На жаль, значна частина населення України, включно з її так званою політичною елітою, все ще живе безглуздим очікуванням, що драматична ситуація, викликана російською агресією, якимсь дивом "розсмокчеться" і життя, зокрема й відносини з Росією, ввійде в попередню, довоєнну, хай і не ідеальну, але зрозумілу (і навіть затишну для декого) колію. Ніби й не було анексії Криму, що обернулася не тільки порушенням територіальної цілісності держави, а й нашим національним приниженням. Ніби це не російське керівництво закрутило криваву карусель на Сході нашої країни, розганяючи її новою й новою зброєю, танками та найманцями. Ніби цю політику не підтримують понад 80% росіян...
Мусимо засмутити тих, хто продовжує жити ілюзіями про "братерські узи", як і тих, хто переживає з приводу припинення співпраці з російським ВПК та звик паразитувати на різноманітних довколагазових схемах. Не "розсмокчеться". Небажання вирішувати гострі економічні й соціально-політичні проблеми, оправдовуване фантомом "злагоди", обернулося стагнацією й тотальною корупцією. Нездатність визначитися з вектором зовнішньої політики, яка справді сприяла б зміцненню демократичних цінностей, створенню конкурентоспроможної економіки, становленню сильної України, - обернулася здачею національних інтересів і неспроможністю в сфері безпеки.
Здавалося б, революційні події останньої зими, самопожертва сотень українців, відторгнення Криму однозначно визначили, в якому напрямі має рухатися Україна. Однак минуло зовсім небагато часу, і знову дедалі наполегливіше звучать заколисливі голоси сирен, які по суті закликають залишити все у стані невизначеності або зробити тяжкі зовнішньополітичні рішення предметом традиційного торгу.
Якщо вкотре порівнювати Україну з подорожнім на роздоріжжі, то, як мінімум, слід узяти до уваги, що мандрівник значно змінився, а ще радикальніші метаморфози відбулися в лісі довкола нього. Ніби багато що стало для мандрівника зрозумілішим, а ось сил йому не додається. До того ж небезпек навколо побільшало: над лісом згустився морок, чується лише лиховісний посвист Солов'я-розбійника, на якого "добрі молодці", що нібито співчувають мандрівникові, все не знайдуть управи.
Світ змінився. Динаміку міжнародних процесів, задану кінцем холодної війни, порушено. Механізми й принципи підтримання міжнародної безпеки майже повністю вичерпали свій ресурс. Питання ризику нової холодної війни, на нашу думку, має суто схоластичний характер: кінець "затяжного перемир'я" між путінським Сходом і демократичним Заходом не тільки чітко артикульований босом Кремля, він уже фактично настав. Замість пошуків резонів, чому нинішній стан міжнародних відносин не можна порівнювати з класичною холодною війною, що базується на постулаті "гарантованого взаємного знищення", лідерам міжнародного співтовариства саме час потурбуватися, аби нинішня конфронтація не перейшла в гарячу фазу.
На жаль, саме Україна стала індикатором нинішнього жалюгідного стану міжнародних відносин. Дії основних західних гравців світової політики в контексті соціально-політичної кризи в Україні та російської інтервенції (у прямій і гібридній формах) ще раз продемонстрували як неготовність сильних світу цього вийти за рамки своїх групових або інтересів країни, так і хронічний дефіцит державних діячів, здатних оцінити ці інтереси у стратегічній перспективі. Останній чинник (посилений меркантильними імпульсами впливових корпорацій) прирікає політику Заходу в кризових ситуаціях, аналогічних українській, на майже перманентну реактивність і передачу ініціативи в руки bad guys. Цим-таки значною мірою пояснюється нездатність світових лідерів адекватно оцінити наміри путінського режиму, попри майже знущальну прямоту сигналів, які їм посилаються.
