Завершився 2010 рік. Рік, який приніс світові чимало тривожних новин. Тут були і землетрус на Гаїті, і політичні потрясіння в Таїланді, і трагічні спроби подолати блокаду сектору Газа в Ізраїлі. Тут була і фінансова криза єврозони, і жорсткий клінч у китайсько-японських відносинах. Тут було і триваюче кровопролиття в Іраку та Афганістані, і можливість нових війн в Ірані та Північній Кореї, і поява незвичного терміна «валютна війна».
На цьому тлі Україна була для світу джерелом скоріше позитиву, ніж негативу. Активно відновлювалася економіка. Різко знизилося напруження у відносинах із Росією. Реформи, привид яких так довго блукав по Україні, розпочалися неочікувано швидко і без будь-якої «розкачки». І хоча опозиція доклала всіх зусиль, аби дискредитувати її в очах світу, справи цієї влади говорять самі за себе: Україна почала виконувати
те, що Європейський Союз називає «домашніми завданнями», а український виборець - реформами.
Відповідно, у нації з’явився новий шанс на успіх. Чи буде він реалізований, залежить, по-перше, від послідовності започаткованих внутрішніх трансформацій. По-друге, від здатності української нації об’єднатися, аби подолати негативну інерцію вітчизняної історії. А по-третє, від зовнішньої політики, яка має бути адекватною міжнародним і внутрішньополітичним реаліям.
У цій статті поділюся деякими міркуваннями з приводу того, яка формула зовнішньої політики України видається мені адекватною і чому знайти її важливо не лише для України, а й для Європи у цілому.
Завершення «пострадянської епохи»
Вісімнадцять років тому американський філософ Френсіс Фукуяма написав відому працю «Кінець історії та остання людина». Її головна ідея полягала у тому, що розвал соціалістичного табору і глобальний «парад демократій» завершують конкуренцію ідеологій у світовій історії. Сьогодні зрозуміло, що Фукуяма помилявся: із завершенням «радянської епохи» історія не закінчилася. Тим більше вона не закінчується із завершенням «пострадянської епохи», тобто 20 останніх років, коли світ перетравлював наслідки холодної війни. Хоч як банально це звучить, але головний урок цих років полягає в тому, що в сучасному світі все можливо і що ера нового глобального єднання тільки розпочинається. Так само, як і ера нового глобального розмежування.
Перше двадцятиріччя української незалежності збіглося у часі зі складними трансформаційними процесами, пов’язаними із переходом від двополюсного світу до нового світового ладу. Це був стрибок із темного минулого у туманне майбутнє. Туманне - бо мало хто брався стовідсотково прогнозувати, яким він буде, цей новий лад. І лише сьогодні, коли потроху осідає пил, здійнятий світовою фінансовою кризою, достатньо чітко вимальовуються його контури.
Це світ, в якому присутні кілька нових полюсів, але ще більше центрів впливу, які можуть стати новими полюсами. Це світ нових можливостей, в якому кожна нація, що має достатньо сил для економічного успіху і достатньо мудрості для адекватної поведінки на міжнародній арені, може майже необмежено підвищувати планку свого міжнародного впливу. Нарешті, це світ, в якому Схід і Захід почали виробляти новий «модус вівенді», який базується не на успадкованому від старих часів протистоянні, а на діалектичному усвідомленні того, що ера зростаючої конкурентної боротьби, в тому числі боротьби за природні ресурси, - це ера нових політичних та економічних союзів.
З іншого боку, коли доцентрові тенденції у відносинах Схід-Захід накладаються на відцентрові тенденції всередині самого Заходу і самого Сходу, світова політика починає нагадувати «Охрімову свиту»: зашиваєш в одному місці - розповзається в іншому. Наслідком стає якщо не нова нестабільність, то принаймні її передчуття.
Як його розвіяти? Як повернути світовій політиці та економіці почуття впевненості? Це ключові питання міжнародного порядку денного, які Україну аж ніяк не оминуть. Наша відповідь на ці питання має бути чіткою, зрозумілою та позитивною. Вона має полягати у тому, що Україна - це зростаюча, стабільна, економічно перспективна частина Європи, яка долає період політичного розбрату і входить у новий відрізок європейської історії як геополітично ключова ланка, що об’єднує Схід та Захід континенту. Таке внутрішнє становлення та міжнародне позиціонування України є метою та амбіцією «нової влади» у державі. А також першою причиною того, чому Україна важлива не лише на національному та регіональному, а й на загальноєвропейському рівні.
