

Має рацію пан С.Степанчи­ков — «мусить же в хаті бути господар…»

Так, мусить. Але цей господар в українській хаті мусить бути український.