МІНДОБРИВНА МІНА

Лучче б вона вибухнула! Ожили б, заврунилися озимі. А так… Гостра нестача мінеральної поживи змусить аграріїв рачки повзти до заповітних цьогорічних 35 мільйонів тонн зерна. Щоби якось «замінералити» посівні площі, Кабмін вдався до ним же засуджених силових методів: єханурівською телеграмою заборонив вітчизняним хімпідприємствам з 1 березня по 15 травня експортувати власну продукцію. Почасти є в цьому резон: спершу думай про Батьківщину, а вже потім — про закордон. І все ж таки, попри те, що я — кріпацький син і повністю на боці селян, карання різками суміжників-хіміків не лише антипедагогічне, а, по правді, безпідставне.

У весняну пору озимі, як і ми, потерпають від авітамінозу. Наснажити їх можуть мінеральні добрива, передовсім аміачна селітра та сульфат амонію. Загалом під урожай зернових 2001 року потрібно 1,1 млн. тонн туків, з них на весняно-польовий комплекс — 700 тис. Хоч і їх на всі знесилені площі навряд чи вистачить.

Давайте «похімічимо» разом. Упродовж двадцяти років розгалужена державна агрохімічна служба «Укрсільгоспхімія» стежила за підвищенням родючості грунтів за 36 показниками: використання місцевих добрив, хімічна меліорація земель, культуртехнічні роботи, захист рослин… Цей підрозділ причетний і до найвагомішого за всю історію врожаю зерна — 51 млн. тонн у 1990 році. Йому передували справді панські щедроти у забезпеченні зернового клину як мінеральними, так і органічними добривами. Тоді на гектар внесли 123 кілограми діючої речовини і 6 тонн гною. Торік, за половинного врожаю-1990, аграрії зменшили внесення туків майже вдесятеро, а гною не набралося й по тонні на гектар, що підтвердило версію про скупого, який платить двічі. Площі, заправлені мінеральними добривами, ледь сягнули 40%, а органічними — до 5%.

Найближчим часом, схоже, поле не бачитиме дармової органіки — похідної тваринництва, оскільки в останнього дедалі частіше виникають проблеми, що можуть скінчитися зникненням з українського стійла й випасу. Єдиним допінгом для інтенсифікації зернового господарства, про яку говорять у центральному аграрному відомстві, залишаться мінеральні добрива. За них, звісно, треба платити, а в ринкових умовах — ще й замовляти заздалегідь, укладаючи контракти.

За державної підтримки АПК було простіше. Кабмін щороку приймав адресну «мінеральну» постанову, а то й дві. На підсилення першої. Мовляв, дбаємо — не забуваємо. А на виконання цієї постанови аграрне міністерство видавало наказ, часто вкупі з іншими рівноранговими достойниками. На одному такому документі нарахував дев’ять печаток із «тризубом». Бездоганні схеми постачання міндобрив, а для їх виробництва — сировини, природного газу, електроенергії, для безперебійних товаропотоків — графіки руху залізничних ешелонів. А в підсумку? Лише 11 кілограмів діючої речовини на гектар — у 20 разів менше, ніж у розвинутих країнах Європи. Гадаєте, когось із дев’яти «тризубів» звинуватили у такому недбальстві? Жодного. І так із року в рік.

Чи стане переломним (вирішальним? визначальним?) 2001-й? Під сівбу озимих слід було внести 432,5 тис. т калійних та фосфорних сумішей. І хіміки перейнялися клопотами аграріїв, виконали замовлення. Вчасно. Минули вересень–листопад, обернувшись… затовареністю складів хімічних заводів. Їхня продукція в Україні залишилася незатребуваною. Аграрії спромоглися ж «задозувати» площі лише наполовину. Коли у вікно постукала весна, а з нею наспів і другий «міндобривний» етап, стало зрозуміло, що чіткі обриси програми «Зерно-2001» розмиваються нестачею туків. Їх виробники, зневажені рідними споживачами, проторували шлях на міжнародний ринок і непогано гендлювали. Ось тут і нагадали вітчизняним хімпідприємствам котляревське «Як общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку…»

А щоб краще затямили, «вдарили» кабмінівську телеграму, за якою з 1 березня по 15 травня міндобривам за «бугор» — зась. Більше того, зі слів віце-прем’єра Михайла Гладія, Олексій Голубов, заступник голови Держпромполітики, подовжив табу аж до 1 червня. А як же зарубіжні контракти? На це урядовці відповідають обтічно: вони не анульовані, а перенесені на пізніший термін. Мовчать: хто ж сплачуватиме штрафні санкції за невмотивовані (для закордонних споживачів) «мінеральні» канікули?

