Лідери Талібану зіштовхнулися з неочікуваною необхідністю визначити конституційні засади держави та будувати інституції, здатні забезпечити мінімальний рівень безпеки й добробуту (чи виживання) для приблизно 35 мільйонів громадян. Повстанське революційне угруповання, яке плекало свою антисистемність і архаїчність як важливу складову привабливого для рядових бійців образу, має тепер запроваджувати модерні державні інститути. Попереднього разу, в 1996–2001 роках, вони цього не робили і керували країною згідно зі своїми племінними уявленнями. Але в середині 1990-х років Талібан прийшов на руїни держави моджахедів, якої, фактично, теж не існувало, і особливої різниці ніхто не помітив. Навпаки, Талібан встановив похмуру диктатуру, що, втім, дала порівняно більше безпеки. На початку правління в середині 1990-х Талібан розглядався як суто локальна сила, і Афганістан не сприймався загрозою безпеці ані в регіоні, ані у світі. Відтоді населення Афганістану збільшилося майже вдвічі, джихадистські рухи продемонстрували здатність вести глобальну війну, а в сусідньому Пакистані понад десять років тривала кривава терористична війна з пакистанськими талібами, які вчилися в тих самих деобандійських медресе.
Тепер під тиском міжнародних партнерів окремі спікери Талібану обережно допускають можливість повернення до конституції короля Захір шаха, який правив Афганістаном з 1933-го по 1973 рік. Однак тема державного будівництва настільки далека для очільників Ісламського Емірату, що жодного документа, який би вніс ясність у це питання, не опубліковано. Таліби не вірять у розподіл влади і в необхідність існування незалежних інститутів. Чому переможці мають ділитися владою та дотримуватися вигаданих кимось правил? Лідерська група воліє самостійно приймати закони, їх тлумачити і втілювати. Про вибори до якогось представницького органу талібам говорять в Ісламабаді, Тегерані та інших столицях, з якими підтримується вимушена комунікація. Поки що Талібан просто наповнює державні органи виконавчої влади, отримані у спадок від попереднього режиму, політичними призначенцями. Міністерство юстиції опублікувало вимоги до найму працівників: релігійна освіта, лояльність до Ісламського Емірату, чесність, участь у джихаді останні 20 років і лише потім — наявність кваліфікації. Співробітникам колишніх урядових структур працювати в цьому міністерстві та його провінційних відділеннях заборонено. Ситуація в інших міністерствах трохи інакша, і, наприклад, Мінфін намагався зберегти старі кадри, проте не уникнув політичних призначень на всі ключові посади. Виконавча влада складається переважно з улемів — релігійних авторитетів, які не мають досвіду управління, але мають досвід ведення партизанської війни. Наприклад, аеропорт Кандагару очолив син визначного командира Талібану, який узагалі не має освіти, але належить до правильного племені.
Судова система не спирається на кодифіковані тексти. Рішення шаріатських судів, якщо вони взагалі виносяться, мають вибірковий характер, і трактування положень шаріату залежать від примх судді. Судова влада в нинішньому вигляді навряд чи може оцінити принципи публічного, комерційного чи адміністративного законодавства. Право вершити суд часто беруть на себе рядові бійці на місці злочину, не відволікаючись на процедури. Ситуація з дотриманням елементарної законності така, що лідери Талібану змушені постійно виступати з закликами до бійців не порушувати приватного життя людей, не перевіряти зовнішнього вигляду та не міряти борід, не перевіряти телефонів і не проводити обшуків у помешканнях.
Вимога від усіх міжнародних гравців інклюзивного уряду — це насправді не про присутність жінок чи національних меншин в уряді. Інклюзивність — це евфемізм призначення фахових управлінців не з талібів, а з технократів, на посади, які потребують відповідної кваліфікації. Звісно, в Тегерані, Ісламабаді та інших столицях є додаткові критерії фаховості — лояльність до їхніх інтересів. Афганістан розглядається як джерело безпекових викликів, звідки нестабільність може експортуватися до всіх країн-сусідів. Тривала стабільність Афганістану забезпечується не тільки і не так апаратом насильства, з чим Талібан якось дає раду, як спромогою прогодувати численне населення, забезпечити функціонування базової інфраструктури, не допустити суспільного колапсу та, як наслідок, постання неконтрольованих альтернатив, схожих на Ісламську державу. Наступні пів року будуть тяжким випробуванням для влади Талібану: за прогнозами, голод і фізичне виживання стануть проблемою для багатьох афганців, особливо у великих містах та серед переселенців. А в останньому звіті ООН прогнозується колапс банківської системи країни у найближчі 3–6 місяців.