Європа: «ми наш, ми новий…»
Змальовуючи основні тенденції європейської політики, важко не вдатися до відомої схеми: «у мене дві новини - одна добра і одна погана».
Добра новина полягає у тому, що успадковані від часів холодної війни лінії поділу відходять у минуле. Нова стратегічна концепція НАТО відкриває простір для спільних безпекових проектів з Росією, наприклад спільної системи ПРО, які, у свою чергу, можуть стати основою для загальноєвропейської системи безпеки. Москва підхоплює цю тему і пропонує вивести співробітництво на ще вищий рівень, аж до спільного загальноєвропейського економічного простору.
Задеклароване - і, я переконаний, щире - прагнення Російської Федерації та багатьох членів Європейського Союзу утворити Єдину Європу у повному розумінні першого та другого слова не можна не вітати. Європейське єднання, якщо воно буде засноване на спільних інтересах і спільних цінностях, стало б здійсненням мрій багатьох поколінь європейців та справжньою гарантією безпеки, стабільності, політичної релевантності Європи як глобального гравця на десятиріччя вперед.
Погана новина полягає в тому, що на місці старих ліній поділу, схоже, виникають нові. Європейський Союз не справляє в ці дні враження монолітності. Криза єврозони, розпочавшись на початку року, і досі тримає світові фінансові ринки у напруженні. Увійшла в моду теза про те, що на місці колишнього протистояння Схід-Захід з’являється протистояння між економічно успішною Північчю Європейського Союзу та його економічно проблемним Півднем. Досить явно проявилися тріщини у відносинах членів ЄС, які донині говорили і діяли майже в унісон.
Нарешті, у деяких країнах-членах почали зростати ізоляціоністські настрої. Себто європейські політичні процеси виявилися суперечливими: поруч із єднанням та розширенням почало намічатися нове розмежування. Завдання-мінімум України полягає в тому, щоб це нове розмежування не пройшло через неї. Завдання-максимум - протидіяти новому розмежуванню як такому. У цій боротьбі проти нових ліній поділу в Європі Україна особливо важлива. І це ще одна причина, чому її треба тримати у полі зору не лише як регіональний, а й як загальноєвропейський чинник.
Україна. Реформи. Успіх
Занурившись у нову політичну реальність, Європейський Союз увійшов у стан переосмислення фундаментальних процесів і мотивацій, що визначали його розвиток в останні десятиріччя. В тому числі і щодо європейського розширення. Європа застигла на роздоріжжі, шукаючи новий напрям розвитку та новий політичний «драйв». Здійснивши успішні реформи, Україна може допомогти їй знайти і перше, і друге. Протягом минулого року наші відносини розвивалися саме по цій траєкторії.
Був ухвалений давно очікуваний закон про функціонування внутрішнього ринку газу. До речі, його зміст було узгоджено з Євросоюзом, який давно наполягав на прийнятті такого документа. Україна вступила до Європейського Енергетичного співтовариства. З’явився закон про здійснення державних закупівель, зміст якого теж узгоджувався з Брюсселем. Верховна Рада ухвалила Податковий кодекс - документ непростий (а як же ще може бути з податками?!), але вкрай необхідний. Про нього як важливий елемент «домашніх завдань» України теж давно говорив ЄС. Відбулася давно очікувана ратифікація Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних.
Була проголошена програма економічних реформ на 2010-2014 роки. Створений фаховий комітет при президентові, який відповідатиме за реалізацію цих реформ. Започаткована адміністративна реформа. Радикально скорочується бюрократичний апарат. Триває дерегуляція цілих галузей національної економіки. На підході - пенсійна, судова, територіально-адміністративна реформи, ухвалення пакета законів про боротьбу із корупцією тощо. В українському політичному житті припинилася патова ситуація, з’явилася впливова сила, зацікавлена в реформах і здатна на них.
Іншими словами, на тлі цілої низки країн, які тягнуть Європу донизу, Україна почала рух по висхідній. І це ще одна причина, чому вона важлива для всього континенту.
