Підсумки першого десятиліття XXI століття для ПЕК та економіки України: мінус диверсифікація, мінус енергоефективність, мінус енергонезалежність…

Сухі цифри результатів діяльності підприємств паливно-енергетичного комплексу України за 2001-й і 2010 рік свідчать: видобуток природного газу в Україні залишився практично на тому самому рівні, що й десять років тому, — близько 18,4 млрд. кубометрів. Хіба що тепер на додаток до цього ще 1,5—2 млрд. видобувають СП і недержавні компанії. Однак видобуток ведеться на практично вичерпаних родовищах. Залежно від застосовуваної технології з надр давно розвіданих і розроблюваних родовищ іще з десяток років можна добувати вуглеводні. Але без приросту розвіданих запасів (насамперед відкриття нових покладів і родовищ) і застосування дорогих сучасних технологій та обладнання видобуток постійно скорочуватиметься, а собівартість видобутих нафти і газу — постійно зростатиме.

Статистика імпорту газу в Україну (скорочення імпортних газопоставок із формальних 52 млрд. кубометрів до реальних 30—32 млрд.) характеризує, на жаль, в основному коригування «економіки» окремо взятих і в основному недержавних підприємств, а також прибуток окремих газотрейдерів. Із 2004-го по 2008 рік пальма першості в газоімпортному бізнесі належала компанії зі швейцарською пропискою — «РосУкрЕнерго» (до цього її попередниці «ЮралТрансГаз»). На жаль, газовий баланс України в ці роки «підганяли» з особливим урахуванням інтересів РУЕ. І хоча в балансі поставок цієї компанії декларувався туркменський, узбецький, казахстанський і російський газ, за час присутності РУЕ на газовому ринку як оператора Україна втратила прямі контракти на закупівлю газу в Туркменистані та Узбекистані.

На внутрішньому ринку газу України «досягненням» останніх років можна вважати формальне зменшення обсягів так званих технологічних втрат газу (на початку 2000-х обсяг таких «втрат» у сукупності доходив до 9—10 млрд. кубометрів на рік), які найчастіше списували на населення й теплокомунальні підприємства.

Загальне споживання газу скоротилося з майже 80 млрд. кубометрів 2001 року до 52 млрд. — 2009-го. Не набагато відрізнятиметься й результат газоспоживання 2010 року. При цьому в балансі надходження газу не тільки зберігається, а й збільшується переважна частка імпортного газу.

За десятиріччя, що минає, обл- і міськгази (як акціонерні товариства, у більшості яких на сьогодні частка НАК «Нафтогаз України» набагато менша за 50%) неодноразово «змінювали» власників. Але завжди «дослухалися» до настановної думки глав наглядових рад. Цю роль виконували (виконував) в останні роки ставленики представників РУЕ і Мінпаливенерго (хоч як дивно, в одній особі). Паралельно вдавалися до спроб об’єднати систему розподільних газопроводів під крилом єдиної компанії (на кшталт «Укргазмереж» або «Нафтогазмереж»), підконтрольної «Нафтогазу» і реальним керівникам цієї компанії. Нині ця система формально підпорядкована НАКу, а більша частина розподільних газопроводів низького тиску перебуває в оренді в облгазів. Але так остаточно не звірено наявність і стан активів і, відповідно, не отримано відповіді на запитання: кому і скільки належить у газорозподільних мережах України? Очевидно, Мінпаливенерго і «Нафтогаз» влаштовує така невизначеність.

Десятиліття минуло відтоді, коли найсучасніші нафтопереробні заводи України — Лисичанський і Одеський — стали власністю російських нафтових компаній. На базі Кременчуцького НПЗ було створено СП «Укртатнафта», співзасновники якого так і не змогли домовитися про розділ часток, впливу і прибутків. Згодом у приватні (акціонерні) руки перейшли Херсонський, Дрогобицький і Надвірнянський НПЗ (два останні поки що підконтрольні групі «Приват» і працюють на устаткуванні тридцятирічної давності). Модернізація приватизованих НПЗ із різних причин переносилася «до ліпших часів», які 2010-го для заводів так і не настали. Нині Одеський НПЗ-«ЛУКОЙЛ» дешевше зупинити, а Херсонський НПЗ практично простоює з 2005 року. Ще тримається «ЛИНИК» (Лисичанський НПЗ, що належить ТНК-BP), але з останніх сил. Поставки російської нафти на Кременчуцький НПЗ зведено до мінімуму, перспективи довгострокових поставок азербайджанської та казахстанської нафти в Україну незрозумілі. Отже, результат скорочення обсягів переробки нафти з 15,4 млн. тонн (2001 рік) до 10,2 млн. (прогноз на 2010-й) — мінус 34% — у цій ситуації закономірний. Відповідно, зменшилося і виробництво основних нафтопродуктів: бензинів різноманітних марок — із 3,6 млн. тонн 2001 року до 2,8 млн. 2010-го; дизпалива — з 4,6 млн. до 3,1 млн. тонн.

