Повномасштабна війна розділила тисячі українських сімей. Зростає і кількість розірваних шлюбів та стосунків. Події сьогодення стають каталізатором: проблеми, на які раніше жінка або чоловік закривали очі, загострюються. А відстань, зміна формату життя допомагають поставити крапку у стосунках, які до війни були близькі до фіналу. Втім, є нюанс. Мільйони українців виїхали за кордон і не можуть розлучитися у РАЦС, оскільки одного з партнерів фізично немає в Україні. У таких випадках розлучення відбуваються через суд. Як кажуть адвокати, число таких справ з війною значно зросло.
Вона була відомою телеведучою спортивних новин на загальнонаціональному каналі, а нині працює на цвинтарі у Швеції.
Була заміжня, нині — в процесі розлучення.
Мала будинок в Ірпені, який вигорів ущент, бо потрапив під мінометний обстріл армії РФ.
Утім, це історія не про жінку — жертву війни, а про силу її віри та непохитність вибору.
Це історія про шлях до себе через жах, біль і... так, війну, що стала пусковим механізмом для кардинальних змін у житті. Історія Ірини Литвин-Комаровської — без купюр.
«Коли я жила у своєму будинку в Ірпені, то мала садівника, який доглядав за моїм газоном, — розповідає Ірина Литвин-Комаровська. — Пам’ятаю, якось одного літнього дня була неймовірна спека, і мій садівник Юра години чотири без упину підстригав траву.
Я сиділа вдома під кондиціонером, пила холодний лате з льодом, дивилася чергову серію улюбленого серіалу і періодично поглядала у вікно, як працює Юра. Мені стало його дуже шкода, я покликала його, запропонувала кави і холодної води. Ми трохи поговорили, і Юра повернувся до роботи.
А я подумала собі: ніщо і ніколи не змусить мене так важко працювати. Це неможливо...
Але у цьому світі можливо все, і навіть неможливе — можливо. Тепер я точно ніколи не зарікатимусь».
Якщо ви — режисер, який шукає карколомний сюжет для фільму про цікаву долю жінки, — зверніться до Іри Литвин-Комаровської. Її життєва історія — ланцюг побудованих за законами драматургії випадкових подій, які, здається, не могли трапитись, але сталися.
Зірка з телеекрана
2005 року Ірина Литвин-Комаровська почала працювати спортивною ведучою в програмі «Доброго ранку, Україно!» на ТРК «Ера». Згодом був «Новий канал» і програма «Спорт-репортер». Іра каже: спортивною експерткою на початку кар’єри на ТБ геть не була, втім, мала професійно поставлений голос і шалену мотивацію працювати в кадрі. Вона любить згадувати курйоз: «У першому випуску, коли вичитувала текст студійних підводок, запитала, куди ставити наголос у незнайомому імені футболіста. Йшлося про Зінедіна Зідана».
Робота на ТБ для Іри була віддушиною! Її повністю забезпечував чоловік, але фінансова залежність накривала жінку куполом, тримала в певних рамках. Іра прагнула самореалізації, відчуття самодостатності й сподівалася, що її успішна кар’єра допоможе вивести на інше коло й родинні стосунки. Адже кохання давно трансформувалось у повагу та вдячність до чоловіка, а формула стосунків дедалі яскравіше набувала ознак звичайного аб’юзу.
Іра шукала проблеми в собі й заради порятунку стосунків пішла в терапію, працювала з багатьма психологами…
За три роки до повномасштабного вторгнення родина звела будинок в Ірпені. «Я дуже любила свій будинок, — розповідає Ірина. — Чоловік уклав гроші, я — море любові й дуже багато сил і часу».
Абсолютний добробут, шикарна картинка родинного щастя й жменька антидепресантів за рецептом, які багато років поспіль тримали Іру за крок від прірви депресії, бо шлюб уже давно не був таким, що робить жінку щасливою.
П’ять діб у сусідському підвалі
Повномасштабну війну сім’я Литвин-Комаровської зустріла в Ірпені в будинку-мрії.
«П’ять діб ми сиділи в підвалі без світла, води і газу, а поруч було чути вибухи і стрілянину, — пригадує Ірина. — Ми зрозуміли, що пізніше не зможемо виїхати взагалі. Чоловікові вдалося вивезти нас до Києва».
Того ж дня Іра з донькою Марією сіли в найближчий евакуаційний потяг. 19 годин вони їхали стоячи в тамбурі, в темряві, геть не знаючи, куди прямують. Зрештою опинилися в Рахові.
За кілька днів по тому, як родина виїхала, в Ірпінь зайшли «кадировці». 18 березня місто почали відбивати ЗСУ.
