Вугільна промисловість США приречена. Через якихось 10—15 років більшість вугільних шахт Америки будуть закриті, а шахтарі — колись гордість своєї країни — опиняться не при ділі.
Опубліковані торік урядові дані показали, що за останні 40 років видобуток вугілля у США впав до найнижчого рівня. І це недивно: вугілля стає все менш важливим для виробництва електроенергії.
Дедалі дешевший природний газ і дедалі потужніша галузь поновлюваних джерел енергії (таких як вітер і сонце) стали витісняти вугілля з ринків електроенергії, позбавляючи вугільну промисловість доходів. За останні п'ять років попит на вугілля так знизився, що майже десяток вуглевидобувних компаній оголосили про банкрутство. До 2025 року, вважають фахівці, понад 85% нинішніх вугільних електростанцій США будуть нерентабельними й поступляться місцем поновлюваним джерелам енергії, що й зведуть видобуток вугілля нанівець.
Навіть прагнення Трампа часів його перебування в Білому домі допомогти цій індустрії не змінило вектора подій. «Ми повернемо нашим шахтарям роботу», — обіцяв 45-й президент США. Та, хоча Трамп заповнив урядові посади керівниками вугільної промисловості й скасував постанови про захист екології, занепад вугільної промисловості тільки прискорив темпи.
Вугілля стає дедалі менше затребуваним не тільки тому, що воно менш рентабельне, ніж інші джерела енергії, а й тому, що є одним із головних джерел забруднення атмосфери. Річ у тому, що вугілля при спалюванні утворює вуглекислий газ, який затримує тепло. Потрапляючи в атмосферу, вуглекислий газ діє як ковдра, що все більше та більше нагріває землю і сприяє потенційно катастрофічному потеплінню клімату.
У травні нинішнього року Міжнародне енергетичне агентство зробило екстрену заяву, яка закликає країни вжити термінових заходів зі зменшення забруднення атмосфери, що викликає потепління планети. При цьому вугілля було першим у списку винуватців майбутньої катастрофи.
Не залишили вугілля без уваги і політики на недавній зустрічі «Великої сімки».
Група семи країн пообіцяла швидко розширити масштаби технологічного розвитку та міжнародних постанов, які прискорять перехід від використання вугілля до більш чистих видів енергії. «Вугільна промисловість — найбільша винуватниця викидів парникових газів, — заявили США, Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія і Японія. — Ми підкреслюємо, що міжнародні інвестиції у вугільну промисловість мають припинитися негайно, і ми зобов'язуємося до кінця 2021 року припинити пряму державну підтримку міжнародного виробітку електроенергії на базі вугілля».
Цей курс із ентузіазмом підтримав американський президент Байден, який планує боротися з глобальним потеплінням не тільки на світовій арені, а й у США, де обіцяє зменшити викид парникових газів до 2030 року на 50—52%. Якщо Байден досягне мети, то, на думку всіх дослідників, вугільна промисловість у США зійде нанівець.
Зовсім недавно здавалося, що вугілля — це невід'ємна частина життя.
Ще до того, як перші європейські поселенці прибули в Новий Світ, вугіллям для випалу глиняного посуду користувалися північноамериканські індіанці, які жили на території нинішньої Аризони.
Європейські поселенці виявили вугілля в Північній Америці в першій половині XVII ст. Інколи вугілля спалювали для тепла, але для виробництва енергії для промислових потреб не заморочуючись користувалися дровами чи покладалися на водяні колеса.
По-справжньому вугілля ввійшло в силу на 1800-ті роки.
Вугілля використовували у промисловості для виробництва товарів, воно стало паливом для двигунів пароплавів і паротягів. Вугіллям опалювали будинки (досі в будинках, побудованих в Америці наприкінці XIX — на початку ХХ ст., можна бачити викладені ошатними кахлями неглибокі вугільні каміни).
Вугілля використовували для виробництва заліза й сталі, a на кінець позаминулого століття воно знадобилося для виробництва електроенергії.
