ДЛЯ ЕФЕКТИВНОГО АГРОБІЗНЕСУ ЗЕМЕЛЬ ОДНОГО ЕКС-КОЛГОСПУ ЗАМАЛО

Поки політики сперечаються, хто перспективніший — фермер чи реформоване сільгосппідприємство,
агроринок захоплюють фірми, котрі орендують землі п’яти-десяти і більше колишніх КСП

Вади господарств пересічною площею 2,5–3,0 тис.гектарів — погана керованість, велика затратність, незахищеність від крадіжок — відомі всім. У широкого загалу склалося враження, що багатогалузеві господарства, котрі обробляють великі площі, взагалі не можуть бути ефективними. Та за три останні роки в Україні з’явилися агрофірми, що обробляють десятки тисяч гектарів і отримують непогані прибутки. На сьогодні загальну площу подібних «латифундій» можна співставити з розмірами угідь всіх фермерських господарств України напередодні реорганізації КСП.

Аграрна реформа 1999 року відкрила шлях для перерозподілу землі між її користувачами. Зокрема, земельні й майнові частки колишніх колгоспників змогли взяти в оренду комерційні структури.

Бізнесмени не розібрали українську землю, як лякали своїх наївних виборців комуністи. Понад 70% вчорашніх КСП не зацікавили жодного підприємця. Майже поголовна збитковість сільгосппідприємств лякала інвесторів, необізнаних із сільським господарством. Практично всі фірми, котрі наважилися вкласти гроші в сільське господарство, й раніше були партнерами тих же КСП — постачали їм пальне, хімікати, надавали послуги МТС або ж торгували сільгосппродукцією чи займалися переробкою. Наприклад, на сьогодні сільськогосподарським виробництвом зайнялися майже всі великі й середні зернотрейдери.

Працюючи з сільгосппідприємствами, підприємці краще за інших знали і про глибоку аграрну кризу, і про вади системи сільськогосподарського виробництва. Та попри це, отримавши змогу орендувати землю, комерційні структури ще завзятіше за районну владу стали виконувати озвучене в указі Президента від 3 грудня 1999 року побажання «збереження цілісних майнових комплексів сільгосппідприємств». Підприємці приходили в село, щоб взяти в оренду наділи всіх пайовиків місцевого господарства. Таким чином, саме господарства площею 2,5—3,0 тис. га розглядалися комерсантами як база для майбутнього бізнесу.

Більше того, низка фірм вирішила не обмежуватися одним колишнім КСП. Так, фірма «Олімпекс-Агро» орендує 32 тис. га угідь, що належали колись дев’ятьом КСП, а «Суми-Агропрод» торік обробили 200 тис. га — п’яту частину земель Сумщини. Загалом на сьогодні нараховується понад десяток подібних надпотужних агрофірм. Разом узяті, вони обробляють майже 1 млн. га.

Заміряючись на такі великі площі, комерційні структури керувалися переважно бізнесовим розрахунком. По-перше, економічну ефективність застосування системи сівозмін, використання потужної сільгосптехніки довів багаторічний досвід. А все це можна реалізувати лише в великому господарстві. Недарма і в США найприбутковішими є господарства площею понад 2 тис. га. По-друге, мати повний цикл виробництва й маркетингу сільгосппродукції завжди вигідніше. Тим більше, що середня рентабельність самої лише торгівлі зерновими знизилася до 10%. Слід враховувати й те, що нині чинне законодавство дозволяє сплачувати лише фіксований сільгоспподаток тим, хто понад 50% проданої сільгосппродукції виробляє самотужки. Завдяки таким пільгам в оподаткуванні сільгоспвиробник заощаджує тим більші суми, чим більше продукції він продає. Наприклад, торік фірма, яка лише від рослинництва отримала 60 млн. грн. доходу, сплатила 1 млн. грн. податків.

Потужне виробництво дозволяє формувати великі товарні партії зернових, що значно легше і, головне, дорожче реалізуються. Зауважимо, що небагато господарств мають умови для сушіння зерна, тому змушені погоджуватись, щоб його оцінили класом нижче, ніж після зберігання на елеваторах. В результаті виробник недоотримує близько 10 доларів на тонні. Організувавши зберігання і накопичення зерна на елеваторі, велика агрофірма може дорожче його продати і покрити затрати на внутрішньогосподарські перевезення. Тож недарма фірма «Олімпекс-Агро» збудувала елеватор на 50 тис. т зерна вже наступного року свого існування.