«Був мінометний обстріл, нашу сусідку смертельно поранено, вона просто стекла кров’ю, адже допомогу надати було нікому. У наш будинок залетіло. Почалася пожежа, звісно, гасити її було нікому — точилися бої. Будинок палав майже дванадцять годин поспіль, аж поки не вигорів до бетонного фундаменту. Згоріли радіатори та навіть вогнестійкий сейф», — каже Ірина. І зізнається: «Усвідомити одразу, що в тебе немає ну зовсім нічого, дуже важко. Я ходила просто пришиблена. І не одразу зрозуміла, що з будинку ми взяли лише дві невеличкі валізки — і це все, що в мене лишилося від дому».
Осісти в Рахові відмовили місцеві: мовляв, прямуйте до Румунії, там нададуть допомогу. Іра з донькою в абсолютному стресі й стані шоку перетнули кордон. Розмістились у таборі для біженців. Куди далі? Ясності не було. Раптом Іру набрала подруга-журналістка, сказала, що є родина у Швеції, яка готова прийняти її з донькою.
Тоді прямувати до Швеції для Іри було все одно що летіти на Марс. Швеція? Де? Як? Навіщо?
Як виявилося, родина місцевих фермерів навіть купила авіаквитки. Все це було як у тумані, пригадує Іра. Але не погодитися на цю пропозицію не могла, адже більше жодних знайомих чи родичів у Європі не мала.
Шведські реалії та перша робота
Цілий рік Іра з донькою прожили в будинку фермерів, за що щиро вдячні цій дуже гостинній родині. Держава щомісяця нараховувала фінансову допомогу в розмірі шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Утім, для життя в одній із найдорожчих країн Європи цього дуже мало. Іра заощаджувала буквально на всьому. В магазині часто думала, що обрати, хліб чи молоко…
А ще спотикалась об такі думки: «Заходжу в магазин, дивлюсь на речі і думаю: «Та в мене ж вдома є дуже класні штани!». І раптом усвідомлюю — ні, були… Або дивлюся, що волосся мляве, і думаю: «От повернуся — зроблю масочку для волосся, в мене ж вдома класна маска є!». А нема масочки! І нічого вже нема! Дому немає. І коли мене перестануть мучити подібні спогади, я не знаю».
Іра почала шукати роботу. Але ким працювати? Адже шведською мовою жінка не володіла. Мешкає вона у Вестеросі — індустріальному містечку на півдні країни. Тут багато заводів і фабрик. Першою роботою у Швеції для Іри стала фабрика з пакування. У восьмикілограмові мішки потрібно було пакувати сіно для коней. Працювала кілька днів на тиждень по чотири години на день. Заробітна плата становила 13 євро за годину.
«Це була фізично дуже важка робота, особливо для жінки невеликого зросту (а в мене 160 см), яка ніколи не працювала фізично. Я просиналася вночі від страшного кашлю після роботи з сіном», — розповідає Ірина.
Цвинтар — не місце для плачу
Жінка, родина якої прихистила Іру з донькою, взялася за пошуки нової роботи для неї. Знайшла оголошення — місцева церква шукала працівників. Жінки приїхали на призначене місце, але виявилося, що це не подвір’я церкви, а місцевий цвинтар, який належить релігійній установі. Робітники потрібні були саме тут. І знову стався «розрив шаблону».
«Так, у Швеції цвинтар — це не місце скорботи й постійного смутку, — ділиться Ірина. — Це більше схоже на парк. Парк пам’яті про людей, які колись жили. На кладовищі вигулюють собак, улаштовують ранкові пробіжки й катаються на велосипеді. Все це шведи роблять на кладовищі...
Могили мають лише надгробний камінь з іменем і датами життя, без фотографій і зайвих написів. Біля надгробку зазвичай є невеличка клумба 40×60 сантиметров (знаю точно розмір, бо сама їх роблю).
У це важко повірити людям з нашою ментальністю, але шведи не мають жодної (!) забобони щодо смерті, поховання чи могил.
Вони сприймають це як невід’ємну частину життя. Уявіть, в них старшокласники проходять трудову практику на кладовищі».
Аби потрапити на цю роботу, Ірині потрібно було здати аналізи на вживання наркотичних речовин та алкоголю, пройти обстеження печінки. Є важливий нюанс — під час забору аналізів сечі медсестра перебуває у вбиральні та слідкує за процесом, аби запобігти випадкам фальсифікації. Ще однією з вимог є наявність водійських прав, адже цвинтар дуже великий і пересуваються там працівники на маленьких електрокарах.
Робота — сезонна: із середини квітня до середини жовтня. Восьмигодинний робочий день починається о сьомій ранку. Зарплата становить близько двох тисяч євро.
«Я часто плачу на роботі, на кладовищі. Плачу від жалості до себе і безнадії, — каже Ірина. — Зараз почалося справжнє «шведське літо»: холоднеча і дощить майже кожного дня.
