Нинішній час з багатьох причин сприятливий для переосмислення ситуації у сфері європейської безпеки, для пошуку адекватних шляхів дальшого розвитку її архітектури та місця в ній України, зменшення ризику виникнення небезпечних конфліктів і побудови інституційних механізмів розв’язання безпекових проблем.
Маємо визнати, що проект побудови «спільного європейського дому», проголошений 1990 року з ухваленням Паризької хартії про нову Європу, не відбувся. Такий висновок видається дещо парадоксальним на тлі тверджень про успіхи процесу «перезавантаження», що триває в російсько-американських відносинах, а також про нібито вже досягнуту «неподільність європейської безпеки на просторі від Ванкувера до Владивостока». Але нинішня активізація розмов про необхідність ширшого «перезавантаження» всієї системи міжнародних відносин лише підкреслює справедливість зазначеної тези. Зазвичай дискутують про те, що в дефіциті, а закликають до того, чого ще немає.
Події останніх місяців також тільки підтверджують цей факт. Якщо проаналізувати результати Лісабонського саміту НАТО, то навіть сама назва нової Стратегічної концепції альянсу - «Ефективна оборона, активне залучення» - свідчить про кризу проекту єдиного європейського безпекового простору. Росія, яка географічно і культурно є невід’ємною частиною Європи, так і не стала органічною складовою цього простору та наявних тут механізмів співпраці. Це фактично визнає й прем’єр-міністр Росії Володимир Путін, закликаючи у своїх програмних виступах до формування спільних європейських просторів, - на його думку, таких просторів досі не сформовано. Близькі думки висловив і генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен на лютневій 2011 року безпековій конференції в Мюнхені
Сказане жодним чином не означає відмови від зусиль щодо побудови «спільного європейського дому» або «Європи без ліній поділу». Навпаки, такі зусилля необхідно всіляко продовжувати й інтенсифікувати, проте одночасно слід пам’ятати про сьогоднішні виклики і загрози та пов’язані з ними ризики. А вони достатньо небезпечні.
За часів холодної війни в умовах міжблокового протистояння існували достатньо чіткі правила міжнародної взаємодії, які нині зазнали істотної ерозії. Та й сама сучасна система міжнародного права, яка ще й досі відбиває реалії ялтинсько-гельсінкського світового порядку, в багатьох випадках показала свою неадекватність теперішнім міжнародним реаліям. При цьому, на відміну від 1990-х та першої половини 2000-х років, домінування США і Заходу видається вже не настільки беззастережним, щоб нехтувати цими невідповідностями.
Таким чином, маємо в сьогоднішній Європі добре відому з теорії та історії міжнародних відносин класичну ситуацію, коли наявна нестійка рівновага може бути порушена в будь-який момент, а міжнародна правова база у сфері безпеки належним чином не підкріплена відповідними силовими чинниками.
І хоча воєнні загрози наразі не домінують, їхня небезпека зберігається, що зайвий раз довели події 08.08.08. При цьому дедалі більшої актуальності набувають «м’які» загрози безпеці - а саме тероризм, транснаціональна організована злочинність, нелегальна міграція, розповсюдження зброї масового ураження і засобів її доставки, кібер-загрози, глобальні зміни клімату. Можливу шкоду від реалізації комплексу цих загроз цілком можна порівняти з наслідками військового конфлікту.
У протидії «м’яким» загрозам зацікавлені практично всі країни євроатлантичного простору, їхні інтереси в цій площині близькі, а за окремими напрямами збігаються. Наразі склалася унікальна можливість розпочати формування міжнародних механізмів вирішення таких питань. Водночас не варто забувати про комплекс проблем енергетичної безпеки, де інтереси ключових європейських гравців розходяться, а нерідко й конкурують.
Особливу роль у сучасній архітектурі європейської безпеки відіграють країни, які не належать до військово-політичних союзів, а тому гостро відчувають недостатність гарантій власної безпеки в умовах неефективності провідних безпекових інститутів. До таких країн належить і Україна, яка, добровільно відмовившись 15 років тому від третього у світі ядерного потенціалу, відтоді безуспішно намагається сформувати систему зовнішніх гарантій для захисту власної національної безпеки.
Теоретично вирішити цю проблему можна трьома шляхами.
Перший з них, який Україна торувала протягом останніх десяти років, полягає у приєднанні до одного з існуючих на євроатлантичному просторі військових союзів, у даному випадку до НАТО. Україна розглядала Північноатлантичний альянс як міжнародний військово-політичний механізм, що довів свою здатність, на відміну від ОДКБ, забезпечувати державний суверенітет, територіальну цілісність і поступальний демократичний розвиток своїх членів. Приєднання до НАТО на певному етапі було цілком виправданою політикою, проте мусимо визнати: внаслідок низки відомих причин, насамперед внутрішньополітичного характеру, цей шлях у найближчі роки для Києва закритий.
