"Мы, волчата, сосали волчицу
И всосали: "Нельзя за флажки!"
…
За флажки! Жажда жизни сильней!
За спиною я радостно слышу
Удивленные крики людей…"
В.Висоцький. "Охота на волков".
У розвитку української революції наближається новий критичний момент, нова точка біфуркації, порівнянна за значенням із 30 листопада 2013-го. Щоправда, нині, на щастя, на відміну від тих пам'ятних днів, на порядку денному - уже не повалення злочинного режиму, а те, заради чого ми, власне, його й повалили: реальні реформи, "перезавантаження" країни. Добре, що зараз для цього, так би мовити, можна обійтися без тротуарної плитки та покришок. Адже завдання революції у вузькому сенсі слова - зламати критичні перешкоди на шляху історичного процесу, а створювати нові правила гри повинні легітимні інститути, безпосередньо на Майдані це зробити неможливо.
Інша річ, що коли діячі, яким революція доручила закріпити її досягнення, не можуть упоратися зі своєю історичною роллю або, тим паче, вважають, що вони вищі за Історію, то виконувати їхнє завдання будуть уже інші. Нічого особистого, просто емпіричний факт... От тому - а особливо зі страху перед можливою мінливістю долі - хотілося б саме зараз розставити деякі важливі крапки над "і".
Анатомія нинішньої кризи
Почнімо з того, що реформи в Україні, як і в більшості країн світу, зазвичай розпочинаються тільки тоді, коли економіка заходить у глухий кут: так було і в 1994–1995-му, і в 1998–
1999-му… Зараз теж відбулося щось подібне. Адже в нинішній економічній кризі винні не Майдан і навіть не російська агресія: економіку планомірно підривала злочинна та недалекоглядна політика кількох поколінь "папєрєдніков", і руйнуватися вона почала ще кілька років тому. Уже тоді проглядалися й контури кризи, яка наближалася, і очевидна неспроможність тодішнього уряду запобігти їй (див. "Цугцванг Януковича-2: анатомія майбутньої кризи", DT.UA від 2 листопада 2012 р.). Дуже незграбні спроби відтермінувати неминучу катастрофу режиму лише наблизили її, спровокувавши революцію, яка мала, за класикою, вінчати собою економічний крах.
Та будь-яка революція, якщо вона справжня, створює проблеми вже тим, що лякає людей невизначеністю (пам'ятаєте, як рятували банківську систему 2004-го?). Зате у разі успіху - знову ж таки, справжньої революції, а не Жовтневого перевороту - економіка звільняється від кайданів, паразитів і баласту, починає "дихати вільніше". І, відповідно, розвиватися. В інвесторів з'являються надії, а вони, як відомо, в економіці іноді мають властивість матеріалізуватися та самі себе здійснювати. Тим паче у світлі підписання Угоди про асоціацію з ЄС і відкриття доступу до найбільшого ринку у світі. Однак, якби Україна пішла цією второваною нашими західними сусідами доріжкою, для Путіна це було б кінцем його режиму - і він зіграв на випередження. Його стараннями ми одержали всі негативні наслідки революції сповна, а от з позитивними - поки що погано.
Війна, яка на додачу до внутрішніх потрясінь прийшла на нашу землю, насправді обходиться набагато дорожче, ніж прямі витрати, про які каже уряд. Перш за все до них потрібно додати ніде прямо не враховану, але дуже високу для економіки ціну мобілізації: замість того, щоб створювати блага, чоловіки та жінки найбільш економічно продуктивного віку змушені займатися знищенням собі подібних і руйнуванням матеріальних цінностей; вони гають час, втрачають здоров'я, а часом і життя... А ті з них, кому пощастить повернутися живим (як же хочеться, щоб це були всі!), потребують лікування та психологічної реабілітації, теж недешевих. Усе це в багато разів збільшує реальну економічну ціну війни. Ну й, нарешті, жоден раціональний інвестор не вкладатиме коштів у воюючу країну, тим паче, коли її противник явно (матеріально та кількісно) сильніший. Тому про інвестиційний "трамплін", який свого часу допоміг заплигнути в ЄС-івський поїзд усім новим членам, нам поки що навіть мріяти рано.
