Бути чи не бути бізнесмену відповідальним перед суспільством?

Нестабільність економічного законодавства, політичні катаклізми, які загострюють відносини України з її економічними партнерами, неповороткість реформування регуляторної політики — лише видима частина айсберга, що його доводиться якось обходити бізнесмену, уникаючи зіткнення. На цьому тлі цілковитою несподіванкою лунають заклики до підприємців узяти на свої плечі ще й частину вантажу соціальних проблем.

Що це за явище — соціальна відповідальність бізнесу (СВБ)? За визначенням, поданим у Зеленій книзі Європейського Союзу, це «інтеграція соціальних і екологічних аспектів у повсякденну комерційну діяльність підприємств і їхня взаємодія з зацікавленими сторонами на добровільній основі».

Чи брати бізнесу участь у розв’язанні соціальних проблем суспільства, є «гамлетівським» запитанням навіть у західних країнах. Приміром, «гуру» західного менеджменту Майкл Портер стверджує: бізнесу не варто намагатися вирішити всі проблеми суспільства, йому треба сконцентруватися на своїх основних операціях. Чи можна розраховувати на соціальну відповідальність українського підприємця сьогодні? Чи може і повинна вона виходити за межі філантропії?

Аби знайти відповіді на ці й багато інших запитань, оцінити ставлення українських підприємців до СВБ, Представництво ООН в Україні організувало наприкінці 2005 року соціологічне дослідження 1220 компаній. Ставилося також завдання визначити, якою є існуюча практика корпоративної соціальної відповідальності в Україні; чи є соціальна відповідальність частиною стратегії компаній; хто головні партнери бізнесу в його СВБ-діяльності; які існують стимули, перешкоди й перспективи розвитку цього явища в суспільстві.

Опитування проводилося в шести найбільших містах і відповідних областях України: Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Львів, Одеса і Харків. У них розташовані понад 50% підприємств України, котрі виробляють близько двох третин валового продукту. Підприємства відбиралися таким чином, аби можна було проаналізувати та порівняти СВБ-діяльність у розрізі регіону, галузі, розміру й форми власності. Відповідно до десяти принципів, проголошених ООН у Глобальному договорі, аналіз форм соціальної відповідальності українського бізнесу було структуровано за чотирма напрямами: дотримання, підтримка та впровадження низки основних цінностей в сфері прав людини; трудових норм; охорони навколишнього середовища й боротьби з корупцією.

Чи є український бізнес соціально відповідальним?

З’ясувалося, майже 80% українських підприємців знайоме поняття соціальної відповідальності. Це не означає, що саме вони (чи лише вони) здійснюють соціально відповідальну політику — скоріше проблема СВБ обговорюється та перебуває «на слуху». Рівень поінформованості в різних регіонах різний. Наприклад, у Києві й області про СВБ чули 90% опитаних, а в Донецькій і Львівській областях — тільки 60%.

Цікаво, що 75,8% респондентів вважають себе практиками СВБ. Водночас представники майже всіх підприємств (99,7%) вказали на використання в своїй діяльності тієї чи іншої форми СВБ. Напрошується висновок: в Україні компанії більшою або меншою мірою здійснюють політику соціальної відповідальності, хоча чверть з них робить це неусвідомлено. І це є реакцією бізнесу (усвідомленою чи ні) у відповідь на зростаючі вимоги з боку суспільства.

Попри те, що соціальна активність частіше спостерігається серед великих підприємств, малі й середні також демонструють досить високу залученість у СВБ. На 75,2% малих і 81,7% середніх підприємств заявили про те, що вони ведуть соціально відповідальну діяльність. Причому заходи ці досить регулярні. Навіть серед підприємств із чисельністю до 50 чоловік була одна третина тих, хто реалізує соціальні програми на постійній основі, щомісяця.

Чи є СВБ частиною бізнес-стратегії?

Отримані дані показують: усі компанії, за дуже рідкісним винятком, витрачають не більше 20% свого чистого прибутку на соціальні програми. Спеціальні соціальні бюджети мають менше третини опитаних компаній. Причому ця цифра формується в основному за рахунок великих компаній, серед котрих відсоток таких, що мають соціальні бюджети, становить 84,6. До того ж великі компанії, на відміну від середніх і малих, за останні три роки збільшили витрати на соціальні програми.