Проголошення політики «позаблоковості» є визнанням цього очевидного факту. У тих непростих умовах, в яких наразі перебуває Україна, відмова від форсованого вступу до НАТО була кроком у правильному напрямку, який дав змогу послабити градус напруженості в українсько-російських відносинах і тим самим істотно зменшив ризики дестабілізації та загострення ситуації на теренах Східної Європи. Важливо й те, що нова влада розуміє необхідність зберегти напрацьований в останні роки потенціал взаємовигідного співробітництва з альянсом. Переконані: сьогодні особливе партнерство з НАТО залишається одним з наріжних каменів у фундаменті національної безпеки України. Отже, це партнерство треба й надалі розвивати й поглиблювати. У стратегічній перспективі сама по собі політика «позаблоковості», вочевидь, не може дати ефективних відповідей щодо шляхів надійного гарантування національної безпеки і лише збільшує майбутню невизначеність у цьому питанні.
Другий варіант - надання Україні спеціальних юридично оформлених міжнародно-правових гарантій її безпеки - також не видається надто реалістичним, хоча б тому, що це неминуче призведе до хвилі подібних вимог з боку інших зацікавлених держав. Багаторічний досвід дії Будапештського меморандуму 1994 року - прообразу такої системи - засвідчує, що сама по собі наявність гарантій безпеки, навіть зафіксованих у міжнародних документах, ще не вирішує головної проблеми - їх ефективності і надійності.
Третій шлях - зміцнення гарантій безпеки України через підвищення загального рівня європейської безпеки. Сьогодні Україна має бути як ніхто інший зацікавлена у виробленні надійних гарантій безпеки для всього Європейського континенту, насамперед для нейтральних і позаблокових країн.
У цьому зв’язку вважаємо, що запропонований Росією проект Договору про європейську безпеку (ДЄБ), незважаючи на суперечливість деяких його положень, містить чимало цікавих і плідних ідей. Так, на нашу думку, українським інтересам відповідають такі тези проекту ДЄБ:
1) неприпустимість у відносинах держав, як і загалом у міжнародних відносинах, застосування сили або погрози силою проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави;
2) необхідність співробітництва держав, у тому числі тих, що входять у військові блоки, на основі принципів неподільної і рівної безпеки, незавдання шкоди безпеці одна одної;
3) недопущення державою - учасницею Договору використання її території, а також території іншої держави-учасниці з метою підготовки чи здійснення збройного нападу проти однієї або декількох держав-учасниць або інших дій, які можуть істотно впливати на їхню безпеку;
4) надання інформації щодо вжитих будь-якою державою - учасницею Договору суттєвих заходів законодавчого, адміністративного або організаційного характеру, які, на думку інших держав-учасниць, зачіпають їхню безпеку;
5) створення консультаційного механізму, що передбачає проведення на вимогу однієї або кількох держав - учасниць Договору консультацій стосовно їхньої безпеки, скликання конференції або надзвичайної конференції.
Цікавим є й положення проекту ДЄБ щодо застосування принципу колективної оборони, коли держава - учасниця Договору має право розглядати збройний напад на іншого його учасника як агресію проти неї самої і надати державі, що зазнала агресії, за її згодою, необхідну допомогу, включаючи військову.
Не можуть не викликати дискусії положення проекту, пов’язані з процедурою функціонування консультаційного механізму в рамках ДЄБ. Зокрема, він містить занадто високі вимоги щодо кількості держав-учасниць, необхідних для правомочності конференцій, що скликаються, а також передбачає застосування принципу консенсусу при ухваленні ними обов’язкових рішень, який неодноразово демонстрував свою неефективність в ОБСЄ і часто був зручним способом блокування резолюцій, що не влаштовують ті чи інші країни.
Російські пропозиції загалом занадто амбіційні, а отже, важко сприймаються тими гравцями в регіоні, які не налаштовані на докорінну модернізацію теперішньої системи європейської безпеки. Разом з тим проект ДЄБ може стати основою для відкритого діалогу з питань європейської безпеки.
Такий діалог має бути якнайширшим і включати всі національні держави, військово-політичні союзи та міжнародні організації у сфері безпеки на просторі ОБСЄ. Сама ОБСЄ, як найбільш універсальна безпекова структура Європи, може стати майданчиком для цих дискусій (наприклад, їх можна було б розпочати в рамках «процесу Корфу», відповідно розширивши цей формат). Принципово, щоб цей діалог мав комплексний характер і охоплював максимально широке коло проблемних питань європейської безпеки, включаючи формування її нової архітектури, формалізацію взаємовідносин військово-політичних союзів, вироблення ефективних заходів довіри, дієвий контроль над озброєннями, надання надійних гарантій безпеки для нейтральних і позаблокових держав тощо. В рамках діалогу повинні ухвалюватися взаємопов’язані рішення на основі компромісу всіх його учасників з усіх без винятку питань, що стосуються будь-яких аспектів європейської безпеки.
