ХИТРА КОПІЙКА

«Солодка» галузь на Тернопільщині помітно втрачає позиції. Ще минулого року дев’ять цукрозаводів регіону виробили 153 тис. тонн цукру. В цьому сезоні вал очікується на рівні 120—125 тис. По виробництву «білого золота» боляче вдарили і низька цукристість коренів, спричинена серйозною грибковою хворобою — церкоспорозом, і часткове, на 1,1 тис. га, скорочення площ і деградуюча врожайність. Коли, наприклад, торік в області в середньому збирали десь по 200 центнерів на круг, то за оперативною інформацією управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації, тепер приватно-орендні підприємства і фермери вийшли лише на 175.

Та навіть високі цьогорічні показники свідчать про серйозне перевиробництво цукру. Вся область його «з’їдає» в межах 52—53 тис. тонн. Якщо спробувати розкласти по поличках, то дві кондитерські фабрики разом використовують 15 тис. тонн цукру, до 2 тис. переробляють декілька заводів продтоварів, решту споживає населення. І тому принаймні дві третини виробленого продукту треба відправляти за межі області.

За умов перевиробництва та величезних затрат цукор перестає бути стратегічним товаром. Але на безриб’ї і рак риба. Бо коли область не розвиває високотехнологічних галузей, енергетики, то зерно, цукор і спирт стають останнім стратегічним бастіоном. А для багатьох селян, які виживають з вирощеного буряку і реалізованого цукру, біле золото — золоте подвійно! Для того, аби отримати цукор у повних обсягах, як це передбачено в договорі з цукровим заводом, вони днюють і ночують на бурякоприймальних пунктах, обстоюючи власні права.

Чому не щастить із «фезе»

На більшості бурякоприймальних пунктів, які не знаходяться безпосередньо на цукрових заводах, залишилися механічні автомобільні ваги. Важити буряк чесно там мало кому до вподоби. Випав один солодкий корінь або його викинули — і здавальник уже традиційно недорахується сто-двісті кілограмів. Совість вагаря дає похибку, а для посадових осіб цукрозаводу — це додаткові гроші, хитра копійка...

«Фізична забрудненість» цукрових буряків, або так зване в народі «фезе», — річ теж досить гнучка. У місцеву пресу стали надходити листи-обурення від здавальників сировини з різних районів. Люди переконували, що при визначенні забрудненості та цукристості сировини їх цинічно обдурюють. «Буряк — почищений руками, просто вилизаний, а «фезе» нам усе одно ставлять 10—12 відсотків», — не приховували розпачу жінки, які приїхали отримати цукор і жом на бурякоприймальний пункт у селі Великій Березовиці поблизу Тернополя.

Деякі більш кмітливі та із загартованими нервами здавальники усе-таки спробували знайти спосіб боротьби з несправедливим «фезе». Вони почали везти буряки на різні цукрозаводи. Бо, наприклад, на початку жовтня середня забрудненість сировини на двох сусідніх заводах в області відрізнялася майже на два відсотки. І, логічно, фермери та одноосібники, які поукладали договори з Хоростківським цукровим заводом, взяли курс на Чортків. Але чортківські цукровари теж виявилися тямущими. Швиденько зреагували на підвищений попит, і в останні дні місяця «фізична забрудненість» на обох цукрозаводах вирівнялася до 13,5 відсотка.

З тим фактом, що викопаний і почищений вручну буряк (а до таких кондицій його доводять здебільшого індивідуальні здавальники) повинен мати не більш ніж шестивідсоткове «фезе», погоджуються і керівники інспекції з якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції при облдержадміністрації. Але не більш ніж погоджуються, бо «очевидних порушень» при визначенні забруденості не зафіксували. А коли є підозри, то порадили звертатися або до інспекції, або безпосередньо… в лабораторію заводу. На жаль, незалежних лабораторій в області поки що немає.