Кремль не побоявся кинути виклик базовим принципам світового порядку, керуючись насамперед прагненням зберегти свій контроль над рештками пострадянського простору. Анексія частини території в сусідньої держави, ведення проти неї неоголошеної війни, яка супроводжується значними людськими жертвами, нездатність міжнародних інститутів і окремих країн зупинити агресора поставили хрест на всій сучасній системі європейської безпеки. Ба більше, агресорові фактично дозволяють створювати принципово нову реальність, у якій те, що донедавна вважалося неможливим, стало допустимим.
На практиці для України це виключає будь-яку можливість повернутися до попередніх рішень і таких милих нашим політикам та суспільству напівзаходів. І якщо на попередньому роздоріжжі можна було ще вибирати між дешевим газом та Чорноморським флотом РФ у Криму (народ, до речі, тоді переважно мовчав), то тепер ставки непомірно зросли, а туман невизначеності створює додаткові ризики. На кону - збереження державності й реального суверенітету. Серйозність ситуації, що склалася, посилюється виявленою слабкістю Української держави - найбільш тривожним і небезпечним із наслідків правління Віктора Януковича.
Нині Україна стоїть перед вибором стратегії зовнішньої політики, і вибір цей слід зробити у найбільш стислі терміни і з максимальною далекоглядністю, оскільки його наслідки безпосередньо впливатимуть на безпеку країни, темпи та напрям її трансформації.
Хоч обставини і змінилися, написи на придорожньому камені до болю знайомі. Прагнути повного членства в ЄС і НАТО. Обмежитися першим без другого. Продовжувати наполягати на політиці квазінейтралітету, або позаблоковості - по-українському. А можливо, зробити основну ставку на двосторонні механізми безпеки та співробітництва у рамках регіональних організацій. Такий шорт-аркуш варіантів стратегічного вибору для України.
Кожна з цих моделей безпеки пов'язана з певними ризиками та значними зусиллями з боку можновладців і суспільства загалом. Реалізація кожної з них залежить, зокрема, й від обставин, на які Україна може намагатися впливати, проводячи більш грамотну зовнішню політику, але які вона навряд чи зможе контролювати. Завдання полягає в тому, щоб зрозуміти, котра з моделей оптимальна з погляду перспектив різної міри віддаленості. Оптимальна - тобто така, яка дозволить максимально розкрити сильні сторони й мінімізувати слабкості нинішньої України, гарантувавши їй безпеку вже в найближчому майбутньому.
Вибір на користь інтеграції з ЄС видається майже безальтернативним: саме відмова Януковича від підписання Угоди про асоціацію дала старт масовим протестам, які переросли в революцію; за інтеграцію з Євросоюзом виступає більшість українців; на цій платформі будували свою передвиборну кампанію більшість претендентів на президентську посаду. Тим часом євроінтеграційна риторика, що супроводжує зовнішню політику України понад 10 років без значних перерв, не може замінити собою зовнішньополітичну стратегію, метою якої є вступ до ЄС. Так само й Угода про асоціацію після підписання ризикує залишитися амбіційною декларацією про наміри, якщо прямо тепер не буде розроблено чіткого плану її імплементації, включно з негайним створенням відповідного державного механізму, наділеного необхідними повноваженнями.
Не слід забувати, що Україна примудрялася проводити найрізноманітніші зовнішньополітичні маневри під гаслом євроінтеграції, чим викликала глибокий подив у наших партнерів і зловтіху в недругів. З огляду на це абсолютно необхідно вже на початку практичної реалізації цього сценарію чітко усвідомити й детально пояснити суспільству справжні, не завжди очевидні для пересічного громадянина переваги зближення з Європою, реалістично оцінивши рівень витрат і зусиль із українського боку. Слід розуміти, що без створення критичної маси реформ усередині країни неможливо подолати завали на шляху в Європу. Без цього він може так і залишитися вузькою й небезпечною стежкою, без жодних гарантій того, що хвіртка в її кінці виявиться відчиненою.
