Варто поспівчувати чинній київській владі: працювати в такому цейтноті, майже буквально під дулом пістолета, і не робити при цьому помилок - неможливо. Проте ті помилки, що вже очевидні, свідчать саме про те, чим постійно дорікали їй іще в часи тривалого перебування в опозиції: що вона не виробила стратегії розвитку країни, а відтак не має для її реалізації кадрового потенціалу. Прихід до влади внаслідок революційних подій іще дужче звузив вибір, бо тепер призначення мають відбуватися зі згоди Майдану - як у столиці, так і на місцях. Фактично розв'язана Путіним війна і радикалізація протистоянь на Сході та Півдні країни також впливають на кадрові призначення: не кожен імовірний кандидат на ту чи іншу посаду в такій невизначеній обстановці готовий прийняти пропозицію від влади, тим самим записавши себе в її прибічники - навіть якщо він далекий від політики.
Втім, далеким від політики сьогодні ніхто нічого не пропонує: навіть у такі напружені часи є чимало охочих до влади серед того чи іншого причетного до перемоги політичного табору. І, здавалося б, це резонно - бо ж не за те боролися, щоб владне крісло знову посів хтось "чужий". Але насправді це нерідко набирає просто якихось шаржованих форм.
Як, скажімо, наразі на Хмельниччині. Область ніколи не страждала на егоцентризм, усвідомлюючи своє не найстратегічніше в державі місце. Проте брала активну участь у подіях минулої зими в Києві й активно підтримувала їх тут, удома. Та коли настав час, даруйте, ділити посади, то Київ чітко показав Хмельниччині її справжнє місце. На першій хвилі перемоги було змінено лише конфігурацію влади в органі місцевого самоврядування - переобрано голову обласної ради. Новим керівником став голова фракції "Свободи" в обласній раді підприємець Іван Гончар.
Усі ж призначення в державних органах влади і силових структурах, залежні від Києва, досі гальмуються. Щоправда, щойно призначено нового начальника обласного управління міліції. Ним став полковник Олександр Розізнаний. Свого часу він служив заступником начальника УБОЗ у Хмельницькій області, але останнє місце його служби - начальник районного управління МВС у Тернопільській області. Серед причин його кар'єрного зростання називають те, що міліція на Тернопільщині була з народом. На Хмельниччині, правда, вона теж наче з ним була - якщо вважати ознакою "народності" явну нехіть людей у міліцейських мундирах у будь-що втручатися протягом цих трьох бурхливих місяців. Погано, якщо й надалі визначення "бути з народом" означатиме самоусунення від захисту правопорядку в суспільстві.
Втім, наразі про інше. Досі не заповнено вакансії голови обласної державної адміністрації. Ще 2 березня хмельницький Майдан підтримав кандидатом на цю посаду Валерія Лєскова. Підтримав переважною більшістю, однак не одностайно. Із приблизно півтори тисячі присутніх півсотні людей були проти або ж утрималися: кричали, що хабарник цей Лєсков.
У людей, які обіймали посади у владі, завжди будуть недоброзичливці, є на те підстави чи ні. А підприємець Валерій Лєсков, колишній "афганець", кілька років був секретарем Хмельницької міської ради. Торік змушений був піти з посади суто з надуманих попередньою владою причин: начебто після місцевих виборів 2010 року він певний час поєднував секретарство у міськраді з посадою голови Хмельницької міської організації партії "Батьківщина". Програвши суд, Лєсков пішов у помічники до народного депутата від "Батькіщини" Олега Лукашука. А з початком протестних подій став співголовою (від "Батьківщини") хмельницького Майдану.
Тож із біографією у пана Лєскова все гаразд. Та й на службі у міськраді не було ні скандалів, ні якихось яскравих ініціатив чи бодай чогось, що виокремлювало б Лєскова серед інших чиновників: так, звичайна робота, як і заведено, в тіні міського голови Сергія Мельника.
Відтак рада хмельницького Майдану з чистою совістю рекомендувала Валерія Лєскова на посаду голови обласної державної адміністрації. Чому не когось іншого, з більшим досвідом керівної роботи - а такі люди, безперечно, в області є? Тому що інших кандидатур ніхто не пропонував. Тобто або в них, цих імовірних кращих, інші (вищі?) плани або ж інші плани в тих, хто розставляє фігури на кадровій шахівниці краю.