Обробляти великі площі прагнуть і ті підприємці, які орієнтуються на переробку продукції. Їм вигідніше мати потужне переробне підприємство, бо воно буде рентабельнішим за ті численні міні-млини, ковбасні цехи й крупорушки, які ще недавно ставили в себе КСП. Приміром, один млин, що здатен переробити на борошно 700 кг зерна за годину, вдвічі дешевший, ніж 14 млинів потужністю по 50 кг/год. кожен. Та щоб завантажити потенційно ефективне потужне підприємство, потрібно обробляти принаймні 10—20 тис. га.

Ще один фактор конкурентоздатності агрофірм, які обробляють десятки тисяч гектарів, — менша залежність від погодних негараздів. «Якщо в пересічному сільгосппідприємстві град виб’є 2—3 тис. га, то воно в тому ж сезоні збанкрутує, — говорить генеральний директор СП «Нібулон» Олексій Вадатурський. — А якщо подібне лихо спіткає один з 14 наших філіалів, то фірма зможе допомогти йому за рахунок решти». Якщо ж сільгосппідприємства розташовані в різних областях, то це знижує ризики втрат фірми від посухи чи інших несприятливих умов в окремому регіоні.

Робота в різних кліматичних зонах дозволяє розширити набір вирощуваних культур і, відповідно, застрахуватися від несприятливої ринкової кон’юнктури на ту чи іншу продукцію. Крім того, потужні агрофірми мають більші можливості прогнозувати кон’юнктуру ринку і навіть формувати її. Тут їм став у нагоді досвід служб фінансового планування і маркетингу фірм-інвесторів. Наприклад, великі агрофірми, засіваючи озимину в 2000 році, орієнтувалися на світові ціни (близько 100 долл за тонну пшениці 3 кл.), тоді як «реформовані» господарства розраховували продати пшеницю за тодішніми цінами — 700—750 грн./т. І коли влітку минулого року після високого врожаю ціни обвалилися до 500 грн./т, то найбільші сільгоспвиробники отримали прибуток майже на рівні запланованого, на відміну від основної маси господарств.

Крім того, деякі великі агрофірми скористалися масовим викидом продукції на ринок пересічними господарствами і дешево скупили фуражне зерно для власного тваринництва. Також вони придбали й певну кількість продовольчого зерна, щоб покласти його на власний елеватор і перепродати взимку чи навесні, коли ціна зросте. Таким чином великі агрофірми заробляють за рахунок пересічних господарств і дедалі більше впливають на ринок сільгосппродукції. Тож через десять років фірми, що оброблятимуть 50—100 тис. га, зможуть так само контролювати ринок сільгосппродукції, як на Заході це роблять кооперативні організації. До цього може призвести слабкість і нерозвиненість кооперативів в Україні.

Елементарний розрахунок спонукає великі агрофірми до інтеграції виробництва, переробки і збуту, а також до диверсифікації сільськогосподарського виробництва. Домогтися ж максимальної ефективності кожної ланки, як показують розрахунки, неможливо в господарстві, котре розташоване на 3 тисячах гектарів в межах однієї сільради і виробляє всього потроху та ще й жорстко обмежене в наборі культур умовами певної кліматичної зони. Такі господарства вже нині програють великим агрофірмам в рівні оплати праці і темпах зростання виробництва. Також більш ефективні надвеликі сільгосппідприємства краще дотримуються своїх зобов‘язань з орендної плати. Через це найбільшим агрофірмам охоче віддають свої ділянки пайовики навколишніх господарств. Наприклад, після трьох років господарювання СП «Нібулон» на території колишнього сільгосппідприємства села Лідіївка (Доманівський р-н Миколаївської обл.) до філіалу СП попросилися зі своїми паями мешканці сусідніх Прибужан і Козубівки.

Відтак агрофірми-гіганти планують збільшувати свої угіддя після того, як налагодять ефективне виробництво на існуючих площах. «Олімпекс-Агро» планує протягом двох років розширити орендовані площі з 32 до 50 тис. га, а представники «Суми-Агропрод» говорять, що їхня фірма могла б обробити всі 500 тис. га. Скидається на те, що у недалекому майбутньому на вітчизняному агроринку провідні позиції належатимуть тим агрофірмам, чиї угіддя в багато разів перевищуватимуть площі пересічних КСП, розкритикованих у перебудовчі часи за гігантоманію.