Видобуток нафти також скоротився на півмільйона тонн — із 3,71 млн. 2001-го до 3,27 млн. тонн 2010-го через неузгодженість політики Мінпаливенерго і нинішніх власників (група «Приват») основного нафтовидобувного підприємства — «Укрнафти». Ще близько 1 млн. тонн нафти в Україні видобувають СП і приватні компанії. Але приріст запасів нафти (і газу), як стверджують більшість фахівців, можливий лише за умови масштабної та дорогої розробки шельфу Чорного моря. Зусилля ж потенційних і найчастіше сумнівних інвесторів у цьому напрямку поки що зафіксовано тільки на папері. Правда, Мінприроди схиляється до підписання на початку 2011 року мирової угоди з компанією «Прикерченська Лтд.», яка претендує на дорозвідку і розробку значної частини українського Чорноморського шельфу.

Найбільш стійкою виявилася енергогалузь. Але тільки тому, що за рахунок запасу міцності вона деградує повільніше за інші сегменти ПЕК. На жаль, статистика виробництва електроенергії в Україні практично ніяк не характеризує тенденцій у цій галузі. За результатами 2001 року, виробництво електроенергії становило 174 млрд. кВт·год, у січні—листопаді 2010-го — 168,9 млрд. кВт·год. Прогноз на 2010 рік — 185 млрд. кВт·год. Проте фахівці наголошують на тому, що в бюджеті-2011 фінансування розвитку енергогалузі скорочено вп’ятеро порівняно з 2010-м — із 5 млрд. до 1 млрд. грн. (реально сума держкоштів, що надійшли, завжди менша). При цьому бюджетне фінансування вугільної галузі збільшено 2011 року в шість разів. Хоча держшахти, які залишилися, уряд мав намір приватизувати або закрити. Питається: в чию кишеню підуть бюджетні «вугільні» мільярди? Навряд чи вони збагатять донбаських вуглярів. При цьому теплова енергетика України витратна і неефективна; енергорегулюючих потужностей у потрібному обсязі так і не створено; атомна енергетика стала абсолютно залежною від росіян; альтернативна та відновлювана енергетика розвивається міліметровими крочками — за рахунок локальних альтернативних проектів.

Енергозбереження залишається для Української держави падчеркою. У 2001 році на енергозберігаючі заходи в бюджеті було заплановано 25 млн. грн. Стільки ж очікували інвестицій від Світового банку. Реально бюджетне фінансування становило лише 7 млн. грн. У 2010 році з бюджету від початку планувалося фінансувати впровадження енергозберігаючих технологій в обсязі 4 млрд. грн. У березні цю статтю бюджетних витрат урізали до 600 млн. грн. Фактично на енергозберігаючі технології 2010 року витрачено… близько 100 млн. грн. Фінансування енергозберігаючих заходів передбачено й у бюджеті МінЖКГ. Але скільки реально витрачено за цією статтею саме на енергозбереження, сказати ніхто не береться. Енергозберігаючі заходи в країні, проте, здійснюються — за рахунок ініціаторів. Є успішні пілотні проекти впровадження енергозберігаючих і альтернативних технологій. Налагоджено навіть виробництво сонячних батарей (в основному для експорту). Тільки вони не зігрівають більшості громадян, яким такі технології не по кишені. Що й казати, якщо за десять років не побудовано жодного сучасного сміттєпереробного заводу в мегаполісах…

Утім, результат діяльності всіх урядів у сфері ПЕК за минуле десятиліття для громадян і економіки України можна сформулювати і через «плюси». Як-от: плюс зростання цін на вітчизняні та імпортні енергоносії й електроенергію; плюс збільшення вартості енергозалежних послуг ЖКГ для населення; плюс доведення до фактичного банкрутства НАК «Нафтогаз України» (залишилося дочекатися, коли за безцінь скуплять решту її ласих шматків); плюс скорочення транзиту газу українською ГТС до Європи і шантаж обхідними варіантами транзиту (російсько-європейські проекти «Північний потік», «Південний потік»); плюс доступна для огляду перспектива передачі української ГТС в управління російсько-українському СП (читай — «Газпрому»); плюс посилення впливу РФ як єдиного джерела поставок газу та основного джерела нафтопоставок; плюс цілковита залежність атомної енергетики від РФ; плюс застаріле обладнання й технології нафтопереробних заводів в Україні; плюс стагнація енергетики і вугільної галузі; плюс енергоємне і при цьому експортно-орієнтоване промислове виробництво; плюс брак інвестицій у ПЕК. Із такого «доробку» починається друге десятиліття XXI століття.