Економічні зміни в Україні, що відбулися за останні роки, значно вплинули на структуру, характер і тенденції землекористування. Однак об’єктивно слід визнати, що перший етап земельної реформи не вирішив поставлених завдань. Через відсутність цілісної земельної політики, належної законодавчої бази, ефективного державного регулювання земельне питання стало вкрай політизованим, а шляхи переходу землі до ефективних користувачів практично заблоковано.
Поточний стан справ у землегосподарюванні потребує рішучого перегляду земельної політики та розробки концепції новітньої національної стратегії у сфері землекористування, в якій роль держави має істотно посилитися. Державні органи влади повинні створити умови та активно сприяти процесу формування соціально та екологічно орієнтованих регіональних моделей землекористування.
Земельно-ресурсний потенціал. За оцінками фахівців, частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил держави становить у середньому понад 40%. Місткість територіального простору України за біокліматичним і землересурсним потенціалом достатня для нормального життя 150-160 млн. чоловік.
Водночас у країні склався надзвичайно високий рівень освоєння життєвого простору: у господарське використання залучено понад 92% її території. Тільки близько 5 млн. га (майже 8%) перебуває у природному стані (болота, озера, ріки, гори). За щільністю населення Україна наближається до середньоєвропейського рівня.
В Україні 82% площі земель використовуються як головний засіб виробництва у сільському та лісовому господарстві. Зокрема, до сільгоспвиробництва залучено 71,2% території суші. Разом із тим внутрігалузеве використання земельної території в АПК має екстенсивний характер. Під внутрігосподарське будівництво, інші невиробничі потреби зайнято 5-7% загальної площі продуктивних земель.
У складі сільськогосподарських угідь - 44,6% орних земель. Основна база землеробства розміщується на чорноземах і грунтах чорноземного типу - 70,4% площі орних земель.
Гостру тривогу викликає безупинне падіння родючості землі. Складна екосистема грунтового покриву найбільше руйнується через інтенсивний розвиток ерозії. В Україні водної та вітрової ерозії зазнало понад 14,9 млн. га сільськогосподарських угідь (35,2% їх загальної площі). Виникли серйозні проблеми з поповненням біоенергетичного потенціалу грунтів. Сумарні втрати гумусу через мінералізацію (окислювальну деструкцію) та ерозію грунтів щороку становлять 32-33 млн. тонн, що еквівалентно 320-330 млн. тонн органічних добрив, а еколого-економічні збитки через ерозію перевищують 9,1 млрд. грн.
Вивчення якісного стану земель показує, що темпи їх деградації посилюються. За останні 15 років площа кислих грунтів збільшилася на 2,4 млн. га, у тому числі ріллі - на 1,5; тих, що зазнали водної ерозії - на 2,4, засолених - на 1,0; земель із солонцевими комплексами - на 3,9, заболочених і перезволожених - на 1,0; зарослих чагарником і дрібноліссям - на 0,5 млн. га. Вміст гумусу в грунтах України знизився в середньому на 20%. Заходи з підвищення родючості земель мають епізодичний характер, тому в 90-х роках практично припинився приріст цінних високопродуктивних сільськогосподарських угідь. Зниження родючості земель та їх меліоративна невпорядкованість, величезні масштаби й інтенсивність деградації грунтів зумовлюють щорічно недобір 10-12 млн. тонн сільськогосподарської продукції в перерахунку на зерно.
Зіставляючи тенденції розвитку землекористування у світі та в Україні, слід зазначити дві протилежні тенденції. У світі - простори, придатні для життя, дедалі більше перенаселяються, дефіцитними стають повітря і вода, землю для забудови багато країн відвойовують у моря, зростає навантаження на родючі грунти. В Україні навпаки - є значні резерви території, населення країни помітно скорочується, якість житлових умов, охорони здоров’я, побутових послуг, соціального страхування погіршується. Є всі підстави вважати, що у найближчі 25 років природного приросту населення в Україні не відбуватиметься.
