Традиційно на 1 червня — Міжнародний день захисту дітей — ZN.UA говорить про стан справ із цим у країні, наводить наявну статистику й піднімає коло проблем, які потребують негайного вирішення. Цього року я хочу зламати цю традицію.
«Я добре поспав» — так після слова «війна», написаного великими буквами, починається щоденник восьмирічного Єгора Кравцова, який пережив блокаду Маріуполя. Цей дитячий зошит став відомим на всю Україну. І дійсно, для кожного українця майже півтора роки нормальний сон уже є щастям, як відзначив президент Володимир Зеленський, відкриваючи напередодні 1 червня конференцію «UA: Війна. Недоспівана колискова» словами зі щоденника маленького українця.
Кожен із нас щодня бачить невтішні офіційні цифри — скільки дітей із країни виїхало, скільки депортовано Росією, скільки, на превеликий жаль, загинуло чи поранено фізично внаслідок нелюдських дій сусідньої держави-агресорки. І кожен із нас розуміє, що це лише офіційні цифри. Як і те, що психологічно поранена вся країна, а діти — одна із найбільш вразливих категорій.
Держава діє, як завжди. Вона говорить: «Ми все відбудуємо і відновимо права дітей». І сама ж їх порушує. Однією рукою начебто справді намагаючись захистити своїх маленьких громадян, другою вона робить неприпустимі речі, наприклад, повертаючи з-за кордону в інституції в небезпечних українських містах дітей з інвалідністю.
Тому сьогодні, всупереч традиції, не про проблеми, якими має опікуватись і вирішувати держава. А про те, як на маленьких українців вплинула війна, а головне, про те, як їх підтримати просто зараз і допомогти в подальшому перейти все ж таки до посттравматичного зростання, а не підштовхнути в прірву безнадії та відкату в розвитку. Про великі-маленькі кроки та ініціативи в цьому напрямку — від фахівців БФ «Голоси дітей».
Літні табори — нагальна потреба чи витребеньки?
Корінням благодійний фонд «Голоси дітей», створений 2019 року Азадом Сафаровим та Оленою Розвадовською, йде у волонтерську ініціативу останньої. У 2015 році багаторічна авторка ZN.UA Олена Розвадовська поїхала на схід України, аби допомагати дітям, яких війна зачепила першими. З початком повномасштабного вторгнення діяльність БФ «Голоси дітей», що до того фокусувалася на наданні психологічної підтримки дітям, які постраждали від бойових дій і пережили травматичні події на сході України, розширилась і масштабувалася на всю країну. Сьогодні команда фонду має 14 осередків по країні й зосереджена на створенні постійних програм допомоги, які охоплюють різні потреби та формати — від допомоги з евакуацією, облаштування нових постійних чи тимчасових помешкань для внутрішньо переміщених осіб і задоволення їхніх базових потреб до надання психосоціальної підтримки та реабілітації дітей і сімей, адвокації їхніх прав.
«За вікном уже літо, — говорить Олена Розвадовська. — І ми знову відкрили сезон літніх таборових програм для дітей і сімей.
Це може здаватися сюрреалістичним. І хтось, можливо, задаватиметься питанням: чи це взагалі нормально під час загрози постійних обстрілів? Однак дитинство не можна поставити на паузу. Це дуже короткий період у житті будь-якої людини. Передивляючись фото з минулорічних програм, я бачу щасливі усміхнені дитячі обличчя і радію, що в пам’яті у них залишаться спогади не тільки кольору хакі.
Мій знайомий хлопець Артем у свої одинадцять років отримав осколкове поранення під час обстрілу — був удома, коли на подвір’я раптом прилетів снаряд. Це було сім років тому, 2015-го. Тоді, після поранення, ми допомагали йому з лікуванням і постійними обстеженнями. Я приїжджала щовихідного до нього та його друзів у село, яке тоді було на лінії фронту. Ми малювали, бігали, грали, саджали дерева і навіть створили свій власний простір. І усе це — на відстані снайперського пострілу від ворога. Село під Бахмутом...
Сьогодні там випалена земля. Артем уже дорослий хлопець. Торік він отримав контузію при черговому обстрілі, і зрештою його сім’я виїхала.