Україна як тест-драйв нової Європи
Світовій політиці сьогодні, як ніколи, потрібен приклад того, що успішний симбіоз Сходу і Заходу - це не міф, а реально діюча нова модель міжнародних відносин. Україна, яка втілює в собі східний і західний імпульси європейської цивілізації, може стати таким прикладом. Не виключав би навіть, що таким є одне з її історичних призначень - стати діючим прообразом тієї майбутньої, справді великої і справді єдиної Європи, де Захід і Схід почувалися б із високим рівнем комфорту, як дві частини одного цілого. Користуючись термінологією сьогоднішнього дня, успішна європейська інтеграція та європеїзація України при дотриманні максимально партнерських, дружніх відносин з Росією - це політичний тест-драйв нових відносин Схід-Захід у Європі.
З цієї точки зору нова зовнішня політика України - це не лише наше внутрішнє назріле рішення. Вона має значення для Європи та світу. І є тільки один спосіб вдало скласти цей іспит, спростувавши багатоголосий хор українських скептиків, - здійснити успішні реформи, залишитися на європейському шляху розвитку, перетворивши партнерство з Росією на його інтегральну складову. «Неможливо!» - вигукують скептики. Забуваючи, що «неможливо» - це слово-паразит будь-якого політичного лексикону, особливо сучасного.
Найпростіше - це говорити «неможливо» і тягнути Україну назад, у тенета комунальних сварок із Росією. Найпростіше - це повторювати стару мантру, що «або ми увійдемо в НАТО, або нас з’їсть Росія». Найпростіше - це міркувати, як розвивалися б події, якби надворі було інше сторіччя, поруч інша Росія, а в Брюсселі - інший НАТО. Складно, як казав Теодор Рузвельт, «робити те, що можеш, із тим, що маєш, там, де ти є». Але в цьому і є суть відповідальної, сміливої, ефективної політики. В цьому - відмінність зовнішньополітичних концепцій, які сповідують українська влада та більшість української опозиції. Перша - це концепція жорсткого європейського прагматизму. Друга - це концепція самозакоханого європейського мрійництва.
Якщо вдуматися, то прагматизм - це не в останню чергу стратегія і тактика поведінки, орієнтовані на результат, причому не у віддаленому майбутньому, а в досяжному часі. У випадку України йдеться про результат реформ, започаткованих президентом Януковичем. Їхній зміст і загальний напрям визначатимуться прагненням України стати у майбутньому членом ЄС, тобто політикою європейської інтеграції. Це - мета та прагнення, яке об’єднує верхи і низи українського суспільства.
Натомість сила та ефективність цих реформ залежатимуть, у тому числі, від здатності України будувати партнерські відносини зі своїм геополітичним оточенням, насамперед із Росією. Це - мотор і джерело нашої економічної дієздатності. Відповідно, російський та європейський напрям зовнішньої політики України - це інтегральні складові одного процесу, який називається «рух уперед». Результатом має бути побудова європейської по суті (а не лише на словах) української держави в об’єднаній по суті (а не лише на словах) Європі. Європейська за духом Україна і справді єдина Європа - речі нероздільні. І це ще один аргумент, чому розвиток України у наступні роки буде особливо важливим для всього континенту.
Європейська інтеграція. Пріоритет
Очевидно, що ми маємо відповідати критеріям тієї спільноти, до якої прагнемо увійти. Східноєвропейські та балтійські члени ЄС - це образ успіху, глибоко вкарбований в українську національну свідомість. І хоча ставлення ЄС до України та до держав, які стали його новими членами, було визначально різним (а відповідно, різною була і політична відкритість ЄС до інтеграції), нам, українцям, болить від того, що ні членство в ЄС, ні навіть перспектива такого членства поки що для нас не відкрита.
Цей біль може стати приводом для національного комплексу меншовартості. Або ж для хорошої «спортивної злості», що грунтується на національному або ж політичному честолюбстві. У «нової влади» є і спортивна злість, і честолюбство, до того ж помножені на унікальну, як для української державної машини, здатність втілювати задумане у життя. Тому наші внутрішні реформи мають: а) європейський зміст і б) шанс на успіх.
З точки зору європейської інтеграції України цей рік буде ключовим. І не тому що ми, українці, звикли жити сподіваннями, а наступний рік у нас чомусь завжди виявляється важливішим, ніж поточний. Сьогодні для сподівань є реальні причини, а важливе відбувається вже зараз. Наприклад, хто міг би ще недавно подумати, що в умовах виражених ізоляціоністських тенденцій в європейській політиці ЄС серйозно почне говорити про умови відкриття своїх кордонів із Україною! Але ж ось тобі, будь ласка, чорним по білому: План дій Україна-ЄС щодо скасування візового режиму, ухвалений 22 листопада у Брюсселі.
