ЕКОНОМІЧНИЙ ФОРУМ У ЛЬВОВІ: ВІД СОЮЗУ КРАЇН — ДО СОЮЗУ РЕГІОНІВ

Питання прикордонного, точніше — трансприкордонного співробітництва стають дедалі актуальнішими: участь у Другому економічному форумі прикордонного співробітництва, що відбувся у Львові 3—5 жовтня, взяли урядові делегації з Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Молдови, Грузії. Росію також було представлено, правда, лише одним підприємцем із Західного Сибіру. Найчисленнішою була польська делегація. Надіслали своїх представників і решта наших прикордонних областей. Приїхали ті, хто безпосередньо займається проблемами прикордонного співробітництва.

Багато учасників форуму відзначали, що за минулий рік в Україні у цій сфері відбулися зміни. Передусім в організаційному плані. Нині на порядку денному в Міністерстві економіки та європейської інтеграції — підготовка закону «Про трансприкордонне співробітництво», і учасники форуму підтвердили, що такий документ украй потрібен. Але, мабуть, найголовніший висновок полягав у тому, що ми нарешті починаємо розуміти трансприкордонне співробітництво не тільки й не стільки як облаштованість кордонів, митних переходів тощо, а й як співробітництво і взаємодію регіонів. Тобто поняття наповнюється новим змістом і, відповідно, ставляться нові завдання.

Ніхто не говорить, що кордонами тепер потрібно займатися менше. Навпаки, адже 2004 року, коли Польща вступить у ЄС, західний кордон України стане східним кордоном Євросоюзу. А це — і нова відповідальність, і нові зобов’язання. Тож подальше зміцнення кордонів, будівництво нових сучасних переходів та модернізація уже функціонуючих, розвиток прикордонної інфраструктури й багато чого іншого ще довго не сходитиме з порядку денного.

Проте сьогодні Україні та прилеглим до неї територіям інших країн треба серйозно зайнятися діяльністю єврорегіонів, щоб вони стали дійовим, а не декларативним інструментом входження в європейські структури. У Західній Європі є чимало прикладів такого позитивного співробітництва, а ми, по суті, на самому початку шляху.

Нині українські прикордонні території входять у чотири єврорегіони: «Карпатський» — найбільший, об’єднує території Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, а також Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську й Чернівецьку області України; «Нижній Дунай», учасники якого — Румунія, Молдова, Одеська область; «Буг» — Польща, Білорусь і Волинська область; створений нещодавно «Верхній Прут» об’єднав землі Румунії, Молдови, Чернівецьку область. За даними статистики, на всіх цих територіях проживає 19 млн. чоловік. Прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллер сказав у своєму виступі у Львові, що ми повинні використовувати розширення ЄС для розвитку цієї частини Європи, аби надалі вона не перетворилася на великий депресивний регіон.

А поки що в названих єврорегіонах особливої активності не простежується. Та й структури фактично існують мало не на громадських засадах. Так, на форумі наводилися позитивні приклади співробітництва, особливо в облаштуванні кордонів, будівництві мостів, господарсько-культурному обміні тощо, але потенційні можливості таких утворень набагато ширші. Здавалося б, «Карпатський єврорегіон», що існує вже понад десять років, добре знають у Європі як успішний і найбільший. Його включено в багато європейських програм. Та якщо взяти українські області, то найбільшу активність (зокрема фінансову) виявляє Закарпатська, що традиційно тісно контактує з Угорщиною та Румунією. Останнім часом досить потужно почала працювати Івано-Франківська область. Чернівецька все-таки більше орієнтована на «Верхній Прут». А ось Львівська з її потужним потенціалом демонструє певну пасивність. Більш продуктивно вона працює безпосередньо з польськими воєводствами. Це також нормально, і розвивати прямі зв’язки (тим паче що сама історія об’єднує українські й польські землі) теж потрібно. Але, з позицій європейського співтовариства, якщо прикордонна територія (область, регіон) входить у європейську структуру зі своїм управлінням і фінансовим забезпеченням, тоді з нею починають працювати на більш високому рівні, ніж просто з місцевими органами влади. Таким чином єврорегіони стають суб’єктами міжнародної діяльності.

Якщо ж говорити про приклади міжнародного співробітництва безпосередньо, за двосторонніми угодами, то треба згадати зв’язки Яворівського району Львівщини й Підкарпатського воєводства Польщі. «Познайомившись» ще 1999 року, вони вирішили не просто дружити, а й допомагати одне одному. Організовувалися спільні зустрічі членів польських гмін та українських сільських рад, проходили спільні сесії, зростали масштаби культурного обміну. А потім Товариство розвитку землі Любачівської (Підкарпатського воєводства Польщі) і регіональний фонд розвитку Яворівського району Львівської області створили спільний проект про трансприкордонне співробітництво. Програму було схвалено, а потім і профінансовано Польсько-Американсько-Українською ініціативою співробітництва у 2001—2002 роках. Певна річ, за рік зробити революцію в двосторонніх відносинах неможливо, але завдяки програмі обидві сторони змогли глибше ознайомитися з організацією самоврядування в Європі на прикладі Німеччини, Угорщини, Чехії, показати одне одному свій аграрний сектор і визначити спільні точки дотику, реально познайомити українських бізнесменів, котрі працюють передусім у ВЕЗ «Яворів», із польськими. Так зводиться нова споруда відносин, хоча без реального фінансування справа це дуже непроста.

Увесь парадокс у тому, що європейські та інші структури готові фінансувати потрібні й цікаві програми, але, як відзначають експерти, реальних і серйозних пропозицій вони просто не бачать або не мають інформації про них. І якщо в тому ж таки «Карпатському єврорегіоні» (а фінансують його американський інститут «Схід—Захід» і фонд Рокфеллера) останніми роками було освоєно 1 млн. дол. США на інтеграційну програму та працевлаштування циган, 120 тис. дол. — на створення центрів розвитку підприємництва, 500 тис. — на розвиток комунікаційних систем тощо, то більше Україна практично нічого не одержала від «солодкого пирога». Проте якщо Польща й Угорщина подають заявки на 30—40 проектів, то Україна — лише на два-три.

Навіть представники Румунії, Словаччини закликали на форумі нашу сторону створювати спільні проекти, які реально можуть отримати фінансування від європейських та інших структур. Вони вже вхожі в ці структури. А нам ще слід учитися. Та спершу треба виявити бажання й наполегливість. Проте в кулуарах від учасників форуму можна було почути, що й виділені Україні кошти дуже важко побачити в ділі. Немає прозорості в їх розподілі та використанні. І це теж правда.

Цікаву думку висловив академік, директор Інституту регіональних досліджень НАН України Мар’ян Долішній:

— Формування єврорегіонів згори, як це було раніше, не виправдовує себе. Ці питання слід вирішувати знизу, що відповідає Європейській конвенції. І саме єврорегіони повинні взяти на себе весь тягар цих проблем і, відповідно, одержати повноваження на їх розв’язання.

Сьогодні прикордонні країни більш-менш налагодили поміж собою відносини, є розуміння спільних проблем. Тепер потрібно виходити на рівень єврорегіонів, які можуть багато своїх питань не тільки самостійно виносити на порядок денний перед європейським співтовариством, а й успішно їх вирішувати. Для цього в таких єврорегіонах потрібно створювати серйозні виконавчі структури, які б мали програми дій, методологічну основу. Сьогодні цього немає.

Крім того, централізовано керувати таким великим єврорегіоном, як «Карпатський», дуже важко. Тож потрібно говорити і про розукрупнення деяких раніше створених об’єднань. Скажімо, інтереси Закарпаття в «Карпатському єврорегіоні» більше збігаються з інтересами прилеглих до нього територій Румунії й Угорщини. Львівщина «прив’язана» до Польщі. Тож було б доцільно створити або в рамках існуючого, або й зовсім новий єврорегіон, скажімо «Галичина — Сян».

Також настав час створити на державному рівні методологічний центр, який займався б питаннями діяльності єврорегіонів, перспективою їх розвитку, аналізом проблем. Можливо, треба подумати над створенням конфедерації єврорегіонів — знову-таки, для їх ефективнішої роботи.

Польща теж змінила свою концепцію участі в єврорегіонах. Там нині сконцентровано увагу на низовому рівні — гмінах, повєтах, воєводствах. Польська сторона вважає, що про трансприкордонне співробітництво, його можливості саме для конкретної невеличкої прикордонної території повинна знати кожна тамтешня людина. Людей слід інформувати про всі європейські програми, що стосуються проблем трансприкордонного співробітництва. Тільки тоді, коли гміни отримають можливість бути присутніми на засіданнях, включитися в розробку конкретних програм і стати об’єктом цих програм, можна буде очікувати результатів. Тож поляки створили в «Карпатському єврорегіоні» нову юридичну структуру — «Євро-Карпати», членами якої стали саме низові самокеровані структури — гміни, повєти. Створюється мережа координаційних і методичних центрів по всій периферії з головним у Жешуві. Таким чином, уся необхідна інформація доводитиметься до самих низів, і, відповідно, всі проблеми та потреби низових ланок прикордонних територій Польщі концентруватимуться у Жешуві й виноситимуться на обговорення на більш високий рівень.

Очевидно, це має стати наступним кроком України. Хоча як можна говорити про інформованість, скажімо, пересічного сільського жителя, якщо навіть для інститутів, що займаються трансприкордонним співробітництвом, одержати необхідну інформацію досить проблематично. А про важливіші речі годі й говорити. Ми вже змарнували багато можливостей і змарнуємо ще більше, якщо не інтегруємося в європейські структури.