Століття Змін. Століття Боротьби.
Фокусна тема 20-го Форуму видавців, що збирає вересневими днями книготворців і книголюбів у Галицькій столиці, відображає ті умови, в яких Україна сьогодні бореться за незалежність. Український художник-ілюстратор Владислав Єрко зізнається - від щоденних інформаційних атак рятує робота, однак часом доводиться приймати холодний душ реальності.
"Я заліз в Інтернет зранку і подивився, що таке "Смерч" БМ-30 (система залпового ракетного вогню калібром 300 мм - О.Г.), - говорить Єрко. - І мені стало страшно, жахливо і соромно за людство. За те, що це все відбувається в третьому тисячолітті і що є така кількість хворих людей, яким приємно придумувати "машинки" для знищення мільйонів."
Владислав - художник, за плечима якого десятки успішних проектів: книга "Снігова королева" Ганса Крістіана Андерсена з його ілюстраціями, завоювала Гран-прі на всеукраїнському конкурсі "Книжка року-2000", а у США здобула титул "Найкраща дитяча книжка-2006" і медаль Фонду Андерсена. 2004 року ілюстрована Єрком книга "Казки Туманного Альбіону" здобула перемогу на всеукраїнському конкурсі "Книжка року-2003". У 2008-му оформлений Єрком новий український переклад трагедії Шекспіра "Гамлет" був удостоєний Гран-прі Львівського Форуму видавців... Саме Єрко цього року малював ілюстрацію для Google до Дня незалежності України і сьогодні він - хай там як - дивиться у майбутнє з оптимізмом.
"У нас нема іншого виходу, аніж робити цьому спротив, бо зло в особі московського офіцера КГБ настільки очевидне, як в театрі кабукі (один з видів традиційного театру Японії. - О.Г.), де ти знаєш, оце злодій, це - музикант. Тут маски прості і за ними не можна сховатися", - роздумує Владислав.
Хтось скаже, що "світло згасло в Країні Див". Однак поки на сході точиться війна, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА подарує сотням дітей вогник надії разом із книжкою про Маленького Принца, яку буде представлено на ювілейному Форумі видавців у Львові. Сам художник нової книжки, однак, до Львова не збирається, аргументуючи це тим, що туди треба їхати тільки "коли дуже хочеться".
"Маленький Принц" пройшов довгий шлях від ідеї до втілення. Владислав запевняє, що зараз намалював би Принца інакше: "Ця книжка виходить через сім років після того, як вона була зроблена. А треба, щоб усі твої "глупості" виходили відразу. Тоді легше їх сприймаєш".
Про те, як народжуються ілюстрації до славнозвісних книг і яку музику художник слухає під час роботи, Владислав Єрко розповів DT.UA.
Я намагаюсь діставати від роботи задоволення, дуже не люблю страждати. Коли я починаю страждати над чимось, така робота завалюється в далеку шухляду, і нічого з цим не відбувається.
Наша творча еліта слабує на месіанство. Часто митці переконують, що вони є ретрансляторами божественних ідей. Мене кидає в інший бік - я схильний спрощувати і примітизувати те, що я роблю і як я це роблю.
Нещодавно відмовився від контракту з російських видавництвом, тільки тому, що я розумію, податки з цих видавництв ідуть на якісь кулі. Можливо, я вчинив нерозумно, адже йшлося про немаленьку суму. Але це було моє рішення. Зараз думаю, що й без цього живу, прожив і буду жити далі.
Бойкотування російських книг - особливо, якщо це книжки Сорокіна, Акуніна чи якихось іще розумних талановитих авторів, мабуть не дуже гарна ідея. Звісно, думаєш, аби з цієї книжки кошти не пішли на російську армію. Однак це ж банальна наївна думка, ні, навіть "думочка", адже грошей у Росії стільки, що якісь із тих книжок прибутки, які раптом підуть на війну з Україною, становитимуть стомільйонну частку.