Вісім годин я працюю під дощем на вулиці. І це не теплий літній дощик, який несе довгоочікувану прохолоду. Ні, це холоднюча злива, яка так розмиває ґрунт могил, що моя нога в гумовому чоботі тоне там по коліно.
Ніякий навіть суперспецодяг не може врятувати від того, що ти промокаєш до нитки і трясешся від холоду.
Але я приховую свої емоції, посміхаюся і роблю все на повну силу.
Я не можу інакше! Мої колеги раніше ніколи не бачили українців. Знають, що ті приїхали до їхньої країни і отримують грошову допомогу з їхніх податків.
Я не хочу, щоб це виглядало пафосно, але по мені вони судять про мою країну, про мій народ. Я чесно працюю, я відповідальна, плачу податки, поважаю їхні правила і традиції. Може, я багато на себе беру, але я так відчуваю, це важливо для мене.
...Коли йде дощ, плакати легше, вода змиває сльози і їх не видно»...
Попри такі труднощі й відсутність альтернативи в роботі, бо, ясна річ, без знання шведської Ірині в публічні професії в країні — зась, із кожним днем вона розуміла, наскільки в неї «розправляються крила», наскільки незалежною та вільною вона стає — такою, якою й має бути жінка, якими і є жінки у Швеції зокрема.
Крапка в стосунках
Чоловік у Києві почав відновлювати будинок. Після всіх слідчих дій, які проводили правоохоронці в Ірпені, бульдозер розчистив згарище… Нині вже вигнано коробку нового будинку з підвалом…
Чоловік наполягав на поверненні, але в Іри від цих думок стискалося серце. Повернутися в аб’юзивну родинну історію, знову жити в стані стиснутої пружини... Вона зрозуміла: шлюб себе вичерпав і саме зараз, хоч як важко, настав час поставити крапку в історії з чоловіком. Іра подала на розлучення.
«Суд ухвалив рішення про розірвання шлюбу. Чоловік з адвокатом подали на апеляцію. Ще чотири місяці чекала на розгляд.
Я не маю жодних претензій. Хочу зберегти дружні стосунки, бо є дитина. Дитина-підліток, якій батько відкрито ставить умову, що дасть розлучення мамі, якщо дитина повернеться до нього і буде жити з ним, — розповідає жінка. — Це породжує почуття провини у доньки. У цій ситуації її бажання не враховуються.
Дитині сказано, що апеляція буде подаватися нескінченно лише для того, аби затягувати процес».
Новий біль і нові переживання. Втім, Іра ментально закрила історію з чоловіком, у своїй голові завершила ці стосунки. І… зустріла нове кохання.
«В момент, коли я втратила в Україні все і поставила крапку в стосунках із чоловіком, у моєму житті з’явився Він, — ділиться Ірина. — Я буду продовжувати працювати, щоб мати за що повноцінно жити. Буду працювати, аби не впадати у фінансову залежність від чоловіка. Втім, у Швеції завжди працюють обидва партнери, і вдвох вони формують сімейний бюджет. (У них навіть чоловіки обов’язково йдуть у декретну відпустку з тієї ж самої причини — щоб жінки могли будувати кар’єру, а не сидіти вдома).
Кожного вечора на мене вдома чекають слова підтримки, теплі обійми і смачна вечеря, Фредрік божественно готує…»
Прийняти рішення одного з партнерів розірвати стосунки важко. Втім, подружжя Литвин-Комаровських все ж знайшли в собі сили розлучитись в цивілізований спосіб. Подякувати і відпустити – найвищий рівень поваги до вибору людини, з якою прожив багато років.
«Сьогодні мій адвокат повідомила, що апеляційний суд нарешті ухвалив остаточне рішення про розірвання шлюбу!
Я на це довго чекала і думала, що коли це відбудеться, то відчую полегшення. Але мені навіть стало трохи сумно. Завершилася величезна епоха мого подружнього життя довжиною у 16 років.
Особисте нехай залишиться особистим. Я хочу лише написати велике дякую моєму вже колишньому чоловікові.
Сподіваюсь, він прочитає цей допис. Саме завдяки йому я стала тією, яка я є зараз. Ну, може не зовсім «завдяки», а скоріше «всупереч». Але своїм результатом я завдячую саме йому.
Ми назавжди з ним залишимося батьками найчарівнішої дівчинки у світі.
А у мене починається нова епоха в житті, і якою вона буде, я не знаю. Але точно знаю, якою вона не повинна бути», – написала Іра на своїй сторінці у Фейсбук.
Іра відверто ділиться своїм життям у Фейсбуці, мріє про власний блог. Щодо формату ще не вирішила, але каже, що для багатьох жінок її історія стає терапевтичним прикладом. Іра мотивує на зміни, мотивує до рішучого «перекроювання» свого життя на краще. Заради себе!
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)