За місяць до саміту НАТО в Уельсі Київ відвідав генеральний секретар альянсу Андерс Фог Расмуссен. Цей візит виразно засвідчив - у ситуації російської агресії проти нашої країни Організація Північноатлантичного договору стоїть на боці України, рішуче підтримуючи її суверенітет і територіальну цілісність, жорстко застерігаючи РФ від спроб воєнного вторгнення під виглядом миротворчих місій або гуманітарного конвою.
Нинішня солідаризація НАТО з Україною цілком зрозуміла, оскільки агресію РФ розглядають не як локальний конфлікт, а як виклик безпеці в Європі та у світі. Збитий пасажирський літак MH17 став трагічним підтвердженням, що конфлікт на території України переріс локальні рамки. Лише одна деталь: серед 298 загиблих людей різних національностей було 193 громадянина Нідерландів. Така кількість людських жертв для цієї країни-члена НАТО співмірна з кількістю жертв терористичної атаки 11 вересня для Сполучених Штатів. Удар по літакові став також ударом по глобальних транспортних сполученнях, безпека яких є одним з наріжних каменів сучасного світоустрою.
НАТО змушене діяти активно, бо спроможність протистояти російській агресії є перевіркою на дієвість і життєздатність альянсу в сучасних умовах. По суті для Організації, так само як для України, питання стоїть руба - або змусити агресора відступити, або поставити під сумнів своє подальше існування. Україна має захистити свій суверенітет, а НАТО повинно підтвердити свою надійність і здатність захистити мир у Європі. Між Україною та альянсом виникла нова сфера спільних інтересів, нові підстави для співробітництва, що мають життєво важливий характер для обох сторін.
Під час візиту до Києва Андерс Фог Расмуссен підтвердив, що "двері НАТО" для нашої країни залишаються відчиненими, згадавши про повагу до будь-якого рішення України щодо чи то збереження позаблокового статусу, чи то його відміни. Проте будь-яке вікно можливостей існує не вічно. Нагадування про відкриті двері НАТО в часи, коли Україна зіткнулася з найдраматичнішими наслідками перебування у "вакуумі безпеки", є водночас нагадуванням про потребу зрештою визначитися, скористаємося ми цими відкритими дверима до членства в альянсі чи ні.
Майбутня система європейської і трансатлантичної безпеки - за будь-яких умов і за створення будь-яких нових конфігурацій - будуватиметься на базі існуючих структур. І роль НАТО залишатиметься тут ключовою. Якщо Україна має на меті бути активною частиною системи безпеки в Європі, необхідно вже сьогодні заявити партнерам, на яке місце у цій системі вона надалі претендуватиме. Наступний саміт НАТО в Уельсі надає для цього хорошу можливість.
Головним питанням порядку денного саміту буде питання України у зв'язку з агресією Росії. Воно розглядатиметься в широкому контексті, починаючи від принципів колективної оборони для територіального захисту всіх країн-членів НАТО і закінчуючи реалізацією засад спільної безпеки в трансатлантичному просторі.
Напередодні саміту керівництво альянсу зафіксувало, що міжнародне середовище стало непередбачуваним і визначило регіони найбільшої напруженості, які фактично оточили трансатлантичну спільноту. Це "дуга нестабільності", що простягається від Близького Сходу до Північної Африки і Сахелі, вогнища напруженості та територіальні суперечки в Азії, і Східна Європа, яка перетворилася на територію нестабільності та загроз внаслідок незаконних і нелегітимних дій Росії, що підірвали систему міжнародних відносин.
НАТО опинилося перед потребою вироблення довгострокової стратегії щодо РФ, яка вже не розглядається як стратегічний партнер альянсу, а виступає в ролі супротивника. З цього випливають далекосяжні наслідки як для загального розкладу сил у регіоні та світі, так і для майбутньої діяльності військово-політичної організації.