Цього літа в наших таборах ми долучатимемо Артема вже як волонтера. Його історія дитинства — суцільний мікс гойдалок з радості і горя, в якому ми відчайдушно виборювали місце для яскравих спогадів і митей. Тепер він допомагатиме нам із цим з молодшими дітьми.
У цих дітях ми бачимо переможців. Не жертв. Так, кожен із них потребує допомоги. Але передусім вони гідні поваги. Уявіть, через що їм довелося пройти, і при цьому весь цей час вони ще й вчились у школі. Без полегшення програми, без права прогуляти урок, якщо усю ніч був обстріл, без права на більше помилок. І ми засвідчуємо їм свою повагу.
Сьогодні реальність України диктує багато неписаних правил і вимагає від нас усіх багато мужності. Ось восьмирічний хлопчик з Маріуполя, який приїхав з бабусею та дідусем. Його мама загинула в Маріуполі. Її тіла так і не знайшли. Сім’я забігла в квартиру забрати особисті речі, а повернулася вже без мами. Минуло вже більш як пів року, а хлопчику досі нічого не сказали. Мами — нема. Він, мабуть, здогадується, каже бабуся. Але сил і вміння говорити про це у сім’ї немає. Наші психологи спробують допомогти.
Ми не знаємо, чи закінчиться війна завтра. Зате точно знаємо, що сьогодні намагаємося зробити все можливе, аби яскравих фарб у житті дітей стало більше. Підходимо до цього дуже відповідально і до створення програм залучаємо найкращих фахівців».
«Володар стихій»
Лікар-психолог, координатор кемпів психологічної підтримки Ольга Сімонова з 2016 року і до початку повномасштабної війни працювала в таборі «Лісова застава», який розташовувався у Димері Київської області. Майже з перших днів вторгнення Ольга з чоловіком на 35 страшних днів опинилася в окупації. «Інколи у мене з’являлося відчуття сорому за те, що тоді, з 2014 року, нами було зроблено недостатньо, щоб 24 лютого 2022 року не сталося», — згадує вона.
«Чи є різниця між дітьми, з якими ви працювали з 2016 року, і нинішніми?», — питаю в Ольги.
«До повномасштабного вторгнення ми працювали з дітьми зі сходу, — каже психологиня. — Щоб дійти до класичної травми війни, як описують у книжках, спочатку потрібно було працювати ще з почуттям приниження і сорому, з яким ці діти до нас приїжджали. Їм весь час казали, що ви — донецькі, самі просили цього і тепер із цим живіть. Це почуття було для них передовим.
Тепер простіше в тому плані, що вже немає розборок про те, хто кого й куди звав і хто кому що винен.
Відрізняється робота з дітьми. Якщо раніше ми розуміли, що ВПО — це діти з Донецької та Луганської областей, і можна було говорити про їхню реабілітацію і/або асиміляцію, то зараз це суто про стабілізацію і ресурсні стани. Про реабілітацію мова навіть не йде. Тому що будь-яка область України, куди потім повернуться діти, сьогодні не є безпечною.
Ще одна відмінність — діти фізично не активні. У них у бекграунді два роки карантину. І як тільки вони почали з цього виходити і потроху проявляти себе фізично, сталося повномасштабне вторгнення. Діти просиділи в підвалах по пів року. В Херсоні, наприклад, узагалі з будинків не виходили. Діти самостійно не рухаються. У них спостерігається страх бути в колективі, входити в нього, страх проявлятися, заявляти про себе. На перших ознайомчих колах розказати про себе, про те, чим захоплюється, може один із двадцяти. Інші губляться, не мають проактивної позиції, повністю зовнішній «Я-контроль». Діти спираються на інструкції і самостійно мало що створюють й ініціюють».
На думку Ольги Сімонової, в областях, де ситуація з повітряними загрозами менш тяжка, дітей потрібно витягувати, фізично привчати до чогось, знайомити між собою.
