Мар’яна та Оксана зустрілися на Донбасі. І ось уже кілька місяців у них спільна місія, спільний досвід і спільний реанімобіль. Мар’яна — лікарка-анестезіолог із Кривого Рогу. Оксана — працювала в аптеці у Львові. Тепер вони — медики-добровольці в ПДМШ. Їхнє життя складається з ротацій на війну.
До ЗСУ не доїхала — не було маршрутки
— Мене не взяли в ЗСУ, — відрізає невисока русява дівчина з виразними рисами обличчя та зібраним у хвіст волоссям. Її звати Мар’яна Бондаренко, та в колективі медиків дівчину називають «Булкою». — Я довго шукала, де себе приткнути. Ідея піти на фронт з'явилася з перших днів. Так одного разу я натрапила на анкету ПДМШ. О дев’ятій вечора подала заявку, а об одинадцятій мені зателефонували, того самого дня. Через три дні я вже була у шпиталі.
На свою першу ротацію дівчина потрапила в червні. Спершу злагодження, знайомство з командою, лекції, заняття з тактичної медицини. І за тиждень — медики вирушили на Схід.
— Тоді, на злагодженні, я зрозуміла, що розкіш не для мене, — жартує «Булка». — У Києві ми жили в палаці. Першого дня на мармуровій підлозі я розбила лікоть і коліно. (Мова про маєток Віктора Пінчука, який бізнесмен на початку війни надав ПДМШ для розміщення бази. — Н.С.)
Подруга і напарниця дівчини дзвінко сміється з цієї історії. Усміхнену білявку звати Оксана Данило, але тут усі знають її як «Сойку». Років шість тому дівчина почала думати про те, що має бути на війні. І навіть спробувала потрапити до армії.
— До ЗСУ не доїхала — не було маршрутки, — зітхає дівчина. — Я їхала з військовим квитком у військкомат, а маршрутки не було. Потім усе якось закрутилося, повернулася додому. Поїхала за кордон і все забулося. А коли почалася повномасштабка, я почала шукати якоїсь можливості поїхати на Схід.
Приєднавшись до медиків-добровольців, «Сойка» була змушена робити вибір: служба або робота. У мирний час 28-річна дівчина працювала завідувачкою аптеки у Львові.
— Коли ми їхали до шпиталю, нам сказали, що треба придумати позивні, — веде далі дівчина. — Мені спало на думку — «Сойка». Зайшла в Інтернет, побачила, що ця пташка маленька, символізує волю. Але може бути агресивна. Розумна, вміє переспівувати інших пташок.
— Оце про тебе, — віджартовується «Булка». І, впіймавши запитальний погляд, береться розповідати про свій позивний: «У мене так собаку звати. Я не часто буваю вдома, а коли мама кличе «Булка», біжить собака, а за ним я, — сміється дівчина».
Якщо я його не заберу, він точно помре
Спочатку дівчата не були напарницями, а працювали в різних евакуаційних бригадах. «Булка» вже працювала в полі кілька місяців. А «Сойка» — нещодавно потрапила на фронт.
— Це було таке залякане дитя з великими очима, повними сліз, мені її було жаль, — згадує «Булка». — Пам'ятаю нашу першу евакуацію разом. Я коли нервую — кричу, розмовляю на підвищених тонах. Без мату, просто кричу. Мені здається, що напарники мене не чують. Кричу: «Оксано, дай «амбушку» (мішок Амбу, використовується для тимчасової механічної штучної вентиляції легень. — Н.С.). А її немає. Повертаю голову, а вона стоїть у ступорі, просто ледь не плаче. Мені було складно, бо доводилося перевчати себе, щоб не лякати її. Ми змінювалися одночасно — я вчилася не кричати, вона — слухати.
— Коли я прийшла до Мар'яни на перший евак, я була готова робити все що завгодно,— тільки не кричіть. «Булка» пояснює мені в роботі все. Тепер — спокій. Я на цю ротацію їхала спокійна. Ніякого хвилювання, я знала, що все буде добре, — додає «Сойка».
— Я лікар, а Оксана — моя права рука. В нас у машині апарат ШВЛ, монітор стеження за пацієнтом, який вимірює тиск, пульс. У нас повністю обладнаний реанімобіль. Наше завдання — довезти пораненого живим у будь-який спосіб, — пояснює «Булка». — В лікарні мені траплялися відрізані ноги, кровотечі. Я давно була готова до крові і м'яса, розтрощених кісток. Так, відчуття відповідальності є, але коли ми забираємо хворого зі стабпункту, думаєш про інше. Якщо я його не заберу, він точно помре. Якщо поранений украй «тяжкий», я, буває, кажу: не знаю, чи довезу. А мені кажуть: залишиш тут — умре точно.
Досі Мар’яна з Оксаною довозили всіх бійців живими.
