— Льохо, ми їдемо до Шевченківського військкомату. Підтягуйся, це від тебе пів години пішки. Документи не забудь, — кричала я в слухавку рано-вранці 25 лютого.
Льоха завжди був моїм найкращим і найнадійнішим другом. Він ніколи не питав «нащо», коли я казала, що треба кудись їхати й щось робити.
Витягати поранених із Майдану? — Поїхали.
Відбиватися від тітушок під Червоним Хутором? — Уперед.
Фуру розвантажити? — Кажи, коли.
Перевезти родину переселенців? — Ок, візьму вихідний.
Тому в мене навіть сумнівів не було, що воювати ми йдемо разом.
— Ти з глузду з’їхав? Хоч би наплічник узяв, — кинулась я до друга, який у натовпі штурмував ворота військкомату. Натовп був рішучим і переляканим водночас. Майбутні побратими й посестри, які ще жодного разу в житті не тримали в руках зброї.
— Я з вами не йду. Я проводити.
— Як не йдеш? Ти зараз серйозно?!!!
— Серйозно. Хтось має залишитися. Мені треба знімати, писати, розповідати про війну. Прийде повістка — піду, не ховатимуся. А зараз я лише проводити.
…За рік він отримав свою повістку, пройшов ВЛК і після полігону поїхав на схід. Разом з іншими новачками. На той момент значна частина тих, із ким я стояла у дворі військкомату, вже загинула або була поранена. І йому, напевно, йти було складніше, ніж нам. У нас було відчуття «останньої битви». Він уже бачив те, чого тоді не знали ми, — війна на довгі страшні роки, демобілізації не передбачається, ти отримуєш квиток в один кінець. Я знаю, що він міг докласти невеличких зусиль і знайти можливість відкосити. Але не став. Просто настала його черга. Й він вважав, що це чесно.
…Зазираючи в соціологічне опитування щодо мобілізації, яке на замовлення ZN.UA з 20 до 28 червня 2024 року проводила соціологічна служба Центру Разумкова, я боялася побачити результати. Бо такі Льохи, як на мене, — радше виняток із правил. Навколо тільки й розмов, що про ухилянтів, Тису, розцінки на перетин кордону та мирні перемовини. Навіть у моїй бульбашці, яка майже повністю складається з військових або волонтерів, є ті, хто понад усе намагається уникнути мобілізації.
Втім, цифри виявилися не такими страшними, як я очікувала. Наприклад, на запитання «Чи є серед ваших друзів, колег і знайомих військовозобов’язані, які шукають можливість уникнути мобілізації?»
відповідь «серед моїх знайомих, які є військовозобов’язаними, всі або майже всі шукають можливість уникнути мобілізації» дали лише 8,8% опитуваних. А от відповідь «таких немає або майже немає» — 17,5%. Тобто майже вдвічі більше. У решти респондентів в оточенні є й ті, й ті в різних пропорціях: «такі становлять більшість» — у 14,7%; «їх приблизно половина» — в 11,6%; «такі становлять меншість» — у 13,8%; «такі є, але я не можу визначити, яку частину моїх знайомих вони становлять» — 17,7%.
«Чи є серед ваших рідних ті, хто служить у Силах оборони України добровольцями чи мобілізованими?» — запитало ZN.UA.
І виявилося, що лише в третини опитуваних серед рідних немає ні добровольців, ні мобілізованих (34,3%). Це дуже схоже на реальні показники. Мобілізованих, до речі, більше, ніж тих, хто пішов добровільно, — 44,7 і 33,1% відповідно. Насправді порахувати таке співвідношення дуже складно. Бо, наприклад, у ТрО добровольці писали заяви з проханням зарахувати їх до ОР-1, на основі яких їх одразу проводили по процедурі мобілізації. Тому серед мобілізованих багато тих, хто прийшов сам, не очікуючи повістки.
До речі, незважаючи на те, що потік добровольців неможливо порівняти з тим, який був у перші тижні повномасштабного вторгнення, він не зупинився.
…«Сьогодні рік, як прийшла в учебку», — пише мені подруга. Вона використала час, який дала їй хвиля перших добровольців, аби підготуватися. Ні, в неї не було ні військової, ні медичної освіти. Не було родичів-військових. Це було виважене рішення й довгий шлях підготовки. Зараз вона надсилає мені фотки з розвалених позицій і відчуває себе потрібною саме там, де вона є зараз.
Син моєї подруги теж готується. До мобілізації за віком йому ще чотири роки, але він планує йти вже наступного. Коли пройде всі заплановані курси навчання й закриє справи з інститутом. Треба сказати, що вдома це викликало неабияку бурю емоцій. Але поступово всі змирилися з його рішенням.
До речі, про емоції. Більшість опитуваних (55,5%), відповідаючи на запитання «Чи відчуваєте ви стурбованість за себе чи своїх рідних у зв’язку з активізацією мобілізації, що відбувається нині?» обрала відповідь «так, дуже сильну стурбованість». «Так, але не сильну стурбованість» відчувають 22,4%. І лише 17% відповіли, що їх це абсолютно не турбує.