У середньому ж, судячи з незначної кількості (18%) компаній, чиї соціальні бюджети зростали протягом трьох останніх років, соціальна активність українського бізнесу пожвавилася незначною мірою. Це засвідчує і те, що за ці три роки лише на 11% збільшилася кількість компаній, котрі зробили СВБ частиною своєї стратегії. На сьогодні тільки 36,9% фірм включають у свої стратегічні плани спеціальні заходи з СВБ. Переважно це великий бізнес.

Портрет лідера

Хто ж вони, ці «передовики» соціально відповідального бізнесу? Дослідження дає змогу намалювати портрет усередненого представника найкращої (у сенсі соціальної відповідальності) частини підприємництва. Як правило, це великі підприємства з чисельністю понад 250 працівників (серед них прибічники СВБ зустрічаються вдвічі частіше, ніж серед середніх і в три з половиною разу частіше, ніж серед малих підприємств). Досвід таких компаній на ринку — понад 11 років, вони зіштовхуються з жорсткою конкуренцією з боку українських і закордонних підприємців. Чимало з них оперують на міжнародних ринках, враховуючи вже сформовані вимоги західних економік до соціального іміджу бізнесу.

Особливістю українського портрета соціально відповідальної компанії можна вважати те, що соціальна активність сприймається та практикується не лише в традиційній формі благодійності, а й у вигляді соціальних програм для своїх працівників. На першому місці в списку форм прояву СВБ — запровадження програм з поліпшення умов роботи персоналу (65,5%). Далі, з 63,7% — розвиток і навчання працівників компанії і на третьому місці — доброчинна допомога (56%).

У портреті українського соціально відповідального бізнесмена не значиться одна з досить гучних для Заходу форм соціальної відповідальності — боротьба з корупцією. Майже 85% підприємств змушені здійснювати неформальні платежі для врегулювання тих або тих проблем. Водночас лише третина компаній хотіли б вступити в боротьбу з корупцією, виділяючи на ці цілі частину свого прибутку. Це побічно засвідчує: переважна частина підприємців не вірить у можливість ефективної боротьби з корупцією в найближчій перспективі.

Однією з яскравих характеристик лідерів є те, що вони свідомо проводять соціально відповідальну політику й переконані: бізнес має брати участь у розв’язанні соціальних і екологічних проблем. Це відрізняє «передовиків» від пасивних «практиків», котрі реалізують СВБ, але водночас вважають, що вирішення соціальних проблем — функція державних структур, а бізнес повинен тільки забезпечувати власникам (акціонерам) отримання прибутку та сплачувати податки державі. Понад половина опитаних компаній дотримуються твердої позиції невтручання бізнесу в соціальну сферу.

Які ж перспективи?

І все-таки бізнес готовий активно займатися розв’язанням соціальних проблем, якщо держава створить стимули й підтримку. Дві третини опитаних компаній бачать перспективу в тому, аби держава стимулювала СВБ.

Головним стимулюючим чинником 75% опитаних назвали пільгове оподаткування. Понад половина компаній зазначили: для них важливим стимулом є зниження регуляторного й адміністративного тиску з боку місцевих органів влади (приміром, кількість перевірок і «візитів» пожежників і санепідслужб). Третіми за значущістю було названо пропозиції щодо соціальних програм, які могли б надходити від місцевих органів влади.

Дослідження виявило незадоволений попит і зростання потреби бізнесу в посередниках між ним і цільовим соціальним клієнтом. Необхідні організації, котрі могли б збирати ідеї для СВБ і надавати відповідні послуги компаніям у здійсненні їхніх соціальних заходів. При реалізації своїх соціальних програм одна третина компаній співробітничає з місцевими органами влади, 12% — зі своїми діловими партнерами й лише 6% — із громадськими організаціями. Як бачимо, інституціональна підтримка СВБ залишається для України справою майбутнього.

Високий рівень поінформованості про СВБ, поширеність соціальних програм, особливо внутрішніх, спрямованих на своїх працівників, позитивне ставлення до перспектив участі бізнесу в розв’язанні соціальних проблем вказують на те, що український підприємець — не аутсайдер для суспільства й бере на себе частину турбот зі створення суспільної інфраструктури. Крок у відповідь — за суспільством і державою: саме вони покликані розробити механізми й інститути підтримки виниклої соціальної течії в бізнесі. Актуальним для України залишається заклик генерального секретаря ООН Кофі Аннана: «Давайте спробуємо поєднати потужність ринкових механізмів із впливом загальних ідеалів. Давайте спробуємо примирити творчі сили приватного підприємництва з нуждами знедолених і потребами майбутніх поколінь».