Для багатьох українців ситуація, коли їхнє місто захоплюють російські війська, на жаль, стала реальністю. На вулицях — російська мова, форма загарбників, танки та автомати окупантів. Звичний світ руйнується, свобода опиняється під загрозою. Логічно було б очікувати, що в такій ситуації почуття до російських солдатів будуть однозначними — страх, ненависть, відраза. Та інколи реальність виявляється набагато складнішою й парадоксальнішою. Інколи українці в окупації раптом починають відчувати до загарбників щось схоже на симпатію, розуміння й навіть прихильність. Саме це явище в психології називають стокгольмським синдромом.
Ось історія Марини з Бучі. Під час окупації міста вона пережила жахливі речі — бачила, як російські солдати розстрілюють її сусідів, знущаються з полонених, грабують будинки. Але коли один з окупантів почав приносити їй продукти та ліки, захищати від «побратимів», Марина раптом відчула до нього щось схоже на вдячність. «Може, вони не всі звірі. Може, серед них є й люди», — думала вона, хоча розуміла абсурдність цих думок.
Або історія Сергія з Херсона. Коли в його будинок вселилися російські військові, він був сповнений люті й ненависті. Але коли бачив, як вони граються з його собакою, жартують із сусідськими дітьми, то впіймав себе на думці: «Вони ж теж чиїсь сини, брати, чоловіки. Може, вони — просто заручники обставин?». І ця думка лякала його більше, ніж самі окупанти.
Що ж змушує людей в умовах російської окупації, насильства та приниження з боку загарбників раптом побачити в своїх мучителях щось хороше? Як працює цей дивний психологічний механізм?
Насамперед варто розуміти: стокгольмський синдром — це не усвідомлений вибір, а радше несвідома захисна реакція психіки на стрес і травму російського вторгнення. За екстремальних, небезпечних для життя обставин наш мозок відчайдушно шукає способи вижити — і не лише фізично, а й ментально. А що може бути небезпечнішим за усвідомлення того, що ти цілковито залежиш від волі та настрою російського окупанта зі зброєю? Це усвідомлення настільки нестерпне, що психіка всіляко намагається його «пом’якшити», «згладити» — зокрема й через спотворення сприйняття цього окупанта.
Ось розповідь Оксани, яка вижила в окупованій Бучі: «Один із солдатів, який жив у нашому будинку, здавався не таким жорстоким, як інші. Він не бив мене, коли я відмовлялася готувати їм їсти. Навіть дозволив зателефонувати чоловікові й сказати, що я жива. Тоді я подумала: може, він хороший? Може, мені пощастило? Зараз розумію, який то був абсурд — шукати людяність у окупанта. Але тоді мій мозок просто відмовлявся вірити, що я цілком у його владі».
Або свідчення Петра з Ізюма: «Російські військові на блокпосту зупиняли мою машину по десять разів на день. Принижували, залякували, але чомусь не били й не забирали речей, як у інших. І я ловив себе на думці: може, я чимось заслужив їхню прихильність? Може, варто бути з ними привітнішим, щоб вижити? Зараз соромно про це згадувати. То був лише страх, а не симпатія».
Ці та безліч інших прикладів ілюструють, як працює стокгольмський синдром. Це несвідома спроба «одомашнити» агресора, зробити його менш загрозливим у власних очах. Якщо ми не можемо позбутися цієї руйнівної залежності від окупантів, то несвідомо намагаємося хоча б трохи «приручити» цю небезпеку.
Ми починаємо шукати в загарбниках риси, які б зробили їх «людянішими». Кожен прояв бодай мінімальної людяності з їхнього боку стає для нас доказом, що «вони не всі однакові». Ми хапаємося за ці крихти «доброти», як за рятувальне коло, не усвідомлюючи, що це — лише ілюзія контролю в ситуації цілковитого безсилля.
«У нашому селі росіяни розстріляли всіх чоловіків, які хоч якось пручалися, — розповідає Ганна з Херсонщини. — Але один солдат урятував мого сина, сказав йому тікати в ліс. Тоді я думала: який він хоробрий, який добрий! Тепер розумію, що то не доброта, а просто примха на тлі жорстокості. Та примха не робить його менш винним у злочинах проти нашого народу».
Найважче усвідомити, що всі ці прояви «симпатії» до окупантів із боку жертв насправді є лише відчайдушною стратегією виживання. Спробою бодай якось зменшити відчуття тотальної вразливості та безпорадності. Ілюзією, що якщо стати «лояльнішим» до ворога, то він не скривдить.
Але ця ілюзія є дуже небезпечною. Вона створює хибне відчуття «нормальності» в ситуації окупації. Призводить до самозвинувачення: «Якщо я починаю їм співчувати, може, зі мною щось не так?». Породжує токсичний сором і провину за власні суперечливі почуття. А головне — ця ілюзія підриває волю до спротиву, до боротьби за своє визволення.