«У громадах мають бути програми по інтеграції дітей, — впевнена Ольга. — Бо, переїжджаючи, батьки зазвичай не хочуть переводити дітей з їхніх онлайн-шкіл у місцеві. Навіть якщо є така можливість. Часто бояться булінгу. І таке дійсно трапляється. Інколи й через російськомовність. А сидячи вдома, діти втрачають проактивну позицію, яка має укріплюватись у підлітковому віці. Все це можна змінювати. Але має бути комплексний підхід у роботі — від школи, від громади, від батьків».
Сьогодні Ольга прописує програми для БФ «Голоси дітей». Одну з них — «Володар стихій» було запущено ще торік денним кемпом. Тепер вона стане виїзною на повноцінні шість днів.
«Володар стихій» — це короткотривала трансформаційна шок-подорож, повністю відірвана від цивілізації, — розповідає психологиня. — Діти мають оволодіти чотирма стихіями — Вода, Земля, Повітря, Вогонь — і навчитися їх оберігати.
Це доволі екстремальна і нелегка фізично подорож. Вона передбачає вихід на гору Кострич, сім годин у печері Оптимістична, сім годин рафтингу на повноводному Чорному Черемоші, підйом до скель Довбуша, де діти будуть заволодівати вогнем. Вони розкладатимуть величезну ватру, і їхнім завданням буде підтримувати вогонь до самого ранку. А вранці діти мають узяти попіл із цього багаття і намалювати ним картину.
Це повністю відірвана історія від тут і тепер, аби мати змогу цілком спиратися на свої ресурси й працювати зі структурами, які нам дісталися від наших пра-. Повернутися до самого себе, свого істинного «я» й кожному набратися ресурсу для свого подальшого шляху.
Ще одна мета — показати, наскільки Україна прекрасна. І навіть якщо діти втратили домівку, відірвалися від неї, то насправді їхній дім — це Україна. Тут є чим милуватись і є чим пишатись.
Ну і, мабуть, найінтимніше — дати дітям відчуття, що все недаремно. У когось із них батьки знаходяться на «нулі», у когось — загинули. Але все це задля того, що ми зараз маємо, що передали нам наші пращури.
Орієнтуємося на дітей, з якими БФ «Голоси дітей» уже працював.
Також зараз прописуємо програму для дітей МНС і Нацполіції на серпень. Хочемо туди додати ще дітей залізничників, які евакуйовують людей. У серпні зміна вже буде 12 днів».
У зоні ризику — підлітки. Але прогноз позитивний
Психолог-експерт БФ «Голоси дітей», старший науковий співробітник Українського науково-методичного центру практичної психології та соціальної роботи Академії педнаук Руслана Мороз із травмою війни працює з 2014 року.
«Травматичний досвід зараз отримали всі українські діти, — зауважує вона. — Відмінність лише в ступені психологічного ураження. Навіть ті діти, які виїхали з сім’ями на початку повномасштабного вторгнення в Західну Україну, все одно чують сирени. Ті, хто виїхав за кордон, усе одно перебувають у семантичному полі війни, переживаючи за своїх рідних, близьких, друзів, улюблених тварин, які залишилися вдома. Вони перебувають у депривації, бо живуть серед чужої культури.
Діти не мають жити в полі війни, чути і бачити те, що їм доводиться чути і бачити. Хронічний стрес, хронічне перевантаження позначаються і в цілому на психіці дітей. Найбільше, мені здається, потерпають підлітки. В них і без того важкий період — пубертат. Зміни в організмі відображаються на емоційній сфері — перепадами настрою, неадекватною, нестабільною самооцінкою. А тут ще й такий тиск. Та й батьки, які не завжди можуть адекватно сприймати стан підлітка і зрозуміти, бути для нього надійним контейнером, самі потребують допомоги.
Багато звернень із важкими клінічними станами у дітей підліткового віку — аутодеструкції, суіцідальні думки, тривожні розлади, інколи стани дереалізації, деперсоналізації. У підлітковому віці оформлюється особистісна ідентичність. Підліток шукає сенс життя, шукає себе в майбутньому — хто він, які його вподобання, потреби, бажання, ким він хоче стати, як його бачать навколишні, як він ставиться до світу. Невизначеність, розбалансування і нестабільність, які ми всі переживаємо, впливає на формування ідентичності. Дитина не розуміє, хто вона, навіщо і що їй робити.
