Слова, які ми вживаємо, прив’язують нас до певних уявлень, іноді помилково. Уже сім років українці вживають словосполучення «статус ВПО», не замислюючись над тим, що ж насправді означають ці слова та як саме вони впливають на майже півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб в Україні.
Слово «статус» походить з латини і прийшло в українську із західноєвропейських мов. Його корінь (sta) означає «стояти» і використовується, наприклад, у таких англійських словах, як stay (стояти), stasis (застій), static (непорушний) тощо, та має сильний відтінок незмінності.
Існує кілька значень слова «статус». Не всі значення проблематичні, коли йдеться про переселенців. Приміром, визначення статусу як «ситуації в конкретний момент під час процесу», «певного стану чого-небудь» є цілком прийнятним.
Деякі значення поняття «статус» можуть мати інші відтінки. До прикладу, це тлумачення стосується ієрархії: «відносна соціальна чи професійна позиція». Ще одне значення стосується виокремлення: «офіційна класифікація, яка надається особі, країні чи організації, що визначає її права або обов’язки».
Однак який це має стосунок до щоденного життя переселенців? Закріплення за ними «статусу» призводить до серйозних обмежень порівняно з іншими громадянами України. Наприклад, вони можуть отримувати соціальні виплати і пенсії тільки в одному банку. Щодо них здійснюються постійні перевірки. Доступ до будь-яких державних або фінансових послуг можливий лише з довідкою ВПО. Всього цього не вимагають від інших громадян.
Хочу наголосити, що насправді всі переселенці мають лише один статус — вони є громадянами України. Вони повинні мати рівний доступ до всіх тих самих прав, що й інші громадяни. Але з огляду на їхній досвід переміщення вони потребують особливої підтримки якийсь час, поки не налагодять стабільного життя.
Унаслідок правової традиції в Україні досі існує тенденція класифікувати людей за різними соціальними «статусами» та запроваджувати державні програми, прив’язані до цих «статусів». Через це пільги для окремих категорій громадян становлять значну частку коштів системи соціального забезпечення. Так сталося і з переселенцями.
Уже сьомий рік поспіль уряд щороку витрачає близько 130 млн дол. на виплату адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам. З минулого року також забезпечує безоплатно обіди дітям і студентам ВПО, не перевіряючи потреби в такій підтримці. Фактично всі ці гроші просто проїдаються, а інвестиції в інтеграцію переселенців не здійснюються. Не виділяються кошти на програми доступного житла чи здешевлення кредитів на іпотеку, немає ефективних стимулів для працевлаштування чи започаткування власного бізнесу тощо.
З позитивного — переселенці можуть голосувати на місцевих виборах, але так само в більшості областей вони не включені до місцевих програм розвитку, бо не вважаються членами місцевих громад.
Лише довідкою ВПО можна підтвердити місце проживання. Це тримає людей у заручниках «статусу» ВПО протягом усього їхнього життя. Навіть дітям, народженим після переміщення, прагнуть отримати довідку, бо це надає переваги в отриманні місць у дитячих садках, а також уже згаданих безплатних обідів. Сім’ї мають викривлені стимули для подовження свого «статусу ВПО».
От лише одна із історій, що розповів мені Сергій (ім’я змінено), який переїхав із Донецька до Києва три роки тому. Він має гарну роботу та заощадження, тож вирішив придбати квартиру в передмісті Києва. Він чудово керує своїм життям, і йому не потрібна додаткова підтримка від держави. Проте йому довелося отримати довідку ВПО, адже без неї з ним відмовлялись укласти договір купівлі-продажу нерухомості та реєструвати нову власність. «Мені здається, що таке ставлення не є ефективним. Адже, маючи довідку, я можу подати запит та почати отримувати допомогу від держави, яка мені не потрібна. Було б правильніше розподілити ці кошти чи безплатні послуги адвоката на користь тих, хто насправді їх потребує», — сказав Сергій.
Переміщення — це процес, який має початок і закінчення. Якщо людина вже знайшла свою нову домівку, має роботу, легко орієнтується в новому місці, не треба примушувати її лишатися «переселенцем» назавжди. Так, цього травматичного важкого досвіду ніхто не скасовує, проте з часом потреби змінюються. На зміну потребі у гуманітарній допомозі та витратних матеріалах приходить потреба у впевненості в майбутньому: житлі, роботі, розвитку. Опитування міжнародних організацій показують, що більшість переселенців готові вести своє життя самостійно без надмірної підтримки держави.
Найважливіша підтримка, якої вони потребують, — це вирішення житлової проблеми: постійне, тимчасове чи соціальне житло залежно від економічної ситуації кожної родини. Але поки що держава обрала напрям довічно витрачати величезні кошти на адресну допомогу, маленьку суму на кожного, замість того, щоб інвестувати в створення прозорої системи, яка дасть змогу надати необхідну довгострокову допомогу з житлом. Було б чудово, якби державну політику було спрямовано на те, щоб завершити підвішений стан «переміщення» і досягнути максимальної інтеграції переселенців.
Підсумовуючи, зауважу, що хоча можна використовувати слово «статус» без шкоди для втілення довгострокових рішень для ВПО, але це слово і те, що воно означає в українському контексті, має неоднозначність, яка несе в собі ризики.
Робота з переселенцями потребує нових підходів. Треба відмовитися від руху заіржавілими коліями роздачі «статусів», які ставлять людей у залежність від державної допомоги.
Необхідно переспрямувати ресурси на вирішення житлових питань, відв’язати доступ до послуг від реєстрації як ВПО і, нарешті, повернути людям їхній природний статус — повноцінних громадян України.