Уже сім років мене не полишає відчуття, що європейська історія повторюється. А саме — 30-ті роки ХХ століття. Якщо точніше — то вже сім років триває «день бабака» — 30 вересня 1938 року. Цього дня Англія, Франція, Німеччина та Італія уклали Мюнхенську угоду, а якщо відверто і без прикрас — Мюнхенську змову. Нагадаю, з одного боку виступали переможці Першої світової — Англія та Франція, з іншого — гітлерівська Німеччина та фашистська Італія. І переможці Першої світової здавали Гітлеру Чехословаччину (згідно зі змовою — лише Судети, але вже в 1939-му Гітлер розшматував Чехословаччину).
І все до болю нагадує нинішню історію. Лідери сучасної Старої Європи, в тому числі Німеччина, приміряють на себе костюм Чемберлена, в якому він повернувся з Мюнхена до Лондона зі словами «Я привіз вам мир». І британці були в захопленні, бо вони не хотіли турбувати себе думками про збройну агресію: навоювалися недавно, і бажання нема. Що їм якісь там Судети?
Недавно у ZN.UA вийшло інтерв’ю посла Німеччини в Україні пані Анки Фельдгузен, у якому вона абсолютно щиро каже, що члени НАТО не хочуть надавати ПДЧ Україні, бо не хочуть воювати з Росією, і німецьке суспільство дуже далеке від розуміння загрози зі Сходу. Хоча вона чомусь промовчала, що відносно слабкі за своїм військовим потенціалом члени НАТО, наприклад країни Балтії та Польща, підтримують прагнення України — на відміну від лідерів Західного Світу.
Те саме і з проєктом «Північний потік-2». Пані Фельдгузен запевняє нас, що Німеччина розуміє загрози безпеці, зокрема безпеці України і Польщі від цього проєкту. Більше того, каже, що з часом потреба Німеччини у природному газі падатиме. Тоді взагалі незрозуміло, навіщо той «Північний потік-2», якщо джерело постачання газу не змінюється, а робочих газогонів більш ніж достатньо для транспортування природного газу з Росії до Європи з великим запасом. Це можна пояснити лише зацікавленістю великого бізнесу Старої Європи (ENGIE, OMV, Shell тощо), заохочуваного Росією. І, звісно, ніде правди діти, є вплив великого бізнесу на уряди Європи. Немає на них нашого НАБУ…
І тут так само є алюзії на Мюнхенську змову. Гітлерівська Німеччина, в обхід умов Версальської угоди (тодішня фактична санкційна політика), теж розміщувала замовлення на розробку сучасної військової техніки в кооперації з німецькими компаніями по всій Європі (особливо відзначилися Нідерланди та Швеція, і їхня доля під час Другої світової відома). І теж закуповувала сировину з тією ж метою в тій-таки Європі.
Пані посол Фельдгузен у відповіді про «Північній потік-2» сказала про загрозу безпеці, але додала, що ще не доведено — буде реалізація загрози, чи ні. 29 вересня 1938 року Чемберлен і Даладьє так само запевняли президента Чехословаччини, що Гітлер зупиниться на Судетах. Весь світ знає, як вони тоді помилялися. Так само тепер помиляються лідери Старої Європи. Російські загрози неодмінно реалізуються, навіть не сумнівайтесь. Іншим пояснити таку наполегливість Росії в абсолютно економічно неефективному «Північному потоці-2» неможливо.
Повертаючись до історії з Мюнхенською змовою, можемо стверджувати, що маємо і державу-агресора з диктатором на чолі — Путіним — та абсолютно людиноненависницькою ідеологією «русского мира», дуже схожою на націонал-соціалізм. Та сама перевага одного народу над іншими, те саме намагання підкорити сусідні держави, які «не мають права на існування». Використання для експансіоністських замахів російської мови, релігії та культури: де є російська мова, там є «русский мир» (пам’ятаємо при цьому аншлюс Австрії). Та сама торгівля страхом і кров’ю. Завзята пропагандистська кампанія на теренах Європи зі створенням там своїх «наукових» і «просвітницьких» організацій задля впливу на державні інституції та корумпування політичної еліти. Час іде, а інструменти ті ж самі. Тільки ядерна зброя додалася.
Чим менше опираються росіянам країни Старої Європи, тим більше зростає агресивність. Звір відчуває смак крові. Будь-яка поступка на його користь доводить Путіну, що він усе правильно розрахував і лідерів Старої Європи можна зневажати. Зрештою, можна їм на пенсії запропонувати посаду в якійсь наглядовій раді.
Все дуже схоже на 1938 рік. Але є велике «але». В цій новітній Мюнхенській виставі-2 на роль жертви планувалась Україна. Тільки ми вистояли. На відміну від Чехословаччини. Не завдяки, а всупереч, із ранами і втратами, але вистояли. Всупереч Будапештському меморандуму. Коли ми проміняли ядерну зброю на ніщо, на порожні слова. Всупереч кволій підтримці західного світу в нашій війні з Росією за незалежність. Всупереч фактичній відсутності постачання зброї і відмові у фінансуванні. Всупереч неспроможності влади. Всупереч непослідовним і малодійовим санкціям Заходу.
І все це дає Україні право бути нарівні з нашими союзниками із західного світу на переговорах. Ми маємо говорити про безпеку Європи прямо і публічно. Це не скасовує необхідності реформування нашого суспільного життя, але не для наших союзників, а для себе. Ми насамперед робимо це для себе. І ми зобов’язані інтенсифікувати нашу розмову з західним світом. Не тільки з політичною елітою, а й, і це навіть важливіше, — з суспільством Європи. Про що й сказала пані Анка Фельдгузен.
І саме тоді наше ходіння по колу 30 вересня 1938 року нарешті закінчиться. Але з іншим результатом. І ми не повторимо історію, яку вже світ переживав як трагедію, а докорінно змінимо її.