Знаковість цього документа - потрійна. По-перше, він містить набір дуже конкретних вимог до України, виконання яких дасть змогу зробити надзвичайно суттєвий крок у напрямку євроінтеграції. По-друге, він є знаком нового прагматизму європейської політики України: ми зосереджуємо зусилля не на тому, що буде політично важливим завтра, а на тому, що практично важливе сьогодні, причому для кожного українця, який подорожує Європою. І, по-третє, вперше за багато років Євросоюз, хоча і без ентузіазму, але все ж таки починає вживати з Україною мову не односторонніх політичних вимог, а двосторонніх, достатньо конкретних зобов’язань.
Мені заперечать, що зміст зобов’язань, взятих на себе Україною та ЄС у цьому документі, є, м’яко кажучи, асиметричним. Так, у тексті плану дій є достатньо політичних «лазівок», які дозволяють ЄС навіть за виконання Україною всіх передбачених планом кроків не лібералізувати візового режиму. Проте я схильний вбачати в них скоріше рецидив старої «втоми від України», ніж поганий знак на майбутнє. А «втома від України» - це хвороба, яка піддається лікуванню. Панацея від неї все та ж сама: прагматична політика внутрішніх реформ, заснована на усвідомленні нових міжнародних реалій.
Успішна Україна може стати європейською несподіванкою, нестандартною відповіддю щодо перспектив європейського розширення. І в цьому ще один загальноєвропейський вимір «українського питання».
Україна-Росія. Новий європейський тандем
У сучасній міжнародній лексиці «нові реалії» - це найчастіше термін на позначення зростаючої ваги Росії та прагнення Заходу зняти з порядку денного хронічне напруження по лінії Росія-ЄС та Росія-США.
«Перезавантаження» продовжує бути однією з визначальних тенденцій світової політики. Оцінюючи масштаб і наслідки цього явища, важливо насамперед зрозуміти його причини. А шукати їх варто не стільки у площині доброї політичної волі, скільки у знайомій із бізнесу системі координат «ціна-якість». У перезавантаженні відносин Сходу і Заходу емоцій менше, ніж сухого політичного розрахунку. Схід і Захід просто прийшли до пункту свого розвитку, коли ціна продовження протистояння стала надто високою, а сенс його - надто розпливчастим. Тоді як сенс подолання розбіжностей або винесення їх за дужки стратегічного діалогу з Росією був очевидним: стабільні поставки російських енергоносіїв, переваги позитивної економічної співпраці, скорочення ядерних озброєнь, зміцнення контролю за процесом нерозповсюдження тощо.
Характерна річ: минулого року Росія була, мабуть, єдиним глобальним гравцем, політичні акції якого майже незмінно зростали, незалежно від того, які турбулентності вражали сучасний світ. Ба більше: з огляду на різні обставини ці турбулентності робили її ще важливішою - і для США, і для ЄС, і для Китаю, і для таких зростаючих економік, як Індія, Бразилія та Туреччина. В таких умовах продовжувати робити вигляд, що Росія для України лише рядовий сусід, було б особливо безглуздо. І дуже добре, що завдяки «новій владі» в Києві ми перестали грати у ці ігри.
Водночас треба розуміти, що незалежність України не є грою. Є багато речей, які об’єднують нас із Росією, і на цих речах ми повинні будувати стратегічне, націлене у майбутнє партнерство. Але ми йдемо і будемо йти у це майбутнє окремими шляхами.
В умовах політики перезавантаження Захід відмовляється від погляду на Україну як інструмент посилення/послаблення Росії. Сама Україна відмовляється від такого погляду на себе. Проте і певні політичні сили в Росії повинні пройти свою частину шляху та відмовитися від погляду на Україну як інструмент посилення/послаблення Заходу. Справжнє українсько-російське партнерство може базуватися тільки на усвідомленні, що Україна і Росія важливі одна для одної самі по собі, а не як інструмент у реалізації тих чи інших геополітичних планів.
Так само, як Україні було тісно у шаблоні зовнішньополітичної стратегії «геть від Москви», їй буде тісно і в шаблоні «русского мира». Україна взагалі завелика для шаблонів, в які її намагалася втулити стара політична реальність. Чужа, позичена модель зовнішньої політики їй не підійде. Їй потрібна власна, можливо, навіть принципово нова ідеологія. