Його називають "голосом Майдану". І в такому статусі немає ані пафосу, ані іронії. Український актор Євген Нищук, власне його голос, справді для багатьох ідентифікується з суспільно-політичними подіями в центрі столиці. 2004 р. його голос (як ведучого) на Майдані озвучував різноманітні акції та заходи. І тепер, на Євромайдані, цей голос лунає постійно - дзвінко та звитяжно. На Майдані Євгенові інколи доводиться бути цілодобово. Адже акції тривають у режимі нон-стоп. До того ж в актора ще є відповідальний репертуар на сцені Національного театру імені Івана Франка та театру "Сузір'я".
Власне, з його театральної діяльності ми й почали розмову в центрі сьогоднішніх євромайданних подій. Нагадаю, на драматичній сцені Євген задіяний у виставах за творами Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського, актору також поталанило втілити образи Тараса Шевченка, Павла Тичини, Сергія Єсеніна.
- Євгене, одна з останніх прем'єр театру "Сузір'я" - "Прекрасний звір у серці" за творами Миколи Вінграновського. Ви - в центрі вистави. Які роздуми й відчуття супроводжують вас у зв'язку з поезією Вінграновського, його постаттю?
- Наша вистава "Прекрасний звір у серці" не є автобіографічною. Режисер Олексій Кужельний і я (як виконавець) не планували показати на сцені Вінграновського як реальну людину. Ця постать мусить виростати через його поезію, творчість. І тут має бути все: народження, пізнання, реалії, конфлікти.
Як відомо, Вінграновський - це культовий український письменник-шістдесятник, актор, режисер, сценарист, видатний поет. Орбіта його життя увібрала в себе різні прояви цього таланту. І наближатися до такої фигури можна лише з усвідомленням, що цей матеріал - твій.
Звісно, моє знайомство з творчістю Вінграновського відбулося трохи раніше (у виставі "Заповітне" театру "Мушля"). А коли взялися за роботу в "Сузір'ї" й почали вибудувати драматургічну канву, я дуже багато відкрив для себе в цій людині і в цій темі. Часто кажуть, що Микола Степанович був гармонійною людиною, багато чого отримав за свою творчість у радянські часи.
Але незаперечний факт, що сам він частенько ніби "закривав себе" на острові. Він відпливав у своєму човні від соціуму. А до нього постійно намагалися добратися, достукатися. Можливо, саме таке його усамітнення - це втеча від реалій довколишнього життя. І в тому була також зосередженість на собі як на митцеві.
- Моновистава - особливий формат. Це надзвичайна відповідальність актора перед матеріалом та аудиторією, яку потрібно втримати впродовж вистави, не розгубити її увагу.
- Ми не відразу задумували саме моновиставу. Адже це справді формат важкий: просто "здача крові". Наприклад, коли з моновиставами виступають такі видатні актори, як Олександр Калягін, то глядач насамперед іде на ім'я зірки, а не на матеріал. І тут у нас, у "Сузір'ї", - надскладний матеріал. Планувалося ввести у виставу співачку - Іларію або Антоніну Матвієнко. Вони, на жаль, були зайняті. Потім з'явилася інша співачка. Але не склалося.
Фактично, мій партнер у цій виставі - музика. На кожен вірш Вінграновського - своя музична тема. Отже, музика допомагає рухати дію. Перша спроба показати "Прекрасного звіра…" була за кордоном, на фестивалі в Латвії. Ця прем'єра дала розуміння, що мова поезії, музики, хореографії дуже сучасна й зовсім не бідна у плані сценічної виразності.
- Моновиставу "Момент кохання" за твором Володимира Винниченка ви грали раніше в "Сузір'ї", а тепер - на Камерній сцені театру імені Івана Франка…
- Так, ця робота народжувалась у "Сузір'ї". Вона мені рідна. Підредагувавши у виставі деякі моменти, запропонували її свого часу Богдану Сильвестровичу Ступці. Пригадую, як в його театрі приймали виставу. Такої поважної й прискіпливої аудиторії, можливо, в мене ніколи й не було: сам Ступка, один відомий режисер, один суворий критик… Почесно і символічно. Були цінні зауваження. І відтоді вистава почала жити на сцені франківців.
Для мене Винниченко - один із тих авторів, які відкривали Україну міську, урбаністичну. Його творчість - це європейський вектор.
У "Моменті" намагалися рухатись лінією філософії, соціальності, а не тільки стосунків між чоловіком та жінкою. Щось дозволили собі розширити, через щось - намагалися переступити.
