Самоспалення зневіреного 26-літнього випускника університету Мохаммеда Буазізі з провінційного туніського містечка Сілі Бузід сколихнуло Туніс. Люди вийшли на вулицю, протестуючи проти корупції та злиднів, вимагаючи вирішити проблему безробіття і знизити ціни на товари першої необхідності. Хоч акти самоспалення - дуже популярна форма протесту в арабському світі, вони мають наслідки, лише коли для цього є передумови. У Тунісі, що його часто називають частинкою Європи на Африканському континенті, люди жили з відчуттям безвиході. І воно сягнуло тієї точки, коли нарив обурення мав прорватися.
«Буазізі уособлював собою все неприкаяне покоління молодих тунісців, позбавлених можливості реалізації в країні з корупцією та кумівством. Люди ототожнили себе з хлопцем, котрий здійснив акт самоспалення після того, як влада позбавила його можливості заробляти на хліб: кожен випускник університету побачив у його історії свою долю», - прокоментував початок «жасминової революції» співробітник Інституту сходознавства НАН України Ігор Семиволос.
Обурення авторитарним режимом, який загрузнув у корупції, досягло критичної маси. У цьому свою роль, хай і не головну, відіграли й опубліковані WikiLeaks викривальні документи, що стосуються корупції сім’ї президента Зіна Аль-Абідін бен Алі. «Оприлюднені WikiLeaks документи підірвали в очах тунісців легітимність туніської влади, президента бен Алі. Так свого часу плівки майора Мельниченка підірвали в українців довіру до Леоніда Кучми як до президента, що, своєю чергою, стало одним із чинників, який привів до акції «Україна без Кучми», - вважає Ігор Семиволос.
Разом зі зростанням протесту на арабській вулиці стався й розкол правлячої еліти: тоді як спецслужби і гвардія до кінця підтримували президента Зіна Аль-Абідін бен Алі, армія та поліція стали на бік його опонентів. Цього виявилося достатньо для того, аби ситуація вийшла з-під контролю і бен Алі, чия влада ще кілька місяців тому здавалася непорушною, втік у Саудівську Аравію.
Туніська влада, а це переважно представники найближчого оточення президента, сьогодні намагається взяти ситуацію під контроль: заворушення тривають, що загрожує не лише продовженням кровопролиття, а й їхньому особистому добробуту. У країні створено тимчасовий уряд, сформований із членів правлячої партії «Демократичне конституційне об’єднання» і представників трьох опозиційних партій, котрі обійняли другорядні посади.
Перед владою Тунісу наразі стоїть складне завдання. Не тільки провести дострокові парламентські і президентські вибори, а й забезпечити стабільність у країні з одночасним проведенням економічних реформ. Адже саме незадоволення своїм рівнем життя, відсутність будь-яких перспектив примусили людей вийти на вулицю: рівень безробіття у країні сягає 25%. Політичні вимоги - боротьба з корупцією, свобода слова, відставка бен Алі - з’явилися вже під час «жасминової революції», з посиленням протистояння вулиці і влади.
Сьогодні тунісці сподіваються на краще. А сусідні країни задля власного добробуту щиро бажають, щоб Туніс був стабільним і далі залишався світською державою. «Одне з головних питань, яке сьогодні хвилює сусідні з Тунісом держави і Європу, чи зуміє прем’єр-міністр Мохаммед Ганнуші забезпечити керованість країни. Від нього чекають одного - стабільності. Задля цього Європа дасть грошей. Адже дестабілізація Тунісу призведе до дестабілізації регіону, що, своєю чергою, безпосередньо впливає й на ситуацію в Європі: ніхто не хоче появи у себе на порозі нового Афганістану. У Тунісі місцеві ісламісти наразі не мають серйозних позицій, і під час акцій протесту ісламські гасла не звучали. Проте багато хто побоюється повернення в країну їхнього лідера Рашида Ганнуші та входження його прибічників у парламент. І всі бояться, що країна перетвориться на неконтрольовану територію, на якій базуватимуться члени «Аль-Каїди», - вважає Сергій Данилов із Центру близькосхідних досліджень.