Слід визнати, що НАТО, як і вся міжнародна спільнота, виявилося непідготовленим до дій Росії, спрямованих проти України. Найбільш небезпечним є те, що остаточні наміри Кремля досі залишаються неясними. А без цього неможливо виробити ні тактики, ні стратегії протистояння. Представники НАТО змушені визнати, що перерозподіл сфер впливу на пострадянському просторі, якого начебто прагнула Росія, навряд чи є метою дій РФ. Наслідки підриву нею системи світового порядку значно масштабніші. Відповідно заяви РФ про незгоду з розширенням НАТО на схід, протести проти членства в альянсі України та Грузії також слід було б переосмислити - якщо Росія, спираючись на статус ядерної держави, прагне глобального реваншу, то закріплення нейтралітету України, якого вона вимагає, нічого не вирішує і аж ніяк не здатне задовольнити апетити новітнього агресора.
Дії Росії щодо України вивели на поверхню недостатню військову забезпеченість країн-членів НАТО у регіоні ЦСЄ. За винятком Естонії та Польщі (остання має одну з найбільш спроможних армій у Європі), інші країни регіону в умовах економічної кризи значно зменшили видатки на оборону (середня цифра по регіону становить 1,1% ВВП, за встановленого порогу в 2%). Таким чином, на випадок необхідності введення в дію гарантій за статтею 5 Вашингтонського договору (про колективну оборону), ці країни не забезпечені достатніми мілітарними можливостями.
Загалом, на думку командувача силами НАТО у Європі генерала Філіпа Брідлава, розміщення сил альянсу, система базування і планування бойових дій наразі не відповідають сучасним загрозам і вже не забезпечують ефекту стримування, не кажучи вже про необхідну оперативну готовність. Тому у рамках підготовки до саміту в Уельсі НАТО готує План дій щодо готовності альянсу (Alliance Readiness Action Plan) для того, щоб діяти ефективно і швидко там і коли в цьому виникне потреба.
Специфіка "гібридної війни", яку веде РФ проти України, вимагає дій у відповідь у кількох вимірах - воєнному, інформаційному, економічному тощо. Окремий напрям становить питання громадської підтримки дій альянсу. Агресія Росії проти України показала, що в країнах-членах НАТО ця підтримка є надто слабкою. Коли події Другої світової війни та холодної війни відсунулись у часі, люди в країнах Західного світу дедалі менше усвідомлюють важливість проблем національної безпеки та оборони, надаючи пріоритет внутрішнім соціальним питанням. Однак без належної внутрішньої громадської підтримки члени НАТО не зможуть приймати необхідні політичні рішення, зокрема й рішення про ведення в дію статті про колективну оборону у разі необхідності. Тим часом реальна готовність до такого рішення для майбутньої долі Альянсу є ключовою.
Як виявилося, питання громадської (не)підтримки НАТО становить не виключно внутрішньо українську проблему, яка, не будучи вчасно вирішеною, виявилася одним із ключових негативних чинників для фактичного й юридичного закріплення позаблоковості і, відповідно, створення вакууму безпеки для нашої країни.
Напередодні саміту НАТО експерти рекомендують урахувати негативний досвід України в цьому питанні, коли противник широко використовує антинатівський публічний дискурс для того, щоб проводити за його допомогою свої політичні, дипломатичні і навіть воєнні дії. Альянс потребує заходів, спрямованих на зміну цієї ситуації. На думку британських експертів, "громадська підтримка стає дедалі більш потужною зброєю в державному та інституційному арсеналі, а НАТО та його члени наразі програють цю битву".
На саміті буде розглянуто відносини НАТО з країнами-партнерами, а також питання прийняття нових членів. Однак наразі проблеми України у цьому контексті обговорювати не передбачено або передбачено обмежено. В контексті Концепції 2010 р. альянс планує подальший розвиток відносин з деякими країнами-партнерами, такими як Фінляндія, Швеція, Австралія, які "поділяють принципи трансатлантичної спільноти і вже продемонстрували свою зацікавленість та високий воєнний досвід для участі у тіснішій взаємодії в системі колективної безпеки поза членством" в НАТО. Що ж до всіх інших партнерів (до яких належить і Україна) - для них передбачатимуться заходи у розбудові оборонного потенціалу, проведення навчань і обмін розвідувальними даними, можливість цього розглядатиметься для кожного випадку окремо.