У разі посилення таких негативних тенденцій в Україні незабаром можуть виникнути серйозні проблеми із збереженням її територіального простору. Реальністю є те, що не так уже й далеко від державних кордонів України живуть народи зі швидко зростаючим населенням, тому українські землі природним чином можуть стати об’єктом міграції їх населення. Протистояти таким процесам можна тільки шляхом оздоровлення економічної ситуації в Україні. Збереження української землі і повинно стати для суспільства головною національною ідеєю XXI століття.
Проблеми земельної реформи. У минулі роки в Україні директивним шляхом практично створені основи нового земельного ладу: ліквідовано державну монополію на землю, здійснено перехід до різноманіття форм земельної власності; проведено безплатний перерозподіл землі на користь громадян; запроваджено платне землекористування; виконано значні обсяги земельно-кадастрових робіт; створено об’єктивні умови для обігу землі. Проте в країні на сьогодні ще немає повного кадастру земель.
Сьогодні у відносинах «людина-земля» у спотвореному переплетінні відображено майже всі накопичені проблеми життя суспільства. Для їх комплексного розв’язання потрібна тривала і копітка робота щодо забезпечення переходу до багатоукладних платних форм використання землі з різними видами власності (приватної, колективної, муніципальної, державної), до використання землі на основі суворих юридичних норм, екологічних критеріїв, правил цивілізованого ринку.
Перед Україною стоїть складне завдання щодо створення системи землекористування, яка дала б змогу поєднати вільне володіння землею і соціальну справедливість при використанні землі. Що ж стосується міжнародного досвіду організації землекористування, то підхід до нього має бути дуже критичним і виваженим. Передусім слід брати до уваги, що в більшості країн світу вільного нерегульованого обігу землі ніколи не було і бути не може.
Ринковий обіг землі в економічно розвинених країнах функціонує тільки в рамках розумної системи контролю з правової, управлінської та фінансової точок зору. Крім того, існуючі західні системи землекористування (навіть в індустріально розвинених країнах) мають і серйозні недоліки. Купівля-продаж землі, що базуються на приватній власності, часто супроводжуються земельною спекуляцією та присвоєнням належної суспільству ренти. Економічною базою цього процесу є те, що в міру розвитку суспільства «тиск на землю» зростає, внаслідок чого ціни на землю підвищуються швидше, ніж на інші товари. Наприклад, у Німеччині за останні 30 років ціни загалом виросли втричі, а ціни на будівельні земельні ділянки - у 16 разів.
Земля надана людству природою, а тому є суспільним надбанням. Рівноправність у користуванні нею за умови вільного пересування земельною територією та її безплатне надання членам суспільства мають стати головним принципом вирішення земельного питання в Україні. Багаторічна практика багатьох країн виробила ефективний і справедливий принцип землекористування, згідно з яким земельні ділянки не продаються, а тільки передаються у користування на основі спадкоємного права забудови. Користувачі цих ділянок одержують їх безплатно за умови щорічної сплати податку, розмір якого відповідає зиску від землекористування.
З іншого боку, ці земельні ділянки можна вільно успадковувати, передавати, надавати в заставу для забезпечення кредиту. У Швейцарії такі земельні ділянки називають «ділянками права забудови», у Німеччині - «ділянками спадкоємного права забудови». Це право надається на термін від 50 до 99 років.
Землекористування на основі щорічної сплати земельного податку більше відповідає умовам ринкової економіки, ніж викуп власності на землю шляхом одноразової сплати покупної ціни. Податок на землю в нормально розвиненій економіці, особливо на місцевому рівні, є постійним джерелом суспільних витрат на освіту, охорону здоров’я, підтримку інфраструктури селищ, відтворення земельних ресурсів. Отже, він має справлятися щорічно.
При приватизації підприємств у довільне розпорядження підприємця надається об’єкт його підприємницької діяльності (підприємство, його будівлі, устаткування, технології тощо). Що ж до землі, то вона передається підприємцю в постійне користування тільки як просторовий базис. Підприємець у будь-який час і цілком вільно може закрити підприємство, продати його, зрештою, зруйнувати. Земельна ділянка не може бути піддана «закриттю» чи «знищенню».