Однак, крім безпосередньо бойових дій і всього, що із цим пов'язано, у цієї війни є "другий ешелон", можливо, ще більш небезпечний з економічної точки зору, особливо за умов краху державних фінансів. Нагадаємо, що саме зараз настав час платити за боргами, яких Україна набралася ще починаючи з 2008 р.: спочатку на те, щоб легше подолати тяготи кризи (особливо з прицілом на президентську кампанію Юлії Тимошенко), після того - на Євро-2012, нарешті, потім уже й просто аби дожити до виборів-2015, а там хоч трава не рости (див. рис. 1).
Ну й ось він, здрастуй, 2015-й... Цього року планується погасити запозичень на 158,9 млрд грн (61,3 млрд грн внутрішніх і 97,6 млрд зовнішніх). Це близько 11,0 млрд дол., або 10,0% ВВП. А от віддавати немає чим: економіка всі ці роки не зростала, ми так і не вийшли на рівень 2007-го. Під райдужні перспективи грошей уже ніхто не дасть: почасти Путін постарався, почасти втомилися вже давати під перспективи... Ну й уряд, на відміну від 1999-го, не демонструє переконливої політики. Утім, на те є свої причини.
І знову цугцванг?
Завдання принципово ускладнюється тим, що державний бюджет - інструмент більше політичний, ніж економічний. Усе ті ж "папєрєдніки" послідовно, з покоління в покоління, роздмухували видатки - і в результаті його розмір перевищив усі розумні межі (держвидатки
2014-го сягнули половини ВВП, тоді як 2004-го цей показник становив 37,1% ВВП - див.
рис. 2). Частково це робилося заради того, щоб із цього невичерпного джерела хлебестати самим можновладцям і роздавати "потрібним людям", частково тому, що для власної безпеки потрібно було ситно годувати силовиків і кидати подачки "плебсу" - усе в цілковитій відповідності з логікою існування громадського порядку "з обмеженим доступом", описаною Нортом, Вейнгастом та Воллісом.
Нагадаю, що відповідно до цієї теорії стабільність "природної держави" (досі актуальної в більшості країн світу, включаючи Україну) тримається на тому, що вона купує різноманітних збурювачів спокою - від "олігархів" до пенсіонерів - з допомогою різного роду привілеїв і субсидій. Так, щоб усі вони залежали від благополуччя та сили цієї держави й розуміли, що не в їхніх інтересах проти неї бунтувати - адже тоді можна і втратити.
Однак у підсумку економіка не винесла такого вантажу й почала тонути, тим паче, що іншою рукою уряд Януковича-Азарова посилено знищував ринкові інститути. Так, що 2013-го частка державних видатків упала не від хорошого життя - криза вже не просто стукала в двері, а виламувала їх ногами. А торік ситуація ще погіршилася неминучою девальвацією та різким спадом - до описаних вище причин додався обвал цін на метали. Однак скинути баласт не дає війна в поєднанні з вищеописаною логікою.
Адже якщо стабільність тримається на привілеях, то, відповідно, скорочуючи такі привілеї, держава ризикує стабільністю. А коли за рогом причаївся ворог, готовий скористатися будь-яким масовим невдоволенням так, як він скористався ним на Донбасі, тоді скорочення соціальних привілеїв і субсидій, не більше не менше, загрожує національній безпеці. З іншого боку, і "олігархів", виходить, потрібно "щеміти" обережно: як показав той самий Донбас, у них теж є чимало можливостей роздмухувати проблеми. Ну, чи гасити їх - за відповідну плату, як нібито вийшло в деяких інших областях.
Таким чином, постмайданний уряд України виявився обкладений прапорцями, як вовк на полюванні, та, за диявольською ідеєю імперсько-гебешного загонича, має бігти прямо до нього в руки під свист і тюкання місцевих "ватників": "Нуічоговидомоглися своїм [censored] Майданом?". А тоді нікому не доведеться думати про "збереження обличчя", західні лідери засоромляться, побачивши на місці України реальну failed state, якою і змальовували її "мудрі російські партнери", краще знаючи, з ким мають справу; а там можна буде тихенько позбутися й санкцій...