Українці ще мають легкий духовний режим, не настільки захворіли на гроші. Московська вереснева книжкова виставка і наш Книжковий Арсенал - це дві різні події. У нас весела, легка, інтелігентна, а там ходиш, наче ти об'ївся свинцем, і "гроші, гроші, гроші".
Треба перестати читати мантру про те, що ми найрозумніша чи найінтелігентніша нація у світі. Звісно, коли казати собі, що ти великий - то рано чи пізно в це повіриш. Але треба казати відверто про нашу нелюбов до читання. Чомусь у нас дуже матеріалістичні мізки - все вимірюється тим, корисно це чи некорисно.
У селі у моєї бабусі читання було як анекдот. Читання - це від лінощів або пихатості і бажання видаватися дуже розумним. Людям було не соромно не читати книжок. Я читав багато, але книжок було мало. Тому у десять років я перечитував улюблені книжки по п'ять-шість разів, тому що власних не було, у школі бібліотека була жахлива, ніякими "cкоттами", "майн рідами" чи "дюмами" там і не пахло. А у мене просто не було друзів, які могли б "підсовувати" потрібну книжку, аби ти потім міг би рухатися всередині себе вгору.
Добре, коли все відбувається вчасно. Бо "Над прірвою у житі" треба читати в 14 років, а не в 25, і тоді це тобі допоможе вижити і відчути себе людиною. У моєму поколінні все було невчасно. Тому я шалено заздрю теперішнім дітям - все є і не треба чекати, коли, наприклад, знайомий дядя Володя може дістати тобі Рея Бредбері.
Завдяки мамі почав цікавитись мистецтвом. Вона інтуїтивно відчувала, що "мене кудись тягне" і на свій розсуд знаходила мені якісь книжки. Пам'ятаю, приносила погано надрукований альбом Дега чи Ренуара і казала: "Дивись, які жахливі товстухи - як можна це малювати?". А я думав: "Боже, яка краса". От із такими коментарями мама купувала книжки. Вона суперечила сама собі, але чомусь це робила.
Зараз у мене дуже мало натхнення. І я молюся, щоб це не було вікове. Завжди черпав його в інших художників. Це банальність, але це так - усі музиканти люблять інших музикантів, усі художники люблять інших художників. І в образотворчому мистецтві, і в музиці - люблю шалену купу гарних людей.
З дитинства люблю Пікассо. Найулюбленіша картина мого дитинства - "Три музиканти". Вона висіла у бабусі в літній кухні вирізана з "Огонька" і була настільки класною, веселою, адже дитині не треба пояснювати чому голова трикутна, а нога тільки одна.
Моє робоче місце? Безлад, як в усіх! Пензлики, фарби, папірці… Я сиджу спиною до колонок і вони позад мене грають цілий день. Я для себе давно визначив комфортний набір звукового фону. Можу слухати добре темперований клавір Баха, потім три платівки з французькими сонатами, далі три платівки з Гольдберг-варіаціями, фортепіанні сонати Моцарта і… день минув.
Я весь час зарікаюсь чогось не робити, але весь час це порушую. Аналізувати - не моє, включати в собі сноба - це погано. У тусівках багато снобізму, я цього не люблю. Я, як кіт, - люблю якісь вібрації, і мене це тішить.
Усе це переживання за місце на пантеоні, на алеї слави - жахливе, жлобське. Можна бути дуже марнославним. Шляхи не мають значення. Буває, художник якийсь нелюд. І взагалі часто людина буває меншою, ніж те, що вона робить, тому смішно, коли це впливає на формування високих інтелектуалів. Ось, наприклад, Джотто матюкався і його не можна було пускати до замовників.
Діти такі різні. Я малюю для себе. Ніколи не зважаю на те, що скажуть сусідські діти. Я знаю якусь кількість дітей, але вони всі різні. Тому вивести якогось середнього монстра - "чадо" - це було б жахливо.