У середині XIX ст. американський філософ і літератор Ральф Волдо Емерсон писав: «Кожен кошик вугілля несе в собі всю силу цивілізації. Вугілля везе вугілля залізницею й по воді, щоб зробити Канаду такою ж жаркою, як Калькутта». Вугілля трактувалося як вирятування людства від ворожих сил природи. Саме «чорне золото» стало головним рушієм індустріальної революції й основою потуги США. Наприкінці 1890-х США стали першими у світі з видобутку цієї копалини, випередивши Англію та залишивши далеко позаду Німеччину.
У таких штатах як Пенсільванія, Західна Вірджинія, Іллінойс, Кентуккі навколо вугільної промисловості виросли міста і селища, до яких було підведено залізниці. Життя там вирувало, незважаючи на все густіший смог і всюдисущу кіптяву.
У цих містах шахтарі були силою. 1898 року американські шахтарі вперше добилися від власників шахт на Середньому Заході прийнятних для себе умов праці. Невдовзі вони створили найбільшу й найпотужнішу в країні профспілку. Керував нею в перші роки її існування молодий ідеаліст Джон Мітчелл. Він знав, як і за що боротися, почавши працювати у вугільних забоях із 12 років і отримавши в результаті викривлення хребта на все життя.
Навіть сьогодні шахтарська профспілка (UMWA) залишається найбільшою профспілкою в Північній Америці та однією з найбільших у світі. Як результат потужності цієї профспілки, заробітна плата шахтарів значно перевищує зарплату інших робітників малокваліфікованої праці. Робота шахтаря — одна з небагатьох професій, де людина без освіти може добре заробляти. Особливо це важливо для людей в економічно неблагополучних, але багатих на вугілля регіонах, таких як Аппалачі, де дев'ять із десяти чоловіків не мають вищої освіти, а окремі навіть не закінчують середню школу. За словами жителів Аппалачі, вибір у місцевих хлопців невеликий: або шахти, або армія, або в'язниця. Багато їх вибирають шахти. І це далеко не найгірший варіант: початкова зарплата шахтаря становить у цьому регіоні від 60 до 70 тис. дол. на рік. Це приблизно на десять тисяч більше, ніж середня річна зарплата американця.
Що ж буде з цими людьми, які в недалекому майбутньому опиняться не при ділі?
На сьогодні у вугільній промисловості США працюють приблизно 50 тисяч людей. Багато їх успадкували фах від батьків та дідів, які звикли пишатися своєю зарплатою, собою і своєю справою, — адже для робіт у шахтах потрібні фізична витривалість та велика сміливість.
Трагізм цієї ситуації добре показав сенатор Джо Манчін, який представляє Західну Вірджинію, де вугільна промисловість — основа економіки штату.
Манчін порівняв шахтарів свого регіону з американськими ветеранами непопулярної в народі війни у В'єтнамі, які повернулися з війни, але отримали вдома не почесті, а осуд і зневагу співвітчизників: «Я можу сказати вам, як почувається Західна Вірджинія. Ми почуваємося як ветерани в'єтнамської війни, що повернулися додому. Ми виконали всю брудну роботу, яку ви просили нас виконати. Ми не ставили зайвих запитань. Ми працювали не покладаючи рук. І раптом ми стали недостатньо хорошими, недостатньо чистими, недостатньо «зеленими» й недостатньо розумними».
Врешті-решт, проблему, про яку говорить Манчін, будуть вирішувати на загальнонаціональному рівні. Нинішній уряд США обіцяє не кидати напризволяще людей, які втрачають роботу в період переходу країни від викопного палива до поновлюваної енергії. У квітні цього року, змирившись із реаліями, профспілка шахтарів заявила, що прийме план Байдена відмовитися від вугілля та інших викопних видів палива в обмін на «справжній план енергетичного переходу», який гарантуватиме тисячі робочих місць у сфері поновлюваних джерел енергії.
При цьому президент профспілки Сесіл Робертс зазначив, що забезпечення робочих місць — це проблема не майбутнього. Тільки торік сім тисяч шахтарів втратили роботу й уже зараз потребують працевлаштування.
Та чи знайдуться в уряду США такі великі фінансові ресурси, щоб узяти на себе турботу про людей, чиї професії старіють і вимирають?
Більше статей Анни Бродські-Кроткіної читайте за посиланням.