Страх — одна з найсильніших емоцій. І хоч як дивно — рушійна сила багатьох процесів. Страх за рідних або за себе може конвертуватися в активні дії, зокрема у вступ до лав війська. Але той-таки страх може паралізувати або гальмувати ухвалення рішень. Саме тому на першому місці у відповіді на запитання «На вашу думку, чим найчастіше зумовлене небажання служити у Силах оборони України тих військовозобов’язаних, які ухиляються від мобілізації?» стоїть «нездатність подолати страх загибелі, страх отримати важке поранення». Саме так відповіли 61,6% опитуваних у межах дослідження.
Напевно, немає жодної людини на фронті, яка б не боялася. Бо інстинкт самозбереження є одним із базових. От тільки страх на фронті й страх у тилу — абсолютно різні страхи. На фронті ти можеш керувати ситуацією. Ні, не глобально. Але локально — так. Саме від тебе багато в чому залежить, чи залишишся ти живим. Від твоєї спритності, від уміння надати собі й товаришу першу допомогу, від реакції на зміну обставин, від навичок і підготовки.
Коли я вперше приїхала в коротку відпустку додому, я не спала нормально жодної ночі. Бо моє життя й життя моєї родини залежали виключно від ППО. Якраз у цей період обстріли міста були майже щоденними. І власна безпорадність була незрівнянно сильнішою, ніж страх отримати поранення на позиціях.
Другим у рейтингу страхів стоїть «ризик бути направленим у зону бойових дій без належної військової підготовки та оснащення» (53%). І це, з одного боку, зрозуміло, а з іншого — якраз те, що можна забезпечити собі самостійно. Різноманітних курсів і полігонів нині задосить. Жоден навчальний центр не здатний зробити з новачка бойового Рекса за короткий строк. Але можна не чекати, поки з тобою станеться мобілізація, й готуватися до неї вже сьогодні. Насправді це варто було зробити ще вчора, але вже як є. Те саме стосується оснащення. Базовий набір отримають усі. А якщо є бажання підібрати щось зручніше, то час досі є.
Серед тих 53%, які бояться бути направленими в зону бойових дій без належної військової підготовки й оснащення, на запитання «Хто саме або яка саме державна установа спроможні забезпечити справедливість проведення мобілізації?»
31,2% назвали Головнокомандувача ЗСУ; 28,5% — президента України — Верховного головнокомандувача і 26,6% — Міноборони.
Насправді ці три відповіді є лідерами в питанні забезпечення справедливості проведення мобілізації і серед інших груп — 29,4, 28,7 і 27% відповідно.
Що цікаво — за рейтингом одразу після них іде не ВР, не ТЦК, навіть не поліція, а «громадяни України» (19,1%). І щось мені підказує, що тут мова не про те, хто має йти служити, а про те, як зробити, аби вони не йшли.
Саме «народ України» «справедливо» перекриває дороги, зносить пости ТЦК та нападає на їх представників. Бо в уяві значної кількості людей це і є справедливість. Ні, тих, хто хотів би втратити країну, серед них майже немає, якщо не враховувати ждунів і проросійськи налаштованих співвітчизників. Таких, згідно з опитуванням, 1,7%. Тобто настільки незначна кількість, що можна не звертати на неї уваги.
Але й запит на справедливість у більшості дуже специфічний. У недавній публікації ZN.UA, яка наробила чимало галасу, дуже чітко простежується тенденція: загалом ми проти втрати територій і миру на умовах агресора, але не готові брати в цьому участь безпосередньо або відправляти на війну близьких. Нагадаємо, що 46,1% респондентів на запитання «Чи соромно під час війни бути ухилянтом» відповіли «ні». І лише 29,1% — «так».
Повернімося до причин небажання служити. Про страх залишити дітей чи інших родичів без годувальника кажуть 36,1% опитуваних. І насамперед це, мабуть, пов’язано з тим, що виплати у зв’язку з пораненням або загибеллю досі не відрегульовані повністю. Гадаю, ні для кого не є секретом, що інколи на них треба чекати досить довго або навіть добиватися через суд. Якби ці питання вирішувались оперативно й без чергових гучних скандалів, цього страху точно можна було б позбутися. Озвучені суми виплат більш ніж пристойні, але рівень довіри до обіцянок і розуміння реальних справ із бюджетом країни виводить ці страхи на досить високий рівень.
Майже така саме кількість людей не готова мобілізуватися через повідомлення про зловживання з боку військових командирів і начальників — 32,8%. Водночас, на диво, справедливості ця група й далі шукає в президента (30,1%), Головкома (30,5%) та Міноборони (26,3%). Тобто в того самого військового керівництва, тільки найвищого рангу. Абсолютно в тих самих пропорціях, що й інші групи опитуваних. Пояснень цього в мене немає. Можливо, це — традиційна віра в те, що «старші» не в курсі діянь своїх підлеглих, і якщо дізнаються, то обов’язково покарають безпосереднього командира.
59,8% опитуваних погоджуються з твердженням, що «Мобілізація вкрай необхідна, оскільки без неї Україна буде окупована Росією».