Світова практика свідчить, що масовий продаж землі, як правило, супроводжується хвилею спекуляцій і відразу ж поділяє суспільство на тих, хто має переваги, і тих, кого в його правах обмежують. Земельні відносини, що базуються на приватній власності на землю та її купівлі-продажу, в чистому вигляді не відповідають моделям ринкової економіки, спрямованим на досягнення соціальної рівності. Приватна власність на землю - це рудимент рабовласницького ладу, від якого більшість країн давно відмовилися і перейшли на поняття «право користування землею».
Земельні відносини, засновані на праві користування землею, сприяють залученню іноземного капіталу, який зацікавлений у вкладанні в будівлі, машини, технології, однак щоб його залучити, потрібна стабільна політична обстановка, а що стосується землі, то досить мати право довгострокового користування земельною ділянкою.
При цьому слід постійно враховувати дуже важливу обставину: економіка України - це багатогалузевий організм, що функціонує на стику вертикальної (центр-регіони) і горизонтальної взаємодії. Просторове етнографічне і грунтокліматичне різноманіття України - головне обмеження радикалізму в соціально-економічному реформуванні, а також вирішальна перешкода для домінування приватної власності на землю.
З іншого боку, багатовіковий світовий досвід показує, що неврегульовані ринкові відносини в чистому вигляді не можуть розв’язати регіональних проблем. Інституціональне врегулювання територіального розвитку вирішальною мірою підвладне тільки державному впливу.
Отже, у здійсненні реальної й ефективної земельної політики важлива роль має належати саме державі. Відтак, вимальовується кілька важливих стратегічних проблем, що потребують невідкладного державного розгляду.
У першу чергу необхідно протягом короткого проміжку часу переглянути та доопрацювати Земельний кодекс - базовий рамковий законодавчий акт, що у будь-якій державі світу, як правило, посідає чільне місце після Конституції і Цивільного кодексу. На жаль, навіть за наявності прийнятого у 2001 році Земельного кодексу на сьогодні в Україні немає цілісної системи земельного законодавства. Значна частина діючих земельних правових норм застаріла і вичерпала себе, багато з них мають суперечливий характер. Все ще має місце розпорошування земельних правових норм по інших законодавчих актах (Лісовий кодекс, Містобудівний кодекс, Водний кодекс, закони «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про надра» та ін.). Особливо неприпустимими є випадки, коли муніципалітети починають активно брати на себе функції держави в галузі земельних відносин, не маючи у своїй власності жодного гектара землі.
Основним спірним питанням по тексту останньої редакції Земельного кодексу є проблема продажу земель, наданих для сільськогосподарського виробництва і ведення селянських (фермерських) господарств. Сьогодні можна констатувати, що процес становлення земельного ринку в Україні, особливо ринку земель сільськогосподарського призначення, стикається з великими труднощами. Млявий попит на землі цієї категорії, незрозумілі коливання цін на однакові земельні ділянки, залежність ринкової кон’юнктури та ціноутворення від їх умов і факторів, що їх визначають, - от далеко не повний перелік проблем, що заважають розвитку ринкового обігу сільськогосподарських земель.
Одним із найважливіших стратегічних завдань держави є виділення у складі земельного фонду країни земель загального призначення, забезпечення управління використанням цих земель і збору відповідних платежів у державний бюджет. У земельному законодавстві варто розширити державну власність на землю. Без цього держава не може повною мірою забезпечувати оборону і безпеку, захищати свої кордони, розвивати єдину інфраструктуру, транспорт і зв’язок, охороняти природу. Йдеться, по суті, про економічну спроможність і цілісність держави.
У 1991-2009 роках було прийнято понад десять законів, у яких формально проголошено державну, приватну і муніципальну власність на землю. Однак конкретних механізмів віднесення земельних ділянок до відповідного виду власності не існує, що призводить до численних судових спорів, кількість яких неминуче зростатиме. У державній власності необхідно законодавчо й організаційно закріпити найбільш цінні землі, тобто приблизно 32% від загального земельного фонду, і налагодити управління ними. Після розмежування земель зросте роль держави, з одного боку, у створенні конкурентного ринкового середовища для підтримки ефективного власника землі, а з іншого - у створенні єдиного правового та інформаційного простору для державного управління всім земельним фондом України.