Отже, була рекомендація знизу, але не було жодного відповідного кроку згори. Бо виявилося, що там, угорі, посаду голови Хмельницької обласної державної адміністрації "закріпили" за партією "УДАР". Називали навіть прізвище кандидата на цю посаду: Леонід Прус, агроном за освітою, директор Хмельницького обласного державного центру експертизи сортів рослин. Крім прізвища, про нього не було нічого відомо ні майданівцям, ні місцевим політикам, ні журналістам. От буквально - "темна конячка". Настільки невідома, що ніхто цієї інформації всерйоз не сприймав.
Тривалу паузу щодо призначення хотілося трактувати як процес пошуку найкращої кандидатури. Чесно кажучи, серед місцевих опозиційних сил такі є хіба що в "Батьківщині" - за рахунок добре розбудованої партійної мережі і перебування до цього у владі. Власне, "Свобода" також могла б виставити своїх партійців - голову обласної організації Ігоря Сабія і народного депутата Олександра Мирного. Сабій має великий політичний і невеликий управлінський досвід. Мирний - успішний підприємець, найпотужніший на Хмельниччині спонсор "Свободи" і, судячи з його участі у телевізійних проектах (бо на рівні області він до парламентських виборів 2012 року був практично невідомий - хіба в сфері аграрного бізнесу), досить толерантний політик, що нині дуже важливо для співпраці з представниками різних політичних поглядів і для організації роботи взагалі. Та в Мирного немає вищої освіти - либонь це спричинило його відмову і від крісла міністра сільського господарства (хоч сам факт відсутності диплома напевне ж свідчить про те, що перед нами унікально чесний чоловік, бо за ці двадцять років диплом про вищу освіту можна було отримати різними способами, навіть купити - виходить, не схотів). Але обидва "свободівці" уже народні депутати і повертатися з Києва до Хмельницького явно не мають наміру. Про це свідчить їхній ставленик на посаді голови обласної ради, якому ще вчитися і вчитися, щоб стати керівником.
УДАР же на Хмельниччині, як і в усій Україні, отримав певну електоральну підтримку виключно за рахунок спортивної популярності Віталія Кличка. Ні партійних організацій, ні політичних лідерів він тут поки що не має. Ті керівники, які працювали у виборчих штабах партії, лише стають упізнаваними - завдяки Майдану. В обласній раді також немає фракції УДАРу. Хоча найближчим часом може з'явитися: кажуть, членом цієї партії уже став екс-голова обласної ради Микола Дерикот.
Ясна річ, у такій ситуації розмови про Хмельниччину як квоту УДАРу важко було сприймати всерйоз. Але виявилося, що це правда. На засідання ради Майдану 12 березня прийшов кандидат на посаду голови обласної державної адміністрації Леонід Прус. З короткого спілкування з ним стало зрозуміло, що про посаду, на яку його сватають, цей скромний і з вигляду добродушний чоловік вочевидь нічого, крім її назви, не знає. Може, він і самородок і "на марші" оволодіє необхідними знаннями і рисами - але на це поки що нічого не показує. А обставини, в яких доведеться працювати новому керівникові, вимагають бодай якогось досвіду і однозначно - характеру, який поки що також ніде публічно не проявився.
Зате вже проявилося інше. Тривале зволікання з кадровими призначеннями дало змогу мобілізуватися певним групам у місцевому політикумі або їхньому "даху" в Києві, які, схоже, лобіюють свої інтереси і проштовхують свої кандидатури. Хай там як, але на засідання ради Майдану в Хмельницькому прийшла група людей - протестувати проти Лєскова. "Це не наші", - запевнила голова Хмельницької міської організації партії "УДАР" Леся Стебло. "Ми з Майдану!" - заявила одна з мітингувальниць. Може, й так. Але такі розбірки сьогодні деструктивні й небезпечні не для політиків, а для справи.
Чому не реалізувався принцип тимчасового "технократичного" уряду, а відтак і відповідної вертикалі - зрозуміло: ніхто не хоче ділитися владою. Але ситуація така, що краще нею трохи поділитися, ніж втратити її зовсім. Довело до цього стану саме небажання всіх попередніх влад ділитися цим скарбом з іншими. Сьогодні ж, коли на кону сама державність України, у владу мають прийти не "свої", а найкращі. На всіх рівнях. Тільки це може зміцнити довіру до влади і об'єднати навколо неї всіх, хто хоче працювати для України.