Опір лідерів Талібану модернізації має й раціональне пояснення. Боєздатність радикального руху забезпечують 60–100 тисяч рядових бійців, переважно молодих людей, які ніколи не вчилися й нічим, крім війни, не займалися все своє життя. Більшість їх індоктриновані джихадистським ісламом і найменші відхилення від вигаданої норми сприймають як зраду. Пропаганда з боку ІД спрямована насамперед на цих рядових членів, яким дохідливо пояснять, що лідери їх зрадили.
Спостерігачі оцінюють, що загалом безпека на шляхах сполучення та в більшості міст країни з приходом до влади талібів поліпшилася, однак на окремих ділянках ситуація погіршується. У східній провінції Нангархар щодня трапляються два-три випадки обезголовлення, й ІД має змогу щотижня нападати на підрозділи талібів не тільки у столиці провінції Джалалабаді, а й в інших містах. Без великих терактів, таких як підрив мечеті в Кандагарі, за тиждень гине від 10 до 20 людей. За дуже приблизними підрахунками, за половину цих смертей відповідає Ісламська держава. Решта — жертви талібів або кримінальних інцидентів. По всій країні тривають акти помсти з боку рядових бійців Талібану колишнім співробітникам сил безпеки, місцевих адміністрацій та публічним особам, які виступали проти Талібану. Є свідчення, що помста спричиняє й зворотний ефект, — колишні офіцери спецпризначення можуть приєднуватися до ІД як до безпечнішої альтернативи. Цей процес не став масовим, але ІД демонструє себе як єдину дійову альтернативу. Рух опору під проводом Масуда не став центром кристалізації невдоволених: таліби продемонстрували незвичну гнучкість у регіональних питаннях і загалом виконали обіцянку не порушувати місцевого порядку в непуштунських регіонах. Ісламська держава веде активну пропагандистську війну і позначає свою присутність через напади саме на підрозділи талібів та шиїтські мечеті. Її мета — втриматися до настання кризи, щоб перехопити рядових бійців і максимально збільшити хаос. В умовах посилення контролю за міжнародними поїздками ІД може розраховувати переважно на місцеве населення, але проти ІД грає втома афганців від війни та недовіра до племінних вождів: в Іраку ставка аль-Багдаді на домовленості з племенами виявилася нетривкою. Аль-Каїда вітала перемогу талібів як своїх давніх союзників і партнерів. Афганістан залишається надійним прихистком для послідовників Бін Ладена, а не перша, але й не друга людина серед талібів — міністр внутрішніх справ і лідер «мережі Хаккані» Сіраджуддін Хаккані —однаково інтегрований зі своєю мережею як у лідерську групу талібів так і в аль-Каїду. Однак цього тижня Айман аз-Завахірі, нинішній духовний батько аль-Каїди, виступив із промовою, в якій назвав ООН ворожою організацією, що легітимізує Ізраїль та втручається в ісламське право. Так Завахірі в непрямий спосіб зайшов у полеміку з талібами щодо їхнього бажання отримати міжнародне визнання та місце в ООН.
Можливо, цією заявою лідер аль-Каїди взяв участь у боротьбі верхівки Талібану за розподіл влади. Керівництво Талібану складається з різних груп, які поки що здатні узгоджувати інтереси. Сірадж Хаккані та його люди взяли під контроль Кабул, він перетворює Міністерство внутрішніх справ на «суперміністерство», через яке хоче контролювати кордони, аеропорти, паспорти, губернаторів провінцій і керівників поліції. Йому підпорядковуються сили безпеки та розвідка. Пакистан доклав значних зусиль, щоб Хаккані, який не знятий із розшуку у США, зміг стати «суперміністром». Натомість Міністерство оборони перетворюється на другорядний орган. На думку талібів, оскільки вони не воюють з іншою країною, їм не потрібна сильна армія — лише 60–70 тисяч, аби знайти місце для своїх солдатів та командирів корпусів. Така собі соціальна служба і спосіб забезпечити зайнятість. Однак зазначена конфігурація посилює напруженість між фракціями.
За двадцять років окупації Афганістан дуже змінився. У країні діяла корумпована, неефективна, але держава з усіма модерними атрибутами. Ця держава жила в борг за рахунок західної коаліції. В нових умовах редукція держави неминуча, питання лише в тому, на якому рівні, якими інструментами і якими зусиллями талібам вдасться стабілізувати ситуацію. Прикметно, що в Москві, Тегерані, Ісламабаді та Пекіні дедалі менше радості від виходу американських військ і дедалі більше публічного занепокоєння розвитком подій: таліби виявилися доволі складними переговірниками. Вихід із кризи закріпить за тією групою талібів, яка візьме на себе відповідальність, лідируючі позиції на тривалу перспективу. За відсутності харизматичних трибунів, таких як батько-засновник мулла Омар, ця місія, найімовірніше, дістанеться очільникові силового блоку, який, здається, найменше переймається інституційним розвитком.
Усі статті Сергія Данилова читайте тут.