Я перечитав усі книжки, які ілюстрував, окрім Гаррі Поттера. Воно мені катастрофічно не пішло. Вирішив себе не мучити: якби я і почав читати, то до фіналу я би не дійшов. Ми робили Гаррі Поттера з Віктором Барибою, і він робив неможливе - читав книжку! Потім я його запитував: "Вітю - це хто? - Дівчинка. Руда, в гетриках". Так і малював. А коли я побачив очі дітей, які казали мені, мовляв, от ми знаємо, що ви не читали Гаррі Поттера, то я відчув, що мені треба було застрелитись і не доводити до такого своє життя (сміється).
З Іваном Антоновичем Малковичем у нас бувають бурхливі дискусії. Але зараз легше - ми настільки одне одного знаємо, що й не дуже мучимо. До того ж я не знайшов, окрім Малковича, іншої людини, яка б настільки підживлювала мене, а я - його. Я люблю Малковича, тому я не можу бути об'єктивним. Малкович може подзвонити вночі і сказати: "Єрку, я не можу заснути, дивлюсь на твою картинку і думаю, яка класна буде книжка!..". І це тільки перший ескіз, а ми вже вібруємо. Всі художники, які з ним працюють, знають, що Малкович влізає в книжку дуже глибоко. Він енергетично включений у неї.
Зі "Сніговою Королевою" і "Казками Туманного Альбіону" було так - мені наснилися 3-4 ілюстрації, які я і намалював. Інше - витягуєш на досвіді, автоматичному режимі, на логіці - просто домальовуєш. Поштовхом дуже часто служило те, що наснилося.
"Гамлет" видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА з'явився з того, що я намалював маленьку деталь. Нічого мені тоді не снилося. Та більшості художників нічого не сниться. Тебе просто тягне можливість рухатись. Тобі хочеться фактур, текстур, кольору, і ти починаєш малювати навіть якщо воно не пасує до книжки. От тобі хочеться малювати сталь і пір'я, і ти це малюєш. А ненормальні художники виконують логічну вправу.
У роботі має бути купа ляпів - це робить її живою. Ти малюєш на планшеті несправжніми фарбами на несправжньому папері. Це штука нещира, і воно вчувається у будь-якій комп'ютерній графіці. Через відсутність помилок робота стає мертвою.
Я не люблю переглядати свої книжки. Я думаю про те, як буде класно помалювати наступну книжку. Коли вона виходить - вона мало мене цікавить. От я щиро не люблю - "Снігову Королеву". Це було давно, воно вже не моє. Але я не все не люблю. Наприклад, у "Кресалі" є ілюстрації, які мені подобаються... І от є кілька таких шматочків - і думаєш, скільки років минуло - і наче нічого.
У мене немає списку книжок, які я хотів би проілюструвати. Хотів би намалювати Шекспіра, Едгара По - може коли-небудь зроблю. Чи зачепився за Роберта Бернса нещодавно і трошки загруз. Усе дуже стихійно відбувається.
Люблю історичні книжки. Серед останніх прочитаних "Вілла "Амалія" Паскаля Кіньяра, Володимира Сорокіна "Теллурія" і "Цукровий Кремль". А нещодавно прочитав поезію Жадана, яка вийшла у Малковича, - я був у захваті. Це все про мене! Особливо про ставлення до жінки. Жінка - це стихія, яка живе своїм життям. І ці всі стосунки… А насправді ж усе просто - приймай і люби, як воно є - як річку, як море.
Я живу на Лісовому масиві. У мене ліс поруч, мені подобається, коли там не дуже багато безхатченків. Я житель Лісового масиву і мене це не засмучує - там живе така кількість гарних художників! Тож я заспокоївся з приводу "ареалу проживання". Я не знаю, чи хотів би я жити десь-інде. Буває, коли ти в Римі думаєш: хочу жити в Римі чи в Інсбруку. А потім розумієш, що це тобі тільки так здалося. Треба жити, де ти живеш - головне, не комплексувати з цього приводу.