Події в Тунісі вже активізували опонентів влади, насамперед ісламістів, у ряді бідних країн Близького Сходу: араби відносно задоволені своїм життям тільки в багатих країнах Перської затоки, де вони зберігають лояльність до правлячих режимів. Єгипет, Алжир, Мавританія, Судан, Йорданія, Марокко, Ємен мають серйозні економічні проблеми, у багато разів гірші за туніські. У цих країнах вибухонебезпечна внутрішньополітична ситуація. В Єгипті й Алжирі вже відбулося кілька актів самоспалення, а в Йорданії пройшла багатотисячна демонстрація.
Держсекретар Сполучених Штатів Хілларі Клінтон попередила арабських лідерів: події в Тунісі мають стати уроком для інших арабських країн і показати, що без реальних політичних реформ вони не зможуть забезпечити необхідного економічного зростання. Влада в арабських країнах, своєю чергою, робить висновки. Очевидно, що, намагаючись відвернути акції протесту, вона тепер не підвищить ціни на хліб і, знижуючи податки, демонстративно намагатиметься вирішити найгостріші соціальні проблеми. Одночасно влада піде й іншим перевіреним шляхом: далі пресингуючи ісламістські організації, зміцнюватиме силові структури, намагаючись при цьому не допустити розколу правлячої еліти.
Проте за подіями в Тунісі уважно спостерігають не тільки на арабській вулиці.
Вчитуючись у повідомлення про події в Тунісі - цій нетиповій арабській країні, мимоволі порівнюєш її з Україною - цією непрогнозованою східноєвропейською країною. Ми не самотні: порівнюють наші співрозмовники, відвідувачі українських інтернет-форумів, порівнюють політики. І чуєш: Туніс - це дзвіночок для нинішньої української влади, для Віктора Януковича, який будує авторитарну державу за російським зразком. Недарма вже з’являються заклики - «Янукович, пам’ятай про Туніс!».
Адже, попри всі відмінності між Україною та Тунісом, не можна не помітити спільного: країни об’єднує високий рівень корупції, обмеження демократії, посилення диференціації між бідними і багатими. При зростанні цін на комунальні послуги, продукти харчування, в Україні не підвищуються зарплати. Новий Податковий кодекс буквально душить підприємців. А грядуща пенсійна реформа ставить у невигідні умови мільйони українців. У людей зростає незадоволення своїм соціально-економічним становищем, рівнем добробуту. Грошей катастрофічно бракує на більш-менш пристойне життя. І це незадоволення виливається в акції протесту, яких ставатиме дедалі більше, паралельно з підвищенням цін та зниженням соціальних гарантій населенню.
«Підприємницький майдан» став першою гучною акцією протесту українців, які висунули насамперед економічні гасла. Як і під час туніських подій, це був рух знизу, що його очолили ініціативні громадяни України, а не політики, які йшли в кільватері подій. Ось і в туніських протестах головну роль відігравали профспілки, рок-співаки. Опозиційні ж партії, маргіналізовані й маловпливові, пленталися у хвості подій. Їхні лідери виявилися нездатними себе проявити. Втім, не дивно: бен Алі старанно прибирав політиків, котрі прагнули зміцнити свої позиції і заявляли якісь претензії на майбутнє.
Невідомо, чи зробить українська влада висновок із «жасминової революції», - адже навіть у стабільних країнах можливі соціальні протести, які в одну мить зметуть можновладців. Як випливає з депеш американських дипломатів, оприлюднених наприкінці минулого року WikiLeaks, Віктор Янукович, схоже, досі не розуміє, що стало причиною помаранчевої революції. Чи піде нинішня влада на політичну й економічну лібералізацію? Політики з авторитарними нахилами воліють посилювати репресивний апарат. І для нас, українських громадян, у цьому криється серйозна загроза, оскільки веде до обмеження наших громадянських прав та свобод. Але Туніс у січні 2011-го продемонстрував: якщо на вулицю виходять сотні тисяч людей, проти них безсилі силові структури, на які так люблять спиратися авторитарні політики і диктатори. У цій країні армія стала на бік протестуючих. Навіть генерали замислюються над своїм майбутнім в умовах нестабільної ситуації. Та й правляча еліта перестає бути монолітною. Про це свідчать події помаранчевої революції восени 2004-го і жасминової - взимку 2011-го.
На жаль, деякі політики нехтують уроки новітньої історії...