Провідна діяльність дітей підліткового віку — інтимно-особистісне спілкування з однолітками. І це теж порушено. Діти розірвані, роз’їхались, у них втрачаються навички самопрезентації. Їм елементарно важко познайомитись. А це дуже важливо. Одна 13-річна дівчинка так сильно хотіла мати друзів, що підходила на вулиці до кожної ровесниці і всіляко намагалася познайомитись, пропонувала товаришувати. Такого у підлітків раніше не спостерігалося. Навіть під час карантину можливостей спілкуватися було більше, зв’язки з однолітками були стабільнішими.
Діти втрачають навички “проявлятися”. Сидячи у підвалі або “між двома стінками”, прокидаючись вночі від сирен, не до креативності. Діти стали більш пасивними, оскільки змушені суворо виконувати правила, які допоможуть зберегти здоров’я і життя. Встрачаються або не розвиваються навички проявляти ініціативу, гнучкості і спонтанності. І дуже довго потім потрібно це відновлювати.
Але дитяча психіка дуже пластична. Природна здатність до самозбереження і самовідновлення у дитини, яка не переживала важких травматичних подій, таких як окупація, насильство, катування, залишається. Психіка — взагалі система, яка сама себе зцілює».
Проте ця війна — не спринт, а марафон, наголошує Руслана Мороз. І починати потрібно з дорослих. Щоб дитина була творчою й ініціативною, дорослі мають не обмежувати її творчості там, де це не є необхідним. Намагайтеся зробити так, щоб дитина навіть в обмежених умовах могла придумати якусь гру або можливий у цих умовах вид діяльності. У дітей немає такої розкоші — чекати закінчення війни. Умови, щоб дитина розвивалася настільки гармонійно, наскільки це можливо, потрібно створювати просто зараз.
Не тільки БФ «Голоси дітей», а й інші фонди зараз створюють центри, різні дитячі локації, групи взаємодій, куди діти можуть прийти пограти, поспілкуватися з однолітками в безпечних умовах і за психологічними програмами. Ці програми апробовані і валідні.
Дуже важливими є й табори, де підлітки можуть закрити дефіцит спілкування з однолітками, відновити свої навички, познайомитися з новими друзями і розширити досвід вирішення якихось проблем. Завдяки цьому може відбутися різкий стрибок у розвитку. Звичайно, табір має бути розташований у безпечній локації, там має бути укриття. А дорослі, що працюють у таборі, — обов’язково мати педагогічну та психологічну освіту.
В Україні працюють різні за спрямуванням табори — спортивні, екстремальні, арттерапевтичні, з психологічним змістом або з бакцентом на відпочинок на природі тощо. Є цільові табори для дітей певної місцевості або категорій, наприклад, для дітей військових чи волонтерів. Це важливо, тому що зазвичай у сім’ях військових, наприклад, тема війни і те, що бачив чи пережив на війні тато, хоч і не обговорюється, але фонить. Мама сама переживає, хоч і намагається цього не показувати. А в колі однолітків про це можна обговорити, наголошує психологиня.
Фонд «Голоси дітей» до створення таборів підходить дуже серйозно. Наприклад, є тритижневий табір сімейної реабілітації для сімей, які перебували у важких травматичних умовах — в окупації, близькі загинули або перебувають у полоні, зникли безвісти. В ньому діти перебувають з батьками або опікунами. Дорослим теж необхідна психологічна допомога, оскільки від їх стану залежить, наскільки швидко зможе відновитися дитина. Для дітей і батьків проводяться окремі групи — психологічні, арттерапевтичні, майстер-класи, екскурсії. Але є і спільні, родинні заходи. Благополучна сім’я — головна умова відновлення дитини і повернення їй відчуття безпеки і стабільності.
«Психологи, що працюють з травматичними переживаннями, — наголошує Руслана Мороз, — знають, що після опрацювання травматичного досвіду та інтеграції його в життя, починається етап посттравматичного зростання. Наші діти, які зараз перебувають у складних життєвих умовах, після перемоги та коли виростуть, стануть дорослими, спроможні будуть досягти дуже високих цілей і результатів. Саме їм відновлювати та відбудовувати Україну”.