Силові методи спровокувало аграрне міністерство. Наприкінці січня його керівник Іван Кириленко звинуватив хімпідприємства у безпідставному завищенні цін на добрива, зініціювавши Антимонопольний комітет і прем’єр-міністра Віктора Ющенка «вплинути» на ситуацію. Якщо зіставити ціни на українські і російські «вітаміни родючості», то, звісно, собівартість останніх значно нижча через низьку ціну газу (15 дол./тис. кубометрів для російських підприємств і 60 — для українських) та відсутність ПДВ. Віце-прем’єр Михайло Гладій намагався трохи згладити ситуацію, порадивши селянам купувати добрива в Росії і Китаї, оскільки ринкові приписи однакові для всіх: беріть за тими цінами, які диктує ринок, коригуючи вартість зерна. Тим часом перевірки хімічних підприємств з участю «ображених» — фахівців Мінагрополітики — не підтвердили «захмарних» цін на міндобрива: вони виявилися на рівні рентабельності 7—11%. Більше того, з’ясувалося, що аграрії заборгували хімікам, починаючи з 1999 року, 42 млн. грн.

Прагнення агрочиновників зрозуміле: будь-що надолужити згаяне восени. Саме тоді сільгосппідприємствам слід було заготовляти мінеральну поживу для весняно-польових робіт. Через брак коштів і зволікання вчасно цього не зробиш. Напровесні аграрії ввімкнули форсаж, але хімзаводи неспроможні продукувати азотні добрива без міри: щомісяця виробляють в середньому 180—195 тис. тонн.

Уряд провів три «хімвітамінні» наради, одну з яких — з участю прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Хімзаводи шпетили за нелюбов до власного аграрного сектора: 80% міндобрив експортується. Після останнього зібрання директор одного міндобривного флагмана «сповідався» мені:

— Щойно міністр аграрної політики вихвалявся: аграрний сектор — найсприятливіша податкова зона. Зі ста гривень село сплачує лише сім. А хто спитав, скільки «луплять» з хіміків? 60 податкових гривень зі ста зароблених. Уряд попросив зробити добрива під програму «Зерно-2001», зробили — 50 тис. тонн. З підвищеним вмістом фосфору і калію — компонентами, які потрібні восени. Щоб хто тонну взяв! Жодної. А тепер мені про совість торочать. Мало того, що зробили нашу продукцію «невиїзною», то ще й диктують ціною поступитися, по-їхньому — «стабілізувати на період весняно-польових робіт». Вам треба «сьогодні на вчора»? Платіть відповідну ціну за забаганку. Ми ж у ринку чи на базарі?! Тонна пшениці третього класу — тонна аміачної селітри. Хоч круть, хоч верть… Таке співвідношення було завжди. Коли звітував, нагадав Ющенку його ж слова: фінанси не терплять амністії. Так от, наше підприємство заборгувало 5 млн. гривень інноваційному фондові. Що зробила податкова адміністрація? Правильно, заблокувала всі наші рахунки: валютний, гривневий. Водночас мені винні 80 мільйонів, у тому числі і Мінфін. Хіба це підхід? Якщо у ринковому середовищі вмикають ручні важелі, до добра таке управління не приведе.

Як співав Висоцький, «мы с нею говорим на разных языках». Причому мовний бар’єр існує не лише у взаєминах з хіміками. Мене вражає спілкування одеського губернатора Сергія Гриневецького з аграрним міністром Іваном Кириленком. Відтепер глава адміністрації чорноморського регіону чемно перепитує, чи можна продати за кордон енну партію карбаміду. І Хрещатик, 24 дає «добро», бравуючи при цьому, що «управу на хімічні заводи ми швидко знайдемо». Водночас агрочиновники підганяють селян, аби ті квапилися з придбанням мінеральних добрив. Позування удаване, бо й цьогоріч сільське господарство житиме впроголодь — міндобрив на всіх не вистачить. Лише під зернові треба нашкребти доволі таки фантастичну суму — майже 2 млрд. грн. За адміністративного «регулювання» постачання туків хоч і пожвавішало, проте далеке від бажаного. Якщо за нинішньої 30% забезпеченості селян міндобривами збережеться його сьогоднішній ритм, то про 100% підживлення рапортуватимуть на… святі першого снопа.