Коли треба випустити емоції, ми сміємося
Час на війні неможливо планувати. Бо навіть вихідні, як зараз, можуть зірватися, якщо багато бійців отримують поранення. Планувати можна на сьогодні, і ще трошечки — на завтра, кажуть дівчата.
— Ми маємо розуміти, що коли переходимо в наступ, то буде дуже багато крові. Ми будемо захлинатися в крові, — різко каже «Булка». — Одного дня в Бахмуті ми прийняли 254 людини на 30 одиниць медичного персоналу. «Капали» на вулиці, не було місця у приміщенні. Військові сиділи на лавці і тримали свою крапельницю. Машини не встигали вивозити поранених… А коли пройшов дощ, ми вийшли на вулицю, а калюжі червоні. Земля просто була просякнута кров’ю. Я довго стояла й дивилася на це. Тоді до мене дійшло, що кров засохла, а вода її розмочила. Хочеться вберегти кожного. Але часом буває неможливо…
В Україні іноді досі використовують термін «двохсотий» щодо загиблих. Дівчатам він не подобається. «На щиті» — так правильніше говорити про полеглих героїв. Люди гинуть. Але військовий медик не має права на емоції.
— Якщо я зараз піддамся емоціям, надійде наступний, а я розклеєна. Усе швидко. Один помер, його забрали, на його місці лежить інший. І я працюю з ним, — каже «Булка». — Я розумію, що це буде проблемою для мене в майбутньому. Я не пам’ятаю, коли востаннє плакала. Коли треба випустити емоції, зазвичай ми тут сміємося.
Відкладений біль
Дівчата жартують: робота медиками-добровольцями на фронті передбачає тільки три стани: працювати, їсти і сміятися. Навіть найсерйозніші теми за міцними стінами реанімобіля перетворюються на жарти.
— Ми в крові, ми в бруді. Ми сміємося, як востаннє, — розповідає дівчина.
Більшість часу розмови дівчата й справді сміються та віджартовуються. Мовляв, важко не їм, а хлопцям в окопах. А ось що справді виявилося для молодих медикинь складним, то це не фізичні зусилля, збитий режим і травми бійців, а, як не дивно, повернення додому.
— Два місяці щодня я плакала, — тепер каже Мар’яна, яка продовжує працювати лікарем, повертаючись із ротацій додому. — Там люди на вулиці, в маршрутках, які чомусь ходять, у супермаркетах якісь черги, там тривоги. Тут немає тривог. У Бахмуті тривог немає. Там просто прилітало, — раптом знову починає сміятися.
Найбільше її ранять люди з досі проросійськими поглядами. А також просте, здавалося б, питання: «Як там?».
— Нема що розказувати. Там робота, яку треба виконувати. А що ви їли? А що ваші? У нас тут ціль, а питають про те, що не має жодного значення. Люди відірвані від реальності, — зітхає дівчина.
Погоджується з подругою і завжди усміхнена «Сойка». Каже, що могла би скласти список із топ-запитань.
— «Ну й чого ти туди поїхала? Який сенс у тому? Що ти там робиш?..» Найгірше — коли нас звинувачують у тому, що ми тут. Мені прямо сказали, що я «безсовісна, безсердечна, кинула свою сім’ю, ні про кого не думаю, пішла туди, а всі мають переживати». І це я чула від своїх родичів, — розповідає Оксана.
— Я думала, тільки в мене так, — сміється з розповіді подруги Мар’яна. Дівчина з сумом в очах, але все ще такою світлою усмішкою додає: її називають егоїсткою.
— Війна розділить суспільство на дві половини. Впевнена, що в мене відсіється більша частина друзів. Мені не треба, щоб мені дякували. Просто закрийте рот, не говоріть дурниць і не звинувачуйте, — зітхає «Сойка».
Як бути далі? — питання, що виникає в розмові саме по собі. Щойно я його ставлю, дівчата знизують плечима. «Булка» зважується відповісти:
— У майбутньому суспільному конфлікті працювати треба буде всім: і військовим, і мирним. Коли людина на вулиці каже тобі щось образливе, ти ж не будеш їй морду бити. Потрібна буде психологічна реабілітація. На щастя, ми йдемо в Європу, і люди розуміють її потребу. Цивільному населенню доведеться тримати себе в руках. Але працювати мають усі.
Що треба робити кожному — це намагатися зрозуміти війну. Дівчата в цьому одностайні. І пам’ятати про те, що вона досі триває.
— А як бути військовим та тим, хто зіштовхнувся з війною віч-на-віч? — питаю я.
— Кожному військовому треба знайти свою «Сойку», — констатує «Булка». — Треба мати людину, з якою ти зможеш говорити про війну.
— Спробуйте пояснити сліпій людині, що таке червоний колір. Ви ж не поясните. Так само ми не можемо пояснити, що ми відчули, — підхоплює її подруга.
Більше статей Надії Сухи читайте за посиланням.