Хто такий бендер?

У літературній Україні скандал на скандалі - з початку року прямо не дають дух перевести. Результати цієї бурі в певному аспекті цілком передбачувані. Хоча й не дуже приємні для тих, хто без задньої думки підтримував, переживав і намагався допомогти. Марію Матіос хвиля скандалу закинула аж на державну вершину - на аудієнцію до президента України. Буркотливий коментар скептиків: ну ми ж вам зразу казали, що пані Марія не така проста. Наклад «Чорного Ворона» зріс мало не до 50 тис. примірників. Коментар скептиків: зразу було зрозуміло й коню, що це вони так книжку піарять. Про «Записки українського самашедшого» взагалі мовчатимем - досить сказати, що купити було неможливо, і вже написане продовження. А Спілка письменників закрита - всі пішли на... Ну хто куди. І, головне, якби не стрічки новин - ніхто б і не помітив.

Насправді смішно мати щось проти піару в наш час. Реклама, як відомо, двигун торгівлі, а книжковий ринок - це передусім ринок. Однак його політичний вимір залишає неприємний присмак. Бо в цьому вимірі мова вже не так про піар, як про напівзабутий інжиніринг людських душ. Власне, це ж і є маркетинг, чи не так? Просто в радянському словнику такого слова не було. Наприклад, як чудово виглядав у письменницькому обрамленні президент Янукович. Підтримав Марію Матіос. Та й Василь Шкляр окремо наголосив, що його демарш - не проти президента, не проти чинної влади загалом, не проти якихось конкретних її дій чи окремих політичних рішень, а тільки особисто-конкретно проти Дмитра Табачника. Наче з класиків списано: «Шура, вы знаете, как я вас уважаю. Но кто такой этот Бендер? Жалкая, ничтожная личность». Усе зло, слід гадати, тільки від Табачника. І хороший письменник Василь Шкляр активно включається, включає свою аудиторію в сценарій (російський, вічно російський) «хороший цар - погані бояри». Мало того, тут-таки в нього включаються критики й колеги-письменники, які навперебій «підтримують», «захоплюються» або, навпаки, всіляко засуджують.

Багато слів сказано з приводу політичного підгрунтя подій. І навіть відзначено комерційне. То міг автор дозволити собі писати слова «москаль» і «жид» чи не міг? А в якому контексті? І чи можна авторові, котрий вживає такі слова, давати премію? Цікаво, була б дискусія, якби автор вживав ненормативну лексику? Або на фені ботав?

Тобто дискусія знову переміщується з поля літературного або навіть просто культурного в політичне. За дужками залишається головне - літературні достоїнства роману, його суто «книжкова» цінність для читача. Не «культуртрегерська», виховна чи ідеологічна. Прочитавши кілометри тексту про роман у популярних (не спеціальних на
кшталт «Літакценту», наприклад) ЗМІ, я б не зрозуміла до пуття, що це за книжка і чи варто її читати особисто мені або особисто моєму синові. Тішити може тільки одне - добре, коли книжка стає подією. Добре, коли цю подію помічає не лише вузьке коло постійних читачів сучасної української книжки.

Але на цьому «добре» закінчується. Бо насправді симптоми доволі кепські. Наші літературні скандали вимучені. Слід віддати належне тим, хто примудряється їх створювати (якщо, звісно, це не природа речей у дії, - але в такому разі спасибі природі) на такому убогому матеріалі. Одна річ, коли піар-скандал роздмухують західно-східні книжкові ринки. Вони насичені, і там виділитися на тлі щільних лав колег, які заповнюють полиці чтивом, не так просто. Зовсім інша річ у нас, де немає валу - є поодинокі постріли. Хай навіть хорошими книжками, але поодинокі.

У нас є - на щастя - книжки, котрі стають подією суспільного або політичного масштабу. Але немає бодай трохи насиченого літературного процесу, щоб піар-бульки на його поверхні були досить переконливими. Справжні літературні події - такі, як вихід нової книжки Ліни Костенко, Шкляра чи Андруховича, - це події для невеличкої групи публіки, яка зазвичай читає. Увагу публіки, що зазвичай НЕ читає, тобто такої, яка не звикла регулярно купувати й читати українські книжки, доводиться привертати ось такими методами. І я, на жаль, не можу поділити радість колег, які сподіваються, що це дозволить розширити коло публіки, яка «зазвичай читає»: куплять, мовляв, книжку-скандал, побачать, яка класна українська книжка, і назавжди залишаться з нею. Не можу. Бо нормальна, досить широка читацька спільнота створюється не локальними скандалами, які супроводжують різке зростання тиражів однієї конкретної книжки. Це тільки шокова терапія, що не дає ринку погаснути зовсім, - адже саме в цьому напрямі рухається ринок, на якому звичайні пристойні тиражі становлять 2-3 тис. примірників. «Читати по-українському» (і «думати по-українському» - відповідно) стає місцем пристрасті не через Табачника чи Януковича, а через те, що на вітчизняному ринку немає стабільної цікавої для читача пропозиції - немає при цьому президентові, цьому міністрі, як не було й раніше. І цього не виправити окремими скандальчиками з участю навіть найперших осіб літературного істеблішменту.

Здавалося б - журналістові тільки на радість скандали. Проте ні. Набридло. Хочу книжок.