Природно, що на державне управління за наявності різних власників землі покладаються радше регулятивні та координуючі функції. Має бути здійснена велика робота зі створення в нових умовах інструментарію державного управління земельним фондом країни - державного земельного кадастру, державного контролю за використанням земель, землевпорядкування, оцінки й моніторингу земель. Необхідно законодавчо закріпити правило: приймати державні управлінські рішення та реалізовувати права власника на державному, регіональному і місцевому рівнях можна тільки на основі матеріалів прогнозування і планування землекористування.
Ще одна дуже складна проблема, що стоїть перед державою, полягає в реформуванні сільськогосподарського землекористування з огляду на необхідність бути самодостатніми у виробництві продовольства. Історично Україна завжди була великим експортером зерна, олії, м’яса, але наш хлібний експорт був швидше функцією нашої промислової відсталості, аніж землеробського прогресу.
Основним завданням аграрної реформи в Україні в 90-х роках стала приватизація землі та реорганізація колгоспів і радгоспів з метою формування ефективного сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності на землю та особистої заповзятливості сільгоспвиробників. Передачу землі у власність було здійснено за варіантом розподілу землі між членами сільгосппідприємств на умовні земельні частки. За останніми даними Держкомзему, в результаті цих перетворень 7,8 млн. селян одержали право на земельний пай.
Однак зміна форм власності та господарювання на землі поки що не привели до кращого використання земель, підвищення продуктивності землеробства. Власники земельних часток розпорядилися ними поки що так: понад 5 млн. селян (42,5%) передали земельні частки в оренду; близько 1,8 млн. (15,2%) - у статутні капітали сільськогосподарських підприємств різних форм виробництва; близько 850 тис. (7,2%) використовують земельні ділянки для ведення особистого підсобного (800 тис.) і фермерського господарства (34 тис.); трохи більше півмільйона селян (4,2%) передали земельні частки в статутні капітали.
Таким чином, близько 70% власників земельних часток приблизно знають, що з ними робити. Однак чимала частина селян (близько 30%) поки ще ніяк не розпорядилася своїми земельними частками.
Українська модель земельних перетворень на селі виходила з принципу соціальної справедливості, а не економічної ефективності. Так, значну частину земельних часток одержали пенсіонери і працівники об’єктів сільської соціальної сфери, хоча було цілком очевидно, що працювати на землі вони навряд чи зможуть.
Аналіз діяльності сільськогосподарських підприємств за останні роки показує, що проведена реорганізація господарств не привела до зростання загальної ефективності виробництва. Та й не могла привести, бо не була підкріплена відповідним макроекономічним розвитком, здійснювалася за диспаритету цін (ціни на засоби виробництва зростали майже вп’ятеро швидше, ніж ціни на продукцію сільського господарства). Сільськогосподарське виробництво стало збитковим і низькорентабельним. Лише незначна частина великих господарств пристосувалася до нових економічних умов, відвоювала місце на ринку і господарює.
З іншого боку, економічна нестабільність у країні, збільшення безробіття, диспаритет цін зробили особисте підсобне виробництво дуже значущим як для сільського, так і для міського населення. Частка особистого підсобного господарства у валовій сільгосппродукції наблизилася до 50%, у виробництві картоплі перевищила 90, овочів - сягає 80, м’яса - 60, молока -80%.
Отже, підтвердилися прогнози економістів, які вважають, що безтоварна форма виробництва значною мірою визначає (і закріплює на майбутнє) низьку ефективність аграрного сектора економіки України.
Одним із ринкових інструментів, орієнтованих на зростання ефективності сільського господарства, є кредит. Системна економічна криза остаточно підірвала систему аграрного кредиту, що на початку 90-х років тільки почала ставати на ноги, і, найімовірніше, тепер централізовані субсидії держави стануть єдиним джерелом кредитування сільського господарства, бо фермерська кооперація в Україні все ще перебуває у зародковому стані. Частка валової продукції фермерів становить ледь більш 2%, а по таких продуктах, як картопля, м’ясо, молоко, - на рівні 1%.