Питання приймання нових членів залишається одним з найбільш чутливих. Загальний принцип декларується як незмінний - двері НАТО відчинені для всіх європейських демократичних країн, що поділяють цінності альянсу. Однак наголос робиться на повноцінній відповідальності й обов'язках потенційних членів, на їхній можливості зробити внесок у колективну безпеку. Усі нинішні члени альянсу мають дійти згоди щодо поширення на нові країни-члени принципу колективної оборони та виявити "відповідну волю і бажання". Зважаючи на те, що рішення в НАТО приймають консенсусом, вірогідність для цього незначна, навіть для країн, що вже мають План дій щодо членства (ПДЧ) або беруть участь у процесі роботи в Інтенсифікованому діалозі (ІД) (хоча процес роботи з ними триватиме).
Не виключено, що принцип консенсусу буде на саміті предметом обговорення, оскільки він гальмує ефективність дій в умовах потреби швидкого ухвалення рішень. У контексті інвестування країн-членів до НАТО, яке на сьогодні є нерівномірним і нерідко недостатнім, процедура прийняття рішень консенсусом може бути переосмислена як така, що вже не відповідає принципу справедливості. Це навряд чи здатне привести до зміни процедури, але може бути використано надалі як інструмент морального тиску проти країн, що спробують безвідповідально застосувати право вето.
Процес підготовки до саміту засвідчує, що українське питання, попри його надзвичайну важливість та солідарне засудження членами НАТО дій Росії, розглядається майже виключно в контексті підриву безпеки у Європі та світі. Натомість власна позиція та потреби України як суб'єкта системи міжнародної безпеки залишаються за кадром. Через це виникає необхідність за допомогою дипломатичних засобів та формальних і неформальних каналів співпраці з альянсом представити на саміті власне український погляд як безпосереднього учасника подій в європейському безпековому довкіллі.
Зважаючи, що саміт фокусується на майбутньому альянсу, Україна має надати в рамках саміту чітку позицію щодо свого місця у системі регіональної безпеки включно з декларуванням позиції щодо можливості майбутнього членства. У майбутній конфігурації НАТО вже зараз має бути позначено місце України. В останні два місяці під час проведення АТО Україна довела, що має боєздатну армію і здатна до успішного воєнного протистояння агресорові. Це створює нові підстави для обговорення подальших кроків нашої держави у напрямі виходу з ситуації "вакууму безпеки". Перспектива створення нової "буферної зони", до якої підштовхують вимоги РФ щодо закріплення нейтралітету України, не відповідає ні національним інтересам України, ні завданню створення новітньої системи безпеки на континенті.
Україні необхідно використати усі без винятку можливості співпраці, передбачені для країн-партнерів та в межах існуючих форматів відносин. Особливу увагу слід приділити можливостям секторальної співпраці з окремими членами НАТО та взаємодії з такими структурами, як "Вишеградська четвірка" і "Веймарський трикутник". Питання двосторонньої угоди з США щодо статусу для України "основного союзника поза НАТО" має пророблятися, але не за рахунок виведення питання членства в альянсі на задній план.
Опція членства в НАТО має залишитися для України відкритою, і це має бути доведено до відома партнерів. Зростання громадської підтримки НАТО в Україні є вагомим аргументом "за" перспективу членства, особливо на тлі потреби активізації пронатівського публічного дискурсу в самих країнах-членах альянсу.
Побоювання роздражнити Росію все ще існують. Проте - і це вже доведений факт - для РФ "червоною лінією" насправді виявився не можливий вступ України до НАТО чи до ЄС. Червоною лінією став сам факт існування суверенної України, яка самостійно обирає зовнішньополітичну лінію і внутрішній напрям свого розвитку.