Я буквально "вріс" у цей матеріал. Свого часу вистава об'їздила майже всі великі міста України. Були запрошення на театральні фестивалі. У Тернополі отримали нагороду. А в Ялті "Момент" довелося грати навіть на території респектабельного готелю "Вилла Елена". Уявіть розкішний готель і особливу публіку, яка приїхала до Ялти з Москви й Петербурга. І ніхто нічого не перекладав! Взагалі, вистава об'єднала багатьох однодумців - режисер Тарас Жирко, хореограф Ольга Семьошкіна, музику написав Роман Гриньків.
- Євгене, у фільмі режисера Олеся Янчука "Владика Андрей" (байопік про Шептицького) дехто сподівався побачити вас у ролі головного героя в молодості. А сталося так, що ви зіграли учня і зрадника митрополита. Чому?
- Раніше ми працювали з режисером Янчуком над фільмом "Залізна сотня". Згодом Олесь запропонував сценарій про Шептицького. Була пропозиція - образ або молодого Андрея, або його учня Степана.
Мені здалося, що молодий Шептицький виписаний у сценарії не так яскраво. Це вже потім образ розкривається. А ось Степан - інша річ. Це справжня боротьба: він не просто зрадник, який працює на "когось". Степан був відданий своєму вчителю, у нього навіть сльози на очах, коли зраджує.
Це була ситуація зламу людини, котра дуже переживає за свою родину. Трагедія людини, відкинутої своїми, чужими. У фільмі є моменти, коли все ж таки він мучиться зрадою: намагається дати "не ті" документи або умисно не підсовує певні пігулки Шептицькому… Мені, як актору, було непросто прийняти цей образ. Можливо навіть через певну громадянську активність.
- У Черкасах ви граєте Тараса Шевченка в місцевому
театрі…
- Так, граю молодого Тараса, це петербурзький період його життя. Коли він зовні -- успішний, модник, його люблять жінки. А вже потім виникає момент вибору - коли викривають Кирило-Мефодіївське братство, і він опиняється перед вибором… Тоді у нього в друзях - впливові люди. Він міг би звернутися до своїх "благодійників", щоб не потрапити на заслання. Але поет свідомо прийняв виклик долі. Тут ключовий перелом: фізично він себе нищив, але лишився на віки вічні.
- Так склалося, що ви стали дуже активним учасником уже двох Майданів в Україні.
- Справді, дві революції на одне життя - це багато.
- А в чому, на ваш погляд, суттєва різниця між Майданом, який був десять років тому, і теперішнім?
- 2004-го в людей була образа за фальсифікації. Були реальні політики, герої. Були забарвлення партій і кольорів. Чого немає тепер.
Той Майдан був величний, але після обманутих сподівань вдруге зібрати людей було б важко. 22 листопада люди вийшли відзначити події дев'ятирічної давності. А 24 листопада на Європейській площі було організовано акцію на підтримку євроінтеграції. Всі здивувалися, коли вийшло 100 тисяч і сама акція продовжилася в наступні дні.
Потім, як відомо відбулося шокуюче побиття людей, дітей, які спали, і взагалі ніхто не чинив опору. Дівчат били по голові, непритомних людей добивали.
І вже 1 грудня Майдан явив зібрання людей, якого ще не було за всю історію України.
Люди вийшли не за політиків. Там не майорів прапор певної партії. Домінував синьо-жовтий колір...
Я ж став певною мірою заручником самого себе. Сказав собі: підуть люди, піду і я. Отже, не ходжу на Майдан "як на роботу", лише на громадських засадах. Не планую і якихось політичних перспектив у житті, хоча мені робили пропозиції. Втім, не зарікаюся, що таке не станеться.
- Скільки часу ви провели у центрі столиці на Майдані, починаючи з листопада 2013-го?
- Тут з 21 листопада. Після 1 грудня був майже цілодобово. Під час спроби розгону з 10 на 11 грудня також перебував уночі.
- Про що думали тієї ночі?
- Тоді в мене було відчуття, що знімаюся у фільмі про війну, де загарбники оточують Хрещатик зусібіч. Є священики, жінки й діти, які сховалися під сценою, всі вони плачуть. І треба було знайти якусь силу, слова.
Ми намагалися зупинити "Беркут". Тієї ночі я зірвав голос. За всю ніч не можна було ні на хвилинку зійти зі сцени. Кажуть - стій, треба, щоб ти заспокоював людей, а ми будемо тримати оборону сцени.
Тільки подумати… ХХІ ст., одна з центральних країн Європи, 23 рік незалежності… Чим люди заслужили цей страх, щоб пережити його бодай раз у житті? Адже в Україні немає ніяких етнічних принципів протистояння. Немає неприязні до російської мови. Майдан тому й тримається, що багато людей у гніві.