Зрозуміло, що в будь-якому разі для сільського господарства України державна підтримка є насущною необхідністю. Досвід показує, що коли вона є - сільський сектор розвивається нормально, якщо її немає - злидарює. Протягом уже багатьох років суспільству нав’язується надумана і непрофесійна точка зору, що для українців усі проблеми сільського господарства зводяться лише до питання про запровадження приватної власності на землю. Однак в Україні немає фактичного попиту на землю в сільській місцевості. Цей попит незначний і скорочується з року в рік, тоді як десятки мільйонів гектарів землі вибувають із виробничого використання.
Найбільш цінна складова сільськогосподарських угідь - орні землі - за останні вісім років (від початку переділу землі) зменшилася на 1,5 млн. га проти 0,5 млн. за два десятиріччя (1971-1990 роки). Продуктивні землі, як і колись, передавалися під забудову, розміщення транспортних комунікацій, промислових підприємств. Моніторинг показує, що в більшості випадків вимоги промисловців щодо виділення додаткових площ були викликані аж ніяк не виробничою необхідністю, а виключно комерційними інтересами, пов’язаними з наступним перепродажем землі чи здачею її в оренду. Це говорить про те, що систему ощадливого використання земель істотно порушено.
Серед причин неефективного сільськогосподарського землекористування слід назвати низький рівень життя, побуту, культури на селі, слабкість матеріальної бази агропромислового комплексу, відсталість інфраструктури. Порівнюючи продуктивність праці наших і зарубіжних селян, не треба забувати, що у фермерів Заходу комплексно механізовані всі технологічні процеси в рослинництві і тваринництві, а в Україні механізовано тільки фрагменти цих процесів. В агропромисловому комплексі країни частка ручної праці й досі перевищує 70%, звідси і низька його продуктивність. Фондо- і енергооснащеність сільського працівника в кілька разів нижча, ніж робітника в промисловості, хоча в розвинених країнах світу фермер озброєний у 1,5-2 разу краще, ніж робітник промислової фірми. Слабкість матеріальної бази сільського господарства, низька якість і ненадійність засобів виробництва, рівень життя, побуту, відсталість інфраструктури хронічно стримують темпи і масштаби відтворення в продовольчому комплексі, отже, не все зводиться до одного лише забезпечення землею.
Оскільки об’єктивних умов для обігу земель сільськогосподарського призначення шляхом їх вільної купівлі-продажу в Україні практично немає, на перехідний період необхідно встановити твердий державний контроль за обігом земель і, крім того, здійснити комплекс заходів з обмеження обігу земель сільгосппризначення. Пріоритетними можна вважати запровадження заборони на продаж сільськогосподарських земель іноземним громадянам; встановлення термінів заборони на повторний продаж і зміну цільового призначення ділянки землі після її одержання; обмеження кола осіб, що мають право на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом запровадження кваліфікаційних вимог; встановлення максимального розміру ділянок, що можуть перебувати у власності фізичних і юридичних осіб; запровадження реального оподатковування земель сільськогосподарського призначення і реальних вимог щодо підтримки родючості земель, їх інженерної облаштованості.
Наступним важливим для реформування земельних відносин завданням є здійснення на всій території державної кадастрової оцінки землі і забезпечення переходу на систему земельних платежів, що формуються виходячи з рентної вартості землі.
Аналіз існуючої в Україні системи земельних платежів показує, що вона не відповідає сучасним реаліям створення системи економічного регулювання земельних відносин і управління земельними ресурсами. Земельними платежами охоплено менше третини земельного фонду; ставки платежів низькі; існує величезна кількість пільговиків, звільнених від платежів; кошти від земельних платежів використовуються нецільовим чином; обмеженим є набір форм плати за землю.