Тому так важливо розуміти природу стокгольмського синдрому й протистояти йому. На рівні інформування суспільства, відкритого обговорення цієї теми. Щоб люди в окупації знали: їхні реакції, хоч які дивні, є нормальними. Це не є їхньою провиною, а лише психіка так чинить, аби вижити.
Важливо створювати простір, де люди можуть безпечно проговорювати свій досвід, діставати підтримку. Ділитися своїми справжніми почуттями — страхом, болем, гнівом, а не ховатися за маскою вдаваної «симпатії» до ворога. Бо що більше ми витісняємо ці почуття, то сильнішим стає стокгольмський синдром.
Критично необхідна й просвітницька робота. Постійно нагадувати — і жертвам, і всьому суспільству: російські військові — це злочинці та окупанти, які прийшли поневолювати та вбивати. Не існує «хороших» чи «поганих» загарбників. Навіть «найлояльніший» із них однаково є гвинтиком машини зла, яка знищує нашу країну. Й наше завдання — документувати їхні злочини, давати свідчення, боротися за справедливість. А не шукати в них ознаки людяності.
Як влучно висловилася Олена, волонтерка з Чернігова: «Нам нав’язують думку, що до окупантів треба ставитися «по-людськи», мовляв, вони теж є заручниками наказів. Але це дуже небезпечна ілюзія. Бо коли ти починаєш бачити людяність у тому, хто прийшов тебе вбивати та ґвалтувати, ти стаєш співучасником. Ти даєш йому індульгенцію й розв’язуєш руки для подальших звірств. Гуманізм — це чудово. Але істинний гуманізм зараз — називати речі своїми іменами й боротися зі злом, а не співчувати йому».
Тож не даваймо стокгольмському синдрому заволодіти нашою свідомістю. Відстежуймо ці деструктивні думки співчуття до ворога й протиставляймо їм нещадну правду, факти, реальні історії сотень убитих, закатованих, зґвалтованих окупантами українців.
Плекаймо в собі не симпатію до загарбника, а солідарність зі своїм народом. Єднаймося довкола нашої спільної біди та спільної боротьби. Не дозволяймо ворогу розділяти нас оманливою «людяністю». Бо насправді нелюдяність — це і є його справжнє обличчя.
Наше завдання зараз — не зрозуміти чи пробачити загарбника, а вижити, вистояти, вигнати його з нашої землі та попри все зберегти свою людську гідність — здатність любити своїх, співчувати стражденним, захищати скривджених. Тільки так ми зможемо здолати й зовнішнього, й внутрішнього ворога — того, хто змушує нас миритися з насильством та виправдовувати катів.
Для цього корисно практикувати таке:
- Звертайтеся до надійних джерел інформації, які показують реальну картину окупації без прикрас. Не дозволяйте агресору контролювати ваш інформаційний простір.
- Підтримуйте зв’язок із близькими, друзями, однодумцями. Вербалізуйте свої справжні почуття щодо окупантів — страх, гнів, біль. Не носіть це в собі.
- Займайтеся посильною діяльністю, що дає відчуття контролю та самоефективності. Волонтерство, участь у громадських ініціативах, допомога армії — все, що нагадує вам про вашу силу та єдність.
- Плекайте взаємини й активності, які не мають стосунку до окупації. Читайте, співайте, займайтеся спортом, грайте з дітьми. Створюйте для себе маленькі острівці «нормальності».
- Уникайте самозвинувачень і токсичного сорому. Пам’ятайте, що ваші реакції, хоч якими б дивними вони були, — це не ваш вибір. Ви — нормальна людина в ненормальній ситуації.
І найголовніше — вірте в неминучість звільнення та перемоги. Історія свідчить, що жодна окупація не є вічною. Рано чи пізно загарбники підуть з нашої землі — й нам важливо зустріти цей день не зломленими, а загартованими духом. Не спокушеними «добротою» агресора, а вірними своїм цінностям.
Тож відстежуймо пастки власної психіки — й не даваймо їм затягнути нас у лабіринти стокгольмського синдрому. Пам’ятаймо: наша незгода з російською окупацією — не лише наша політична позиція. Це ще й ознака нашого душевного здоров’я та людяності в найскладніших умовах.
Нам іще доведеться багато працювати з травмами цієї війни — і фізичними, й ментальними. Але перший крок до одужання — припинити бачити в окупантові друга чи захисника. Те, що відбувається, — не захист, а найогидніше насильство. І наша реакція на нього має бути однозначною — опір, а не прийняття.
І нехай наші сьогоднішні рани та біль від несправедливості окупації стануть для нас не приводом симпатизувати ворогу, а джерелом сили — вистояти, перемогти, побудувати нове життя на вільній землі. Життя, в якому ми ніколи більше не будемо заручниками — ні російської агресії, ні примарної «приязні» до наших кривдників.