- Євгене, у зв'язку з Майданом: у "що" сьогодні щиро вирите, а "що" - віри не додає?
- Знаєте, у 2004-му була якась "картина", був суд, другий термін виборів. Тепер цього немає. Люди поки не мають визначальної точки, до якої потрібно рухатися. Якщо йти до рубежу планових президентських виборів 2015 р. - то це ще півтора року випробувань і трати часу. Звісно, люди втомлюються як фізично, так і психологічно. Треба знайти "момент виходу". З іншого боку, цей Майдан не приносить розчарування. В Україні з давніх-давен була рада. Отже, в нашій природі - демократичні європейські цінності. У нас не вийде поставити на трон царя, тирана. Тому лише дивуєшся безграмотності нашої політичної влади. Адже сумно відомі врадіївські події висвітили очевидні проблеми в Міністерстві внутрішніх справ. Там самі визнали, що було перевищення повноважень. І людина сама мусить піти у відставку. Отже, чому не заспокоїти мільйони громадян? Далі - народ хоче євроінтеграції. А уряд "чогось" там не підготував. Отже, є проблема уряду. Потрібна реакція на те, чого вимагають мільйони людей. Ви або реагуєте, або як?
Ще 2004 р. мене запитували, чи буде ще один Майдан? Казав: буде, але вже з кров'ю.
На жаль, це сталося.
- Очевидно, вас неодноразово запитують, чи оплачується діяльність на Майдані.
- Не оплачується. Жодних цифр. Просто - приходь, бо людям потрібен. Прийшов. Захід Євроінтеграції 24 листопада я теж модерував, бо це збігається з моїм світоглядом. Але це теж безгрошова історія.
Як я можу не вийти? Люди запитають: а де Євген? Може, з ним щось сталося? А їм скажуть: не хоче, тому що йому грошей не дають. Так, на Новий рік артистам платили. Ну а далі - ситуація добровільна.
Звісно, все це виснажливо. Але є момент обміну енергіями. Це велетенський творчий багаж. 1 грудня я сам стояв на великій машині, яка рухалася колоною… А навколо - люди, навіть блиску асфальту не видно. Потім почали козаки на конях проїжджати. У мене в душі спалахнули картини з читаних історій про козаків. Тут дійсно ніяких сценаріїв!
Наприклад, на один з вечорів прийшов чоловік із учнем 11 класу, хворим на ДЦП доволі важкої форми. Каже, що хлопець хоче свій вірш зі сцени прочитати. Тут є пікантний момент - щоб не розцінили це як маніпуляцію хворою дитиною. З іншого боку - подумав: можливо додам йому сили відчути, що він не відкинутий суспільством. Люди буквально завмерли, не могли вимовити й слова. Потім його ще раз привели, і він прочитав вірш про міліцію. Дуже сильна поезія. Ось такі події мені ще довго снитимуться.
- Як гадаєте, чи можливе сьогодні порозуміння між двома громадськими епіцентрами - тим, що на Майдані, і тим, що у Маріїнському парку Києва?
- У 2004 р. справді був обмін між тим, хто чесніший, хто кращий. Тепер - контакт односторонній. Наш Майдан - за людяність і чесність. Треба показувати, що відбувалося, й запитувати: невже ви мусите захищати владу? На антимайдані ж стоять переважно за гроші… Тому порівнювати майдани неможливо.
- Хто із колег-митців виявляє себе найактивнішим громадським діячем у контексті теперішніх подій?
- Мені багато казали - мовляв, чого лізеш, роби свою справу! Але ж 23 рік незалежності, Україну постійно трясе. Мені здається, місія деяких людей бути на передовій суспільного руху. Так розбудовувалися інші демократичні держави. Вацлав Гавел був актором і письменником, він Чехію зробив Чехією. Дуже активні також Сергій Фоменко, лідер групи "Мандри", Сашко Положинський, Ірена Карпа, Юрій Андрухович. Мені було приємно, коли на сцену вийшла наша легенда - Ада Роговцева. Була Раїса Недашківська. Михайло Іллєнко зараз і днює й ночує. Знімаємо "інтерактив".
Оскільки "хронометраж" Майдану затягнувся, ми намагаємося внести більше культурологічного в цю революцію. Адже тепер майже всі фестивалі рок-музики скасовані! Тому на нашій сцені можна виступити маловідомим гуртам, які співають і російською, і українською. Нехай повстансько-революційний рух буде також культурним.