Відтак, у діючу систему земельних платежів в Україні необхідно терміново внести серйозні зміни. І при їх підготовці виходити з того, що ставки земельних платежів мають бути економічно значущими і чітко відповідати рентній прибутковості відповідної земельної ділянки; земельні платежі повинні бути обов’язковими для всіх без винятку землекористувачів; пільгове оподаткування повинно регулюватися тільки розмірами і термінами сплати платежів і зборів. Крім того, система платежів за землю, крім земельного податку і орендної плати, має включати й одноразові платежі за зміну цільового використання сільськогосподарських угідь, а також збори від трансакцій із землею, за користування земельною інформацією, штрафи. А самі земельні платежі необхідно встановлювати незмінними на 35-річний термін.
Навіть нескладні розрахунки показують, що перехід на нову систему платежів за землю дасть змогу збільшити їхні щорічні обсяги до 14-15 млрд. грн., у тому числі: за землі міст і селищ - до 5-7 млрд. грн. Кошти від земельних платежів доцільно законодавчо розподіляти між рівнями бюджетів у таких пропорціях: державний бюджет України - 30%, бюджети АРК і областей - 20% і бюджети відповідних органів місцевого самоврядування - 50%.
Цивілізоване кредитування сільськогосподарських організацій, селянських (фермерських) і особистих підсобних господарств, індивідуального житлового будівництва в сільській місцевості можна забезпечити, створивши систему Українського державного земельного банку.
Світовий досвід переконливо свідчить про те, що найдійовішим інститутом земельних перетворень є створення системи спеціалізованих земельних банків. Наприклад, у США ще на початку минулого століття було організовано 12 федеральних земельних банків, підзвітних Раді по сільськогосподарських кредитах. До 2000 року загальний обсяг позикових коштів у сільському господарстві країни перевищив 160 млрд. дол. У 1956 році в США був організований спеціальний Земельний банк, що виплачував субсидії фермерам, які скорочують площі використовуваних земель. Завдяки його активності із сільськогосподарського обороту було виключено понад 23 млн. га землі, а до 2005-го вилучені ще близько 11 млн. Проблема консервації сільськогосподарських земель стала сьогодні актуальною і для України.
Банківський капітал може стати основним чинником становлення і розвитку обігу земель (переважно у вигляді оренди та застави).
За прикладами далеко ходити не потрібно - досить проаналізувати досвід земельних перетворень у Росії в 1905-1915 роках, де земельні банки дуже вплинули на процес становлення приватної власності на землю і розвитку ринку землі.
Водночас удосконаленню земельних відносин і пожвавленню обігу земельного капіталу за нинішнього перехідного стану української економіки можуть сприяти інституціональні заходи щодо формування мережі земельних іпотечних банків за активної участі держави; створення системи законодавчого захисту прав на земельну власність; формування єдиної системи державного земельного кадастру і реєстрації прав на нерухомість; створення кредитних ресурсів за рахунок залучення коштів населення через механізм зниження норми позичкового відсотку і збільшення норми відсотку по депозитах і на цій основі - перетворення кредитних ресурсів на головне джерело інвестицій.
На жаль, ці надзвичайно важливі фактори становлення і розвитку обігу сільськогосподарських земель у процесі земельної реформи в Україні не були задіяні.
Внутрішній обіг земельних ділянок як постійного капіталу на нинішньому етапі земельних перетворень стає базовим елементом функціонування економіки держави в цілому. Сьогодні важливо, щоб уся палітра земельного обігу (ринок прав власності, ринок прав оренди, ринок прав на земельні частки, іпотечний ринок) працювала в єдиній системі.
Далі - що глибше ринкові відносини проникають в економіку, то більше підстав стверджувати, що обіг землі і насамперед процес перерозподілу земель, їх використання за цільовим призначенням, розміри приватного землеволодіння повинні перебувати під ефективним контролем держави. Практика останніх років показує, що спорадичні, безсистемні, локальні землегосподарські заходи не можуть принести значного економічного й екологічного успіху. Важливого значення для України набуває розробка і прийняття довгострокової (до 2020 року) програми розвитку земельних відносин.
