У воєнно-політичному та економічному сенсі ми перейшли до війни на виснаження. У стратегічному — до глухого позиційного кута на кшталт Першої світової. На рівні військово-політичного керівництва обговорюється перехід України до активної стратегічної оборони.
У затяжній війні ми не можемо сподіватися на союзників. А можемо надіятися лише на себе.
Не бачать нас у НАТО — створюємо власну професійну армію, оснащену насамперед сучасною українською зброєю. Армію, здатну самотужки захистити країну.
Не хочуть американці розгортати над нами захисну ракетно-ядерну парасольку — виробляємо власну ядерну зброю.
Не дають обіцяну фінансову допомогу — розвиваємо національну інноваційну цифрову економіку. Менше крадемо, менше беремо й даємо хабарів.
І головне — важко й більше працюємо.
Психологічна втома від війни
Українці втомилися від війни — це незаперечний факт. Дуже важко на фронті, важко в тилу. Щоправда, втома ця різна.
Бійці на «передку» не розуміють, як можна втомитися від війни, попиваючи каву або щось міцніше в ресторанах. А мами з дітьми з Одеси, Харкова чи Херсона, інших «мирних» міст не можуть подолати стреси і втому від безсонних ночей на межі життя та смерті, біганини щоночі до укриттів.
Українці — не якийсь виняток. Така психологічна втома накопичується майже в кожній країні, що воює.
1914 року французи, німці та росіяни з радістю та добровільно йшли до армії, сподіваючись із перемогою повернутися додому на Різдво. А вже 1916-го почалися страйки проти війни у Франції. 1917 та 1918 року внаслідок протестів і революцій зазнали краху Російська та Германська імперії.
У нас уже теж лунають тривожні дзвіночки.
За останніми даними соцопитування КМІС, зростає число тих, хто готовий до «миру в обмін на території». Зростає кількість «ухилянтів». Потроху шириться глухе невдоволення діями влади, щоправда, вона сама дає приводи для цього. Падає довіра до президента (не до Зеленського, Бог з ним!), а до власне глави нашої держави, який уособлює Україну.
Втома від війни — абсолютно природна річ.
Але нам, українцям, потрібно усвідомити: війна в різних формах (активні бойові дії або заморожений конфлікт) — це надовго, це не на місяці, а на роки, може десятиріччя.
Здатися Путіну та здати території можна хоч сьогодні. Щоправда, без жодних гарантій після цього на виживання українців як нації та існування України як незалежної держави.
Вихід єдиний — боротися за своє життя. І робити все для перемоги.
Відомий принцип «у Англії немає постійних ворогів і постійних друзів, а є лише постійні інтереси» поширюється й на нас.
В українців є тільки один союзник — Збройні сили України й ми самі.
Як (не) зняти Головкома?
2023 року велика політика вийшла з «тіні» й знову стала публічною в Україні. Хоча під час війни це — абсолютне табу.
Розпочалася спеціальна операція з великими ставками «знайди винного в невдалому контрнаступі та зніми Головкома Валерія Залужного». Йдеться про генерала, який категорично не хоче йти в політику, але якого офіс президента вперто туди виштовхує.
Парадокс — самі собі створюють проблему й самі недолуго намагаються її вирішити.
Але створюють проблему не лише собі, а й усій країні, що воює.
Армія є жорстко вертикально підпорядкованою структурою. На її чолі — Головнокомандувач, професійний військовий, генерал Валерій Залужний, над ним — Верховний головнокомандувач, президент Володимир Зеленський.
Ситуація із п’єси театру абсурду — в країні, що воює, публічний конфлікт між Верховним і Головкомом.
Як там на фронті? А як там у тилу? Все гаразд?
Гарно лише у ворога, в Рашці, де політтехнологи, потираючи від задоволення руки, підкидають отруєні інформаційні дрова, аби ще більше публічно розпалити конфлікт.
Гра в чесні вибори
Ще один парадокс: під час війни громадянське суспільство та опозиція — проти виборів. А влада, попри останні категоричні заперечення президента, — все ж обережно за.
Пояснення просте.
Влада не хоче перетворитися на «не владу», адже боїться, що її рейтинг у майбутньому неминуче впаде й вибори вона програє. Тому, за її електоральною логікою, владі вигідніше проводити вибори зараз.
Опозиція дзеркально проти з цих самих причин — нині рейтинг влади ще зависокий і шанси на перемогу опозиціонерів досить низькі. Та й в умовах воєнного стану провести чесні демократичні виборчі перегони неможливо.
Громадянське суспільство теж категорично проти — саме тому, що нормальні вибори провести неможливо, а от розколоти країну — цілком реально.
Пропонують голосувати через «Дію».
Я не довіряю інтернет-голосуванню, як і сотні тисяч моїх співгромадян. Навчила історія з паралельним сервером 2004 року.
Залишаються тільки питання без відповідей.
Як забезпечити свободу слова під час війни та виборів? Як під час виборів не розколоти країну? Як забезпечити голосування на фронті? Як провести голосування громадян у прифронтових областях і на тимчасово окупованих територіях? І як зможуть проголосувати 5 мільйонів українців, які виїхали до європейських країн?
Паралельна реальність «Єдиного марафону»
Воєнна цензура в країні, що воює, потрібна. Це аксіома.
Але «Єдиний марафон» як інструмент воєнної цензури не працює. Радше він працює як потужний рупор «успіхів» влади на фронті й у тилу.
Серйозного аналізу немає, аналітика якась викривлена. Влада завжди «в шоколаді», а її політичні опоненти «єдиномарафонними» засобами перетворюються ледь не на противників, але не російського агресора, а радше вже України.
