Хибна спеціалізація країни — це не фатум

У кожної країни, як і в людини, є своя спеціалізація - певний набір діяльностей, у яких вона спеціалізується й цим заробляє кошти. Якщо дві третини (точніше - 68%) європейського товарного експорту становить промислова продукція, то для європейської ж держави Україна - це сировина або продукти з мінімальним рівнем переробки. Тобто ЄС сьогодні спеціалізується на виробництві, а ми - на експорті сировини для чийогось успішного виробництва. В цьому полягає головна причина нашого фантастичного відставання від розвинених країн. І наздогнати їх неможливо, не змінивши кардинально цю ситуацію. Отож потрібні зміна економічної моделі та енергія молодих талановитих людей, які візьмуться це зробити.

Принаймні так вважають в Українській асоціації Римського клубу, яка виступила ініціатором проведення конференції наукової молоді "Економічне майбутнє України". Погодьтеся, це ж виглядає парадоксально, коли газета, що видається в самому центрі Европи - The Brussels Time, - відкриває в Києві корпункт, аби популяризувати українських виробників у Європі, а Україна на 27-му році своєї державності ледь спромоглася започаткувати експортно-кредитне агентство, та й то поки що тільки на папері. Що вже казати про інші державні інституції, вкрай необхідні для цивілізованої експортної країни! Хочемо бути в Європі й нічого для цього не робимо?

"На жаль, на рівні державної політики я не бачу програм, заходів і певної системи просування за кордоном України як бренду, а також просування українських товарів та українського бізнесу. Все, що сьогодні відбувається в цьому напрямі, -робиться силами самого бізнесу, бізнес-асоціацій, частково - наших закордонних партнерів. І це істотний недолік, - сказав Віктор Галасюк, президент Української асоціації Римського клубу, народний депутат України, під час конференції "Економічне майбутнє України", що відбулася минулого тижня в Києві. - З одного боку, ми маємо пропонувати привабливі умови для інвесторів, а з іншого - маємо показувати, які в Україні є успішні виробництва, успішні компанії. Ми маємо створювати компанії - національні чемпіони і на державному рівні допомагати їх просувати за кордоном. Наприклад, через безкоштовну участь у виставках, створення реальної, а не номінальної системи торговельних представництв. Відповідні поправки ми зараз вносимо до законодавства. Безумовно, це дуже важливо. Адже ми хочемо, щоб Україну у світі знали як партнера, як майданчик для розміщення інвестицій і виробництва експортних товарів у Європу в режимі безмитної торгівлі, а не як жертву або позичальника, який постійно потребує закордонних порад, опіки чи навіть ультиматумів".

Сировина в обмін на "скляне намисто"

Чи варто в такій ситуації дивуватися, що Україна, за показником ВВП на душу населення, відстає від США у 7, а від країн ЄС - у 5 разів. Саме спеціалізація на експорті сировини - безпосередня причина цього. Сьогодні вже не є секретом, що країну просто використовують як сировинну колонію, в якої, крім суто сировини, забирають талановитих людей і навіть виручені гроші. Ми втрачаємо українців навіть фізично, адже наші співвітчизники мільйонами виїжджають за кордон на заробітки і задля самореалізації.

Ось просте, але дуже наочне порівняння, яке використав під час своєї доповіді на конференції Віктор Галасюк: 1) в абсолютних значеннях, український і німецький експорти різняться в 40 разів; 2) на одного українця припадає експорту в 20 разів менше, ніж на одного німця.

За структуру українського експорту взагалі соромно. Саме в ній і полягає розгадка такої глибокої економічної прірви, - німці, на відміну від нас, спеціалізуються на високотехнологічному виробництві. А в нас, навіть на тлі сьогоднішнього загального зростання інвестицій у переробну промисловість, інвестиції у високотехнологічні галузі зменшуються. Так, якщо у 2016 р. капіталовкладення в низькотехнологічні галузі зросли з 41 до 45%, то у високотехнологічні - зменшилися з 4,4 до 3,4%.

Ми досі радіємо, що експортуємо зерна пшениці майже на 3 млрд дол. США на рік (приблизно за ціною
5 дол./кг). При цьому примудряємося імпортувати в країну борошно пшеничне за ціною 10 грн/кг, макарони за 20 грн/кг чи, приміром, глютен пшеничний за 50 грн/кг… Ще більш разюча різниця між цінами на експорт необробленої деревини чи металобрухту і цінами на імпортну готову продукцію з цієї сировини (див. табл.).