В сьогоднішній Європі найбільш дестабілізуючим безпековим чинником залишається дефіцит довіри. Саме тому підвищення її рівня між різними гравцями, насамперед НАТО та ОДКБ, є першочерговим завданням безпекового діалогу. Йдеться не стільки про оновлення Віденського документа, скільки про залучення всіх країн (передусім Росії) до процесу спільної побудови єдиного простору безпеки. Але розв’язання цієї проблеми видається вкрай складним без паралельного формування ефективних консультаційних механізмів, здатних оперативно врегульовувати суперечності між учасниками діалогу та забезпечувати пошук широких компромісів з найбільш складних питань. У перспективі для підтримки таких механізмів було б доцільно розширити мережу міжнародних інформаційно-аналітичних та освітніх центрів за окремими безпековими проблемами, спільних програм підготовки персоналу, обміну фахівцями тощо.
З огляду на це початок реалізації досягнутої на Лісабонському саміті домовленості між Росією і НАТО щодо проведення спільного огляду загроз європейській безпеці можна лише вітати. Ця перспективна ініціатива могла б у майбутньому бути розширена через приєднання до неї позаблокових країн, зокрема й України. Важливою умовою зміцнення довіри стала б відмова НАТО і ОДКБ від проведення військових навчань у районах, що прилягають до їхніх зовнішніх кордонів. А перші спільні кроки Росії і НАТО у створенні європейської системи ПРО також надають обом сторонам чудовий шанс збільшити рівень довіри, зокрема в питаннях обміну стратегічною інформацією.
По-друге, для прогресу у сфері контролю над озброєннями необхідні комплексні взаємопов’язані підходи. Це насамперед стосується адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі, розбудови європейської ПРО, оновлення Віденського документа та створення міжнародного режиму контролю за тактичною ядерною зброєю, інфраструктурою її вироблення, зберігання та використання. Пошук компромісних рішень з усієї цієї проблематики має відбуватися в пакеті, передбачаючи взаємоузгодженість розв’язань і максимально повне врахування інтересів усіх учасників процесу, незважаючи на їхні розміри та політичну вагу. Доброю ознакою в цьому контексті є продовження США і Росією, а також НАТО і Росією конструктивного діалогу вже після ратифікації договору СНО-3.
На уважний розгляд заслуговують ініціативи низки європейських країн (Німеччини, Нідерландів, Польщі, Швеції) щодо створення в Європі зони, вільної від ядерної зброї. Україна, яка володіє унікальним досвідом у цьому питанні, вагомими технологічними здобутками в аерокосмічній сфері, відповідною інфраструктурою, має невід’ємне моральне право відіграти важливу роль у побудові без’ядерної та безпечної Європи, захищеної від ракетного нападу.
По-третє, необхідно й надалі посилювати міжнародну взаємодію з протидії м’яким загрозам, зокрема різним видам транскордонної організованої злочинності, функціонування якої часто уможливлюється корумпованістю державних органів. Європейські країни повинні об’єднати зусилля в спільній протидії нелегальному наркотрафіку, торгівлі людьми, нелегальній міграції, розповсюдженню зброї масового знищення та її компонентів, піратству, іншим проблемам, пов’язаним з транснаціональною злочинністю. Потрібно інтенсифікувати міжнародну антикорупційну співпрацю, звернувши особливу увагу на допомогу пострадянським державам у цих питаннях. Важливими напрямами для розв’язання зазначених проблем є вдосконалення механізмів обміну інформацією, створення спільних банків даних, а в перспективі - проведення спільних операцій поліції та спецслужб різних країн. Взаєморозуміння та співпраця між сторонами, що, здається, налагоджується в питаннях Афганістану, формує позитивне тло і дає надію на прогрес за цим напрямом.
Дедалі більшої актуальності набуває проблема нейтралізації кібер-загроз. Спільний інтерес для країн євроатлантичного простору безпеки об’єктивно становить об’єднання зусиль у протидії хакерству, загрозі поширення комп’ютерних вірусів та інших шкідливих програм, комп’ютерному шахрайству, розповсюдженню дитячої порнографії в кібер-просторі тощо.
Не менш нагальними є проблеми кліматичних змін, екологічної та техногенної безпеки, які мають переважно транскордонний, а часто й глобальний характер. Міжнародний досвід, напрацьований при вирішенні цих проблем, міг би стати в добрій нагоді для вироблення механізмів взаємодії європейських країн.
У цій статті викладено думки лише окремих експертів. Її ідеї далекі від досконалості і потребують подальшого всебічного опрацювання. Водночас, на наш погляд, презентований погляд може стати певним кроком в як українській, так і міжнародній дискусії з проблем європейської безпеки і бодай трохи наблизити реалізацію прекрасної мрії - побудови «спільного європейського дому».