Останні події дають досить повне уявлення про арсенал засобів, які готове задіяти керівництво Росії, щоб не допустити руху України у бік ЄС. Важливо не обмежуватися констатацією фактів: допомогти Україні відстояти свій європейський вибір здатні не гасла, а розробка системи конкретних і реалістичних контрзаходів, зокрема в інформаційній сфері.
Треба бути готовим до ще різкішого (якщо такий взагалі можна уявити) опору Росії активному зближенню України з НАТО, особливо у разі поновлення процесу підготовки до членства. Слід чітко розуміти, що стратегія, націлена на вступ у НАТО (як, втім, і в ЄС) має далекосяжний характер, а ризики, які створює її реалізація, настають негайно і з усією серйозністю. Крім того, вступ до альянсу потребуватиме згоди всіх його членів (група "друзів" України тут практично тотожна ЄС), а також перегляду деяких із його нинішніх стандартів, наприклад застереження про територіальні конфлікти.
Попри всю складність реалізації цих варіантів, значно ризикованішим видається збереження бодай деяких елементів попереднього зовнішньополітичного курсу. Його відмітною рисою з самого початку була майже сліпа віра в те, що Росія не піде на силові дії стосовно "братньої" України і що з нею завжди можна домовитися, хай і за рахунок здачі нової порції українських національних інтересів, головне - було б враховано особистий інтерес договірника з українського боку. Чого не було в цьому курсі, то це чіткого усвідомлення й визнання, хоча б на конфіденційному рівні, того очевидного факту, що сучасна Росія становить пряму загрозу безпеці нашої держави, а події останнього часу дозволяють точно судити і про її наміри, і про її методи досягнення цілей.
Подальша реалізація стратегії навіть часткового умиротворення такого сусіда може призвести до національної катастрофи. Після майже 23 років проб і помилок Україна та її лідери мусять виявити рішучість і створити нову парадигму існування держави, яка неминуче міститиме в собі нову модель відносин із Росією. Нам необхідно навчитися жити в умовах тривалої загрози прямої або прихованої інтервенції з боку північно-східного сусіда. Це передбачає не тільки створення ефективного сектора безпеки й переорієнтацію ВПК на внутрішні потреби, а й переорієнтацію психології суспільства, ламання мислення кожного з нас.
Є ще одна нетрадиційна альтернатива для України: піти шляхом укладання двосторонніх договорів зі стратегічними партнерами і/або активізації співпраці на регіональному рівні. Попри їх зовнішню привабливість, критичне значення матиме готовність потенційних партнерів узяти на себе
жорсткі двосторонні або групові зобов'язання в царині безпеки стосовно України: без них ми ризикуємо залишитися перед обличчям агресора з іще одним Будапештським меморандумом у руках. Та й досвід деяких держав Центрально-Східної Європи міжвоєнного періоду минулого століття не дуже обнадіює.
Традиційною проблемою невпевнених спроб стратегічного планування в Україні є те, що глибоким аналізом відкритих опцій заведено нехтувати. Це часто пов'язано з інертністю бюрократичної машини, а також із дефіцитом професіоналів, часу або інформації. Відтак, зовнішня політика розуміється як "спадкова" або "стабільна", що часто слугує прикриттям допущених помилок або, ще гірше, неспроможності влади і експертів, які обслуговують її. Такий інертний підхід сьогодні неприйнятний у зв'язку з принциповими змінами для України зовнішнього середовища та внутрішніх обставин. Ніколи раніше в історії незалежної України рішення у сфері зовнішньополітичної складової національної безпеки не мали таких вагомих наслідків.
Може тільки здаватися, що вступ до ЄС і НАТО (або інтенсивна співпраця з останнім), нейтралітет чи двосторонні договори безпеки - це абстрактні зовнішньополітичні гасла. Насправді реалізація кожного з них безпосередньо впливатиме на реалії повсякденного життя кожного з нас і найчастіше вимагатиме незвичних зусиль, а можливо, й усвідомлених жертв від суспільства.