Ми знали, що вторгнення Росії в Україну буде звірячим, ще перш ніж воно розпочалося. Джерела західної розвідки передбачали, що росіяни ввійдуть в Україну зі «списками на вбивство» осіб, котрі потенційно могли завдати клопоту, з планом схопити їх і знищити, аби полегшити завдання управління країною. Це було доведено на практиці.
Таким був план навіть на очікуваний бліцкриг. Коли почалася війна і справи в Росії пішли кепсько, лиха природа знайшла інші способи себе проявити.
Осередки опору бомбили вщент. Цивільні об’єкти по всій Україні вражали бомбами та ракетами. Цивільних жертв депортували вглиб Росії через мережу деперсоналізуючих «фільтраційних таборів». Коли росіяни відступили від зон окупації, українські сили, що наступали, зіштовхнулися на своєму шляху з доказами масових страт.
Братські могили в Бучі, неподалік української столиці, посприяли поширенню слова «геноцид» для позначення війни, яку веде Росія, і зробили це, на думку багатьох, більш очевидним.
Вони казали, що путінська Росія хоче стерти з лиця землі Україну як політичну й національну ідею, «русифікувати» її жителів: шляхом убивства окремих, депортацією багатьох та перевихованням інших.
Я приїхав в Україну, щоб розслідувати це та зібрати докази. Мій аналітичний центр Інститут New Lines спільно з Центром Рауля Валленберга розслідував звинувачення в геноциді, проводячи новаторську роботу над дослідженням геноциду рохінджа в Бірмі та уйгурів у китайському Сіньцзяні.
До звіту, який ми підготували щодо звинувачення у вчиненні геноциду в Україні, ми залучили експертів-лінгвістів, які використовували докази з першоджерел; аналітиків інформації з відкритих джерел, чия робота дуже багато важила в цій війні; а також спеціалістів-правників та дослідників геноциду, які змогли порівняти й зіставити зібрані дані з законодавством, історією та Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року.
Їхні висновки жахають.
Путінська Росія прагне заперечити існування української нації та ідентичності — говорячи словами Конвенції про запобігання геноциду, «національної, етнічної, расової чи релігійної групи».
У липні 2021 року Путін опублікував статтю «Про історичну єдність росіян та українців», у якій стверджував, що росіяни та українці є «одним народом, єдиним цілим» і що «сучасна Україна — цілком і повністю дитя радянської епохи»; що «справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією».
Російські політичні діячі заперечують, що Україна має свою мову та культуру.
Владислав Сурков, сірий кардинал путінської Росії, який роками конструював російську війну в Україні, 26 лютого 2020 року заявив: «України не існує. Існує українство. Що є своєрідним розумовим розладом… нації не існує».
Це підготувало ґрунт для подальших злочинів.
Після початку війни Росія атакувала артерії українського народу. Вона атакувала інфраструктури водопостачання, енергетики, комунікації та охорони здоров’я в містах під облогою. Російські війська захопили зерносховища та експропріювали продукти харчування з українських магазинів, відправивши більшу частину до Росії. В цьому простежується моторошне відлуння попереднього голоду в Україні, Голодомору радянських часів, коли зерно перенаправляли в інші місця, а українці вмирали від голоду.
З усім іншим прийшла кампанія масових убивств. Найяскравішим прикладом стала Буча, де було виявлено сотні тіл. Згідно зі свідченнями очевидців, українців хапали за їхню попередню військову службу або вірність Українській державі. Росія також викрадала і вбивала українських посадовців, у тому числі міських та сільських голів, у спробі поглинути чи підірвати цивільну владу, яка пов’язана з продовженням існування української державності.
Прикро, але цій війні стало притаманне систематичне та інституціоналізоване сексуальне насильство. Зґвалтування українських жінок росіянами є засобом війни, а також формою геноцидного контролю над населенням. Головний прокурор України зібрала невичерпні списки вагітностей, спричинених зґвалтуваннями, скоєними російськими військовими.
Зґвалтування під час війни, яке має на меті травмувати жертв так, щоб вони не прагнули мати власних дітей, теж вважається геноцидом. Як заявила Уповноважений з прав людини в Україні Людмила Денісова, російські солдати прямо казали жінкам і дівчатам, яких узяли в сексуальне рабство, що солдати «будуть ґвалтувати їх до такої міри, що вони не захочуть мати сексуального контакту з жодним чоловіком, аби не дати їм народити українських дітей».
Усе це супроводжувалося масовою депортацією українців із їхніх домівок. Консервативні підрахунки свідчать, що переміщення українців до Росії охопило сотні тисяч, у тому числі 180 тисяч дітей, за даними Міністерства оборони Росії. Українці були розосереджені територією Росії, щоб запобігти об’єднанню під українською ідентичністю. Українцям, депортованим до Росії, проводять обов’язкові уроки російської мови. Було запропоновано зміни до законодавства для спрощення процесу всиновлення українських дітей громадянами Росії.
Це, безперечно, етнічні чистки — але, ймовірно, ще гірше.
Воєнні злочини приписують конкретним російським підрозділам. Злочини такого роду дуже поширені серед російських військових. Згідно з твердженнями, докладним перебігом війни опікується сам президент Путін. Найвища державна влада в Росії санкціонувала ці дії. Докази геноциду стають дедалі вагомішими.
У країн світу є обов’язки, покладені на них міжнародним договором, запобігати геноциду та карати за нього. Це заслуговує обговорення. Критично необхідно, щоб інші правознавці та міжнародні організації взялися за цю справу.
В Україні відбувається щось жахливе, що виходить за межі агресивної війни. Докази підтверджують заяви українців про те, що вони зіштовхуються з реальним або потенційним геноцидом. Світ повинен вирішити, як відреагувати на це.