Дивишся марафон — і здається, що це новини з країни мрій або принаймні паралельної реальності.
Бермудський трикутник для опозиційних медіа
Наш медіапростір перетворився на інформаційний Бермудський трикутник для опозиційних медіа.
На початку широкомасштабної російської агресії хтось (!?) взяв і вимкнув Прямий, Еспресо та 5 канал із «цифри». Ось так, просто взяв і наказав вилучити із цифрового мовлення Т2 (яке здійснює державний концерн РРТ) саме ці опозиційні канали. Хоча вони й волали, що готові дотримуватися єдиної інформаційної політики.
Хто віддав такий наказ, достеменно невідомо донині. Ввімкнути назад не можуть — кажуть, складно, та й наказ потрібен. А хто ж його віддасть? Тобто вимкнути можна за день, а ввімкнути знову не можуть уже півтора року.
Опозиція й критика: на часі чи не на часі
Опозиція теж не без гріха. В неї наратив зрозумілий: хоч би що зробила влада, все погано.
Так не піде.
Без об’єднання зусиль війни не виграти. Гуртуватися треба зціпивши зуби й забувши про свої політичні амбіції, навіть коли Петра Порошенка безпідставно не випускають на такі потрібні закордонні зустрічі.
Але й без критики теж неможливо. Відповідь «не на часі» не приймається. Адже наслідки «теплої інформаційної ванни» будуть іще жахливішими.
Де межа такої критики?
Адже її завжди зможе використати ворог у своїх ІПСО. Вона може посіяти розпач серед воїнів ЗСУ, недовіру до армії в тилу, стимулювати панічні настрої в суспільстві.
Відповідь зрозуміла — позитив від критики влади завжди має переважати її негативні наслідки. Тобто межа одна — національні інтереси країни.
Чи є «план Б»?
Вже майже два роки ми живемо в борг.
Після больового шоку широкомасштабного вторгнення національна економіка потроху почала оговтуватися, бізнесмени повертаються до країни, запускаються підприємства. Але головне слово тут — потроху, процес лише розпочався.
Наші податки ідуть на армію та закупівлю зброї. Закордонна допомога — на виплати пенсій, соціальної допомоги, заробітної плати чиновникам, учителям і лікарям. Ну й, звісно, на постачання західної військової техніки та озброєння.
2024 року із закордонною допомогою — серйозні проблеми.
У США ми стали заручниками передвиборчої боротьби між республіканцями й демократами. В Європейському Союзі — позиції Угорщини, яка дедалі більше перетворюється на агента впливу Росії.
Що робити?
Прості рішення — на кшталт збільшення продажу ОВДП або запуску друкарського верстата — вже не працюють.
Чекаємо на «план Б» від професіоналів у владі. Для нас це значно важливіше, ніж політичні ігри у вибори або здійснення спецоперації «зніми Залужного».
В останню мить «план Б» запропонував Євросоюз, ухваливши рішення про початок переговорів щодо вступу України до ЄС.
Коштувало це для європейців не дуже дорого — лише 10 млрд євро за чашку кави, яку вийшов випити угорський прем’єр Віктор Орбан. Саме за його відсутності й було ухвалено консенсусне рішення.
Може, для європейців це й не надто дорого, але кажуть, що це найвища ціна, яку будь-коли платили за філіжанку кави.
Як протидіяти російському агресору
Попри початкові оптимістичні для нас прогнози економіка російського агресора не лише не впала, а навпаки, вже другий рік поспіль зростає. Росіяни налагодили ланцюжки обходження санкцій, сірі схеми експорту високотехнологічної продукції для виробництва зброї та імпорту російської нафти. Зростають валютні надходження від її продажу.
Російська економіка відчує негативні наслідки навіть не в середньостроковій, а лише в довгостроковій перспективі.
Росіяни не дурні, російський керівний політичний клас — теж. Вони швидко вчаться й на фронті, й у тилу, й за кордоном.
Росія повною мірою почала використовувати свої інформаційні «консерви» й агентів впливу в Європі та США.
Не виходить в одних країнах — працюють в інших. І ось майже місяць польські перевізники під геть надуманими приводами блокують польсько-український кордон, створюючи проблеми з доставкою «гуманітарки», зброї та просто необхідної продукції. А далі ще один сюрприз (!), ніколи такого не було, і ось знову — до них готові приєднатися словацькі й угорські перевізники.
Агов, СЗР, ГУР, СБУ, це вже ваша проблема, працюйте.
Сподіватися на психологічну втому росіян від війни не раджу. Якщо така й буде, то лише за кілька років, коли війна постукає в двері переважної більшості імперських підданих.
Інформаційно «вангувати» про неминуче зменшення кількості зброї в агресора теж не раджу — безперспективно й дуже небезпечно. Від наших прогнозів її кількість точно не зменшиться.
Прогнозувати внутрішньоелітний переворот після смерті Пригожина — це не до мене, адже ймовірність цієї події швидко переміщується до сфери ненаукової фантастики й альтернативної реальності.
Сподіватися на смерть диктатора — будь ласка, ніхто вам цього не забороняє. Але зараз, на жаль, це більше питання до Бога, а не до наших досить професійних спецслужб.
Ось таким був мій 2023 рік — напевно, не зовсім радісний і зовсім не надихаючий. Але для нас, українців, це був іще один рік нашого життя, коли ми воювали, працювали, вчилися й навчилися з полегшенням розпізнавати звуки ППО.
Коли ми, на жаль, помирали. І, на щастя, народжували дітей.