Водночас 35,9% із них вважають, що ухилятися від цієї мобілізації не соромно. Десь там серед цих відсотків — мій старий знайомий, який сидить у наглухо замкненій квартирі й періодично видає назовні по черзі: «Коли вже буде перемога?» і «Я на це не підписувався, нехай мобілізують прокурорів, поліціянтів, синів депутатів».
41,3% з тих, хто вважає мобілізацію вкрай необхідною, впевнені, що ухилятися від неї соромно. Тут важко сказати, думають вони так щодо себе особисто чи щодо когось іншого. Хотіла б вірити в перше.
40% від загальної кількості опитуваних вважають, що «Мобілізація призведе лише до нових жертв і не наблизить перемоги чи підписання мирної угоди». 64,5% респондентів із цієї групи абсолютно прогнозовано відповідають, що бути ухилянтом не соромно. І лише 16% обирають протилежну відповідь.
Але навіть це, як на мене, — непогані показники. Особливо на тлі того, що соцмережі останніми місяцями активно качають тези про те, що «це війна олігархів», і пафосно вигукують: «За кого гинуть наші хлопці?!».
Місцями з’являються менш емоційні меседжі, сповнені «розумних» аргументів про необхідність скласти зброю просто зараз. Яскравий приклад — коментар в одній із соцмереж від людини з юридичною освітою: «У первісному суспільстві ситуація виглядала би так, що вас, противників переговорів, усіх би вбив ворог. Залишились би прихильники переговорів, і тоді би ми зробили договір «по поточній лінії». Але прикол в тому, що зараз, поки ви живі і проти переговорів, ми втрачаємо території. А коли вас повбивають, територій залишиться ще менше». Крім перекладання відповідальності за втрати з ворога на власну армію, тут чітко звучить: «Шансів на Перемогу немає, тому треба домовитися, поки не пізно». Ба більше, та ж пані абсолютно спокійно розмірковує на тему, що держава має евакуювати всіх патріотів із Запоріжжя й запропонувати область Росії в обмін на припинення вогню.
Цілком очікувано масовість розповсюдження таких тез значно знижує готовність людей ставати до лав війська. Вигравати інформаційні війни ми, на жаль, поки ще не навчились. А мали б. Хоча б заради тих, хто досі не мобілізувався, але з кожної праски чує про неминучість поразки, синів олігархів або командирів-м’ясників.
До речі, на запитання «Чи є серед ваших рідних ті, хто підпадає під мобілізацію, але ще не мобілізований?» «так» і «ні» відповіла приблизно однакова кількість респондентів — 46% і 41,9% відповідно.
І, напевно, найскладніше запитання — «Як ви вважаєте, чи вимагає ситуація на фронті проведення мобілізації примусовими методами?».
Майже 52% вважають, що ні. 26,7% погоджуються з такою необхідністю. І трохи більш як 21% не можуть визначитися з відповіддю. Тобто ми знову повертаємося до того, що поразки у війні не хоче майже ніхто, з необхідністю проведення мобілізації погоджується більшість, але… як завгодно, тільки не примусово.
До речі, тут спостерігається майже повна одностайність серед тих, хто шукає можливості уникнути мобілізації, й тих, у кого ніхто зі знайомих не ховається. Не вважають примусову мобілізацію необхідною 59,9 і 55,8% відповідно.
Дивно при цьому, що абсолютно очевидні речі так і не стають основою для ухвалення подальших рішень. Війна без війська — неминуча поразка. Військо без поповнення закінчиться дуже швидко, й далі — дивіться пункт перший. А поповнення — це саме ті, хто досі не вирішив, іти воювати чи ні.
Мирні угоди — не закінчення війни, а відтермінування наступного її етапу, який може виявитися набагато страшнішим, ніж поточний. І навіть якщо наші партнери нас дотиснуть стосовно мирних угод, це означатиме лише тимчасову паузу на перегрупування з обох боків, а не сталий мир без необхідності свіжих сил у стомленому війську. На жаль, те, як ми використовуємо такі паузи, чудово показало АТО. Втім, не лише АТО.
Українська влада провалила кампанію з мобілізації, нерішуче й довго ухвалюючи відповідні закони. Президент не взяв на себе відповідальності ні за цей процес як Верховний головнокомандувач, ні загалом за підготовку населення до спротиву. Для тих, хто має владу, вчергове важливішими виявилися політичні рейтинги. Але люди все розуміють. Говорити про те, що відбувається — і на війні, і з нами усіма, — з ними потрібно чесно. Кожен має усвідомлювати, куди йде, а не перебувати в ілюзіях, і лише потрапляючи на війну, розуміти, що його очікує.
На жаль, ми чудово побачили й те, як паузи використовує ворог…
…— Льохо, як там у вас?
— Та все норм. Не слухай страшилок. Тримаємося. Трошки новеньких прислали. Стало легше. Прорвемось...
Опитування проводила соціологічна служба Центру Разумкова на замовлення ZN.UA з 20 до 28 червня 2024 року. Опитано 2027 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.