Потребує також невідкладного вирішення на державному рівні така проблема. В останні п’ять-шість років головна увага в нашій країні приділялася переважно питанням регулювання земельних відносин (фермерство, реорганізація колгоспів і радгоспів, наділення землею громадян, збір мізерного земельного податку, розмови про створення кадастру і т.ін.). Під завісою цих розмов земельні ресурси фактично перейшли в розпорядження державних адміністрацій, а питання їх відведення і перерозподілу вирішували переважно керівники колишніх селищних, сільських районів. Користуючись тим, що землі державної власності України дотепер не розмежовані на землі загальнодержавного значення і землі територіальних суб’єктів, сировинні і природні монополії, нафтові компанії і інші галузі і підприємства, а то й окремі підприємці фактично користуються державними землями безплатно і, таким чином, привласнюють земельну ренту, що є загальнонародним надбанням.
За оцінками економістів, із країни за кордон щороку вивозиться понад 50 млрд. дол., причому переважна частина цих коштів припадає на ресурсні (рентовикористовуючі) галузі, пов’язані із землею. Такі втрати - фактично з бюджету країни - стали можливими через грубі помилки приватизації, пов’язані з передачею ренти, що належить державі, надрокористувачам і супутнім їм посередникам (наприклад, масове скуповування лісових земель з високоцінними породами дерев та земельних ділянок із джерелами мінеральних вод у Закарпатті; розбазарювання земель в Криму, Одесі тощо).
Державна справедливість у цій справі має бути негайно відновлена, навіть якщо для цього знадобиться переглянути у рамках законодавства підсумки приватизації в ресурсних галузях і в галузях, де земля використовується як простір. Оподатковуваний потенціал землі і природних ресурсів має належати Українській державі.
Практичні заходи щодо реалізації рентного потенціалу України можуть включати перегляд рівня плати за ресурси виходячи зі світової кон’юнктури цін; диференціацію методів нарахування ресурсних платежів; підвищення питомої ваги природно-ресурсної ренти в податковій базі; випуск державних земельно-ресурсних позик як основи формування ринку державних цінних паперів, забезпечених природно-ресурсним потенціалом землі.
Сьогодні тільки на цій концептуальній базі можна забезпечити стійкість гривні, перетворивши її на тверду валюту. Це - головна проблема перехідного періоду, що прямо стосується національної безпеки України.
Для забезпечення виходу із нинішньої складної ситуації необхідно здійснити такі кроки:
- терміново ухвалити конституційний закон «Основи державної політики в сфері регулювання відносин з використання та охорони земельних, сировинних і біокліматичних ресурсів України»;
- розробити і терміново прийняти пакет законів з регулювання окремих складових земельних відносин (розмежування земель, оцінка, землевпорядкування, охорона, оренда, застава, межування і зйомки, обстеження, угоди);
- створити єдиний державний орган з управління земельними ресурсами як об’єктом унікальним, багатофункціональним і структурно складним. До нього повинні входити як складові частини: Державна земельна інспекція, Державне агентство управління державними землями, Державний департамент земельного кадастру і реєстрації прав на землю, Український державний земельний банк, Земельний (межовий) суд України;
- розробити і прийняти довгострокову Національну цільову програму охорони земель України, звернувши особливу увагу на попередження деградації земель, розвиток сільськогосподарського землекористування, проблему розселення, земельні платежі на рентній основі, усунення криміналізації земельного ринку;
- розробити, прийняти і забезпечити реалізацію регіональних цільових програм облаштування та ефективного використання ресурсів землі, для чого здійснити розмежування земельного фонду України за рівнями власності (державна, регіональна, муніципальна);
- створити єдину інформаційну систему земельного кадастру і реєстрації прав на землю і нерухоме майно та виконати державну економічну (грошову) оцінку всіх земель України за єдиною уніфікованою методикою;
- провести генеральне землевпорядкування України та її політико-адміністративних одиниць.
Реалізація цих заходів дасть змогу ефективно використовувати величезний земельно-ресурсний потенціал України, обрати правильний напрямок у розв’язанні складних проблем глобального масштабу: екологічної, продовольчої, сировинної, просторової.