Щоб зупинити це економічне безглуздя, в Україні й були прийняті такі непопулярні за кордоном: 1) заборона експорту лісу кругляку; 2) потроєння вивізного мита на металобрухт. Але тільки цих заходів замало. Вони призупинили вкрай невигідний обмін сировини на "скляне намисто", але ж завдання полягає ще й у збільшенні експорту готової продукції з високим рівнем переробки.

"Немає жодного сенсу експортувати сировину, щоб потім імпортувати, наприклад, цистерни по 4 тис. дол./тонна (тоді як ціна металобрухту 300 дол./тонна), - переконаний В. Галасюк. - Якщо ви візьмете торгівельну статистику України, з деталізацією до чотирьох знаків, там
1200 позицій. За 900 з них у нас від'ємне торговельне сальдо, тобто ми купуємо більше, ніж продаємо. Я був просто шокований, побачивши цю статистику. Ми з вами імпортуємо навіть сірники. Яку б галузь ви не взяли, ситуація майже аналогічна".

Ми за безцінь віддаємо нашу сировину, щоб потім втридорога щось імпортувати. На превеликий жаль, державні закупівлі тут теж не є винятком. У результаті, до відпливу сировини і робочої сили додається ще й неефективний відплив коштів з країни. Тобто, фактично, такою економічною політикою ми створюємо робочі місця за кордоном. Там платимо податки і створюємо добробут. Момент істини настає тоді, коли внаслідок такої бездарної торгівлі нам елементарно бракує коштів на імпорт чергової партії товарів, і ми просимо… кредит у МВФ або іншої фінансової інституції. Коло замкнулося. А тут ще й виявляється, що кредитори просто так грошей не дають. Вони виставляють нам свої умови на кшталт відмови від підвищення вивізного мита на металобрухт чи скасування мораторію на експорт лісу кругляку. В результаті, під великим питанням опиняються такі необхідні починання у сфері промислової політики України і розвиток економіки в цілому. Справді, ми для наших сусідів дуже комфортні як постачальник сировини й талантів, але при цьому Україна потрапляє в економічний (колоніальний) полон.

Змінити економіку

Державні інституції, котрі сприяють цивілізованому експорту, - одна зі складових успіху в зовнішній торгівлі. Проте уряд ще й досі не спромігся налагодити роботу хоча б однієї з них. Приміром, ще й досі не почало працювати експортно-кредитне агентство (ЕКА). В результаті, українські високотехнологічні виробники не отримують дешевших кредитів, страхування і таке інше. Звідки ж зростання експорту? Але не лише про це мова. Змінити економіку України можна тільки з допомогою комплексного підходу: на додачу до ЕКА, потрібні індустріальні парки (для надання податкових стимулів), безкоштовне приєднання до інженерних мереж для інвесторів у виробничі об'єкти...

Натомість у нас проникнення імпорту в держзакупівлі сягає 30%. (Для порівняння: у США цей показник - 5%, у Європі - 7%.). Тобто через такі держзакупівлі Україна, фактично, фінансує виробників з інших країн, навіть виробників тих товарів, які ми здатні випускати самостійно. Відповідно, напрошуються заходи з розумного імпортозаміщення (віддавання переваги при держзакупівлях українським товарам). Потрібна нова економічна політика і енергія людей, які здатні її втілити в життя. Розраховувати на допомогу ззовні не варто, тим більше що багато сусідів економічно зацікавлені в тому, аби потрійне донорство України для їхніх виробництв тривало й далі. Хто ж собі робитиме гірше?

Жертва чи архітектор майбутнього?

Так, сьогодні стан нашої економіка на 95% визначається цінами на сировину. Це дуже надійні гальма для економічного зростання, коли хочете - гарантія того, що ми ніколи не наздоженемо Європу. Але це не фатум. В України є шанс перетворитися з сировинного експортера на виробника-інноватора, що дозволить їй подолати той шалений розрив у рівнях доходів з Євросоюзом та іншими успішними країнами. Цей оптимізм підтверджується досвідом країн, котрі змогли змінити свою економічну модель, що збільшило залучення інвестицій, надходження до державного бюджету і зменшило залежність від зовнішніх запозичень.

Наприклад, Туреччина понад 40 років була позичальником МВФ (найдовше в історії МВФ). Постійні зміни уряду, відсутність істотного економічного розвитку, висока інфляція, нестабільність… Але після запровадження нової економічної політики вона за 10 років повернула всі борги МВФ і навіть сама у 2013 р. запропонувала надати 5 млрд дол. фондові.

Туреччина змогла, а Україна чим гірша? Слід нарешті стати, як казав відомий американець Річард Бакмінстер Фуллер, архітекторами майбутнього, а не його жертвами…