Однак Юрій Лузан, перший заступник міністра аграрної політики, не натішиться: «Українські хімпідприємства не встигають відвантажувати добрива замовникам. Таких темпів постачання не було протягом семи років». Одна справа — відвантажувати, інша — купувати. За оперативними даними облдержадміністрацій, для підприємств АПК узгоджено кредитів на суму лише 560 млн. грн. А їх ще ж треба й оформити. До всього, міндобрива — не єдиний Бог у рослинництві, тому кошти притримують і на придбання насіння, пально-мастильних матеріалів, рихтування украй замортизованої техніки.

Якщо технологічно обгрунтована порція мінеральної поживи та до часу, та вповні — 50-відсоткова гарантія накреслених поки що на папері 35 млн. тонн зернових, то решту мають забезпечити засоби захисту рослин (ЗЗР). Спектр їх розмаїтий: гербіциди, інсектициди й акарициди, фунгіциди, десиканти, родентициди… Одні знешкоджують бур’яни, другі локалізують хвороби, треті вбивають шкідників. Нас, пересічних українців, радує, що зима видалася європейською, м’якою, зате це дуже непокоїть фахівців-рослинників: значно погіршиться фітосанітарний стан зернових культур і особливо озимої пшениці. Як і вона, без втрат перезимувало і насіння бур’янів, та й усілякі рослинні хвороби залишилися лише приспаними і скоро почнуть вилізати боком.

Для боротьби з ними й планується застосувати арсенал ЗЗР — 20 тис. тонн, купівля яких спорожнить селянську калитку ще майже на 700 млн. грн. Раніше з епіфотіями хвороб (септоріозом листя і колосу, сажковими захворюваннями тощо) боролися виключно зарубіжними засобами. Пам’ятаю, Інститут захисту рослин видавав сертифікати на заморські препарати за ну зовсім смішний презент — п’єзозапальнички, які на той час були дивиною. Почасти така гречність допомогла транснаціональним компаніям міцно вкоренитися на українських теренах (близько 120 інофірм), монопольно контролювати ринок пестицидів, диктуючи при цьому ціни значно вищі, ніж у Західній Європі. Прибуток від реалізації окремих препаратів сягає понад 300%. Щороку для закупівлі засобів захисту рослин за імпортом у кількості 10—13 тис. тонн сільгосптоваровиробники витрачають понад 1,3 млрд. гривень.

Нарешті національна гордість ворухнулася і в нас. Постановою Кабміну №42 від 24 січня нинішнього року «Про організацію виробництва вітчизняних засобів захисту рослин» ми проголосили: виготовлятимемо хімічний набір «страв» для поля самі. Власне, починаємо не на вигоні, деякі потужності цього профілю вціліли. У 80-х роках, коли в Україні почали впроваджувати інтенсивні технології в рослинництві, середньорічне використання ЗЗР сягнуло понад 100 тис. тонн. Частково виробництво препаратів зосереджувалось і на хімічних підприємствах України — первомайському «Хімпромі» Харківської області та столичному хімзаводі «Радикал». Згодом, економічно стриножені, обидва призупинили свою діяльність. Сьогодні ми силкуємося реанімувати власне виробництво пестицидів, розширити їх асортимент, удвічі знизити ціну на них і в стільки ж разів — наростити виробництво. Це дасть змогу заощаджувати щороку понад 200 млн. гривень або 20% імпортованих засобів захисту рослин.

Але це — в осяйній перспективі, а сьогодні поле вимагає «панцирного» захисту від суцвіття болячок. Захистимо чи кинемо не поталу підступним «гладіаторам»? В амфітеатрі — більшість опущених великих пальців, що означає: смерть. Кому? Очевидно, полю, бо на сьогодні забезпеченість агроформувань ЗЗР становить 20, але не планових тис. тонн, а відсотків, у тому числі гербіцидами — п’ята частина до потреби. Найприкріше те, що бракує їх саме у зерносіючих регіонах — Дніпропетровській, Харківській, Херсонській, Черкаській областях (до 8%).

Ні, «міна сповільненої дії» аж ніяк не на користь аграрному секторові. Лучче б вона вибухнула чимскоріш!