Прапорці розставлено досить тісно. Різати бюджет та/або піднімати податки (хоча куди вже їх далі піднімати?) - отже, з високою ймовірністю одержати бунт або "плебсу", або "олігархів", а найшвидше, і тих й інших. Не різати - отже, кінці з кінцями не зійдуться, МВФ грошей теж не дасть, віддавати старі борги немає чим (а це дефолт), заповнювати діру в бюджеті теж немає чим, а це означає "ще більший дефіцит", ну й так по замкненому порочному колу, поки не дійдемо до того самого: соціальної катастрофи. Не кажучи вже про те, що за влучним виразом, який гуляє соціальними мережами, "судячи зі стану бюджету, Янукович, як і раніше, краде": деякі успіхи, безумовно, мали місце, але в основному старі "схеми" продовжують працювати. Хоча, ймовірно, частина з них змінила хазяїв, частина, можливо, і ні...
Справа ще більше ускладнюється неформальним пострадянським соціальним договором: ми прощаємо "їм" корупцію, "вони" нам прощають тіньові доходи. Янукович уже намагався затягувати паски пересічним громадянам, нітрохи не применшуючи власних апетитів, - порушення соціального договору стало однією з головних причин революції, власне, зробило її неминучою. Продовжувати в тому самому дусі для нинішнього уряду - отже, закінчити так само, тільки набагато швидше: народ уже знає, як це робиться. Тому стандартні рецепти на кшталт скорочення соціальної держави самі по собі попросту не працюють.
І сувора реальність…
На жаль, передноворічна податково-бюджетна епопея продемонструвала, що в уряді або не розуміють серйозності становища і продовжують, усупереч президентському передвиборному гаслу, жити по-старому, або інтелектуальний потенціал азаровсько-клименківських кадрів настільки убогий, що становить загрозу національній безпеці. Або і те й інше… Про деталі поспіхом прийнятих новацій сказано вже досить багато. Але якщо подивитися на все разом "з висоти пташиного польоту", то вимальовується вкрай неприваблива картина: ідеологія "реформ", наскільки вона взагалі в них проглядається, спрямована майже прямо протилежно описаному вище шляху.
Безперечним здається лише підвищення рентних платежів за видобуток корисних копалин, хоча поки що не можна сказати, наскільки воно оптимальне. Ну ще, мабуть, обкладання комерційної нерухомості теж можна назвати кроком у правильному напрямі, хоча виняток для промисловості його вихолощує. Та й узагалі, будь-які додаткові податки треба було б запроваджувати або підвищувати виключно як компенсатор для різкого скорочення податку на заробітну плату (ЄСВ). Однак саме цього за фактом не відбувається: гучні слова про 16% ставки внеску насправді більше нагадують старий (і вже заборонений) прийом з "безплатними" кредитами - в обох випадках треба уважно вчитуватися в написане дрібним шрифтом.
В іншому уряд начебто спеціально дражнить через дрібниці різні категорії громадян: перефразовуючи навпаки французького міністра Кольбера, замість кількох великих пір'їн намагається вискубти в гусака купу малих, причому в найболючіших місцях. При цьому нібито реформований податок на прибуток, швидше за все, виявиться ще більш довільним, а отже, таким, що допускає і потребує вимагання як планів, так і хабарів! - чим він був. А ПДВ-рахунки, навколо яких зламано так багато списів, навіть після всіх поправок призведуть до того, що бізнесу доведеться безоплатно прокредитувати уряд (при тому, що доступних кредитів немає і не передбачається). А це загрожує повномасштабною катастрофою, якщо тільки не вдасться змусити коли не Мінфін, то депутатів прислухатися до незалежних експертів, які давно пропонували механізм запобігання зловживанням, в основному позбавлений цього недоліку.
І найгірше, що хоч би як напружували свою фантазію чиновники, але не змогли придумати способу викрутитися з нинішньої ситуації так, щоб і видатки на оборону збільшити (от уже що, на жаль, неминуче!), і "потрібних" людей не зачепити. Напевно, тому, що такого способу просто не існує. У результаті маємо бюджет із сукупним (включаючи, зокрема, "Нафтогаз", порятунок проблемних банків і поповнення ФГВФО) дефіцитом під 9% - це, навіть якщо нереальний план з доходів удасться виконати, все одно на 3% більше, ніж обумовлено з МВФ. Але ж великодосвідчений кредитор виставляє свої вимоги не даремно: для того, щоб усе профінансувати, доведеться "надрукувати" рекордні 217 млрд грн, після чого припущення про середній курс у 17 грн/дол., вочевидь, має мало шансів виправдатися. Тоді доведеться друкувати ще і ще - загалом, це бюджет фінансової катастрофи, порівнянної хіба що з початком 90-х. Але тоді Росія займалася реформами та "розбірками", які їх супроводжували, і критично залежала від міжнародної допомоги…
Як вибратися з пастки
Єдиний спосіб вискочити з описаної вище пастки - це вийти за межі описаної вище логіки "обмеженого доступу". Для цього треба рішуче покінчити з системою неформальних привілеїв, на якій він сьогодні тримається. Ця система, у свою чергу, тримається на вибірковому застосуванні нездійсненних або неоднозначних законів. Щоб вистрибнути за прапорці, достатньо прибрати навіть для початку не всі, а хоча б деякі особливо шкідливі можливості для привілеїв: заборонити всі види прямих і прихованих, бюджетних і позабюджетних субсидій підприємствам (соціальні і навіть псевдосоціальні на кшталт цін на газ можна перенести на кінцевих споживачів); реформувати принципи роботи основних податків для того, щоб вони збиралися без найменшої можливості свавілля (пропозиції є); зробити абсолютно прозорими не лише самі держзакупівлі, а й їх виконання; ну й, звісно, створити дієвий справедливий суд і реально правоохоронні органи. А наостанок навести лад у соціальних видатках, прибравши з них ті, які не пов'язані із забезпеченням "захисної сітки".
Почати доведеться "із себе". Тільки не в сенсі зниження офіційних зарплат - цим уже нікого не обдуриш, і навіть не тільки в сенсі відмови від офіційних пільг. Ні, у середовищі бізнесу дуже добре відомо, хто на чому "сидить", тому першими мають піти під ніж СПРАВЖНІ доходи "своїх". Це насамперед дасть моральне право і забезпечить політичну підтримку для урізання апетитів "чужих" олігархів. Тоді відкриється політична можливість затягти паски і простим громадянам, які вже не зможуть у відповідь дорікати верхам у корупції. Іншими словами, уряд має знайти в собі сили зруйнувати вищеописаний "соціальний договір" послідовно згори донизу, як має бути при знесенні прогнилих будівель, не чекаючи, поки її - як уміє - доруйнує народ знизу.
Для цього перш за все реформи треба доручити не бюрократам, а реформаторам. А це - зовсім різні люди, починаючи від необхідних кожній професії особистих якостей (обережність у бюрократа - рішучість і широта мислення у реформатора) і закінчуючи очевидним для всіх, окрім совка, конфліктом інтересів: ну не може орган влади сам під себе виписувати положення про себе улюбленого! Не можуть писати податкові закони ні самі податківці, ні Мінфін, що їх курирує! Не кажучи вже про те, що в усталеній при старих порядках системі просто немає достатньої кількості людей, здатних мислити в нових категоріях. І Бальцерович, і Бендукідзе, і переважна більшість легендарних реформаторів були людьми зі сторони. Причому не просто розумними та освіченими, а з власним вистражданим чітким баченням реформ і власною командою. Інакше нова людина або довго не затримується в кріслі, або стає іграшкою в руках своїх великодосвідчених заступників і радників, заручником усе того самого старого апарату.
Крім того, не можна забувати, що реформи, як неодноразово наголошував один із небагатьох успішних вітчизняних реформаторів Олександр Пасхавер, - це процес соціально-економічний. Немає нічого гіршого і небезпечнішого, ніж підходити до нього механістично. Це не означає, що всіх треба обов'язково "жаліти" - хірург не має права на такі емоції, його завдання врятувати пацієнта. Але соціальні процеси враховувати необхідно, оскільки суспільство - живий організм; образно кажучи, хірург - не слюсар. Саме такий примітивний підхід, серед іншого, занапастив "папєрєдніків".
Не варто сподіватися, що уряд сам зробить усе як треба: ми вже переконалися, що навіть тоді, коли нібито хочуть, як краще, виходить, як завжди. І чарівник у блакитному (ООНівському, чи що?) вертольоті не спуститься з небес реформувати нашу з вами країну. Тобто ще довго, якщо не завжди, доведеться самим продумувати реформи, самим переконувати кредиторів та інших благодійників і самим же протискати необхідні закони через Раду…
І, нарешті, треба змусити всіх - насамперед себе самих - повірити у серйозність намірів. Адже сумніви цілком закономірні: усе описане вище легше сказати, ніж зробити, тим більше що управляти інакше, як з допомогою шантажу і привілеїв, пострадянська еліта просто не вміє, не навчена. Але іншого шляху втекти з цугцвангу ні в неї, ні в нас із вами немає…