Обурення багатьох людей важко назвати безпідставним ще й тому, що на фоні підупалого середньообласного показника вихід цукру з буряків, вирощених у деяких районах, зокрема, у Тернопільському, цього року не знизився. За даними тієї ж інспекції, середня цукристість по району перевищує 14 відсотків, а в окремі дні вона була навіть вищою, ніж торік на цю дату. Проте порушень із визначення фізичної забрудненості цукрових буряків та цукристості на бурякоприймальних пунктах Збаразького цукрозаводу знову не виявили ані фахівці інспекції, ані перевіряючі з обласного Центру стандартизації, метрології та сертифікації Держстандарту України.

На інших бурякоприймальних пунктах, особливо новостворених, інспектори обласного Центру стандартизації порушення все-таки знайшли. Бо не визнати «можливу хімію» там, де встановлено по одній лінії з визначення забрудненості буряків та цукристості, — це означало збрехати, навіть не змигнувши оком. Справа в тому, що лінії-«одиначки» просто безсилі пропустити буряки з машини кожного одноосібника, особливо у пікові дні — інакше утворяться довжелезні черги. Наприклад, на Борщівському цукрозаводі відбір та аналіз проходить лише одна з п’яти машин індивідуальних здавальників. І виходить, що цукристість та забрудненість сировини з інших чотирьох вантажівок визначаються великим гамузом. Якщо перекласти це мовою економіки, то — за «середньою забрудненістю та цукристістю буряків усіх одноосібників у день здачі». Тобто наслідки порушень є, а про ошуканих здавальників ніхто й згадувати не хоче.

На недешеве задоволення відважилося лише керівництво Збаразького і Чортківського цукрозаводів. Там змогли встановити по дві лінії, які дають можливість перевіряти забрудненість і цукристість буряків з кожної машини індивідуального здавальника.

Та навіть коли вас не обдурили, годі вважати, що цукру отримаєте вдосталь.

У цукру власна арифметика

Зі зреформованими сільгосппідприємствами, фермерськими господарствами цукрозаводи і далі розраховуються за давальницькою схемою — беруть 40 відсотків бурякової маси як плату за переробку. Такі записані в договорах умови явно не на користь сільгоспвиробників. Проте часи потроху змінюються, і переробники змушені дедалі більше враховувати інтереси індивідуальних здавальників.

Цукрові буряки за останні роки стали візиткою селян-одноосібників. У деяких місцевостях вирощуванням коренів займається майже виключно населення. Наприклад, у Заліщицькому та Борщівському районах понад 90 відсотків цукросировини надходить від особистих підсобних господарств.

Торік усі дев’ять цукрозаводів області платили індивідуальним здавальникам по 72 кілограми цукру з однієї тонни цукрових буряків незалежно від цукристості, а Борщівський — навіть 75. І… тим самим працювали собі на шкоду. Скажімо, торік у Збаражі з кожної тонни цукру вийшло 79,6 грн. збитків. Цього року підприємства пішли іншим шляхом — пролобіювали урядову постанову, яка передбачає цілий алгоритм розрахунків з індивідуальними здавальниками. Технічний директор ВАТ «Чортківський цукровий завод» Ярослав Левицький висловився однозначно: «Наше завдання продукувати цукор, а не збитки».

Тепер цукрозаводи віддають 72 кг цукру з тонни сировини лише при цукристості буряків 16 відсотків. А коли вона нижча, то діють знижуючі коефіцієнти. Наприклад, за цукристості 15,4% здавальники отримають 68,4 кг цукру, за 14% — 59,97 кг, врешті, за 11% — 41 кілограм.

Але коли у південних районах області цукристість буряків у цьому сезоні не піднімається вище позначки 11—12 відсотків, то хто із селян за такої схеми розрахунків повіз би сировину на найближчі цукрозаводи? Під тиском обставин два підприємства — у Борщеві та Хоросткові — переглянули умови приймання буряків. Вони уже не прив’язують розрахунки до фактичної цукристості. Борщівський цукрозавод «платить» 60 кг цукру з тонни сировини, а Хоростківський — 70 кг.

Досягнути балансу інтересів стало справді важко. Бо кожна із зацікавлених сторін заявляє насамперед про свої права. Але й одна, і друга живуть із реалізації одного товару — цукру. Виробників сировини, тобто селян, які нелегко працюють на бурякових полях, щоправда, набагато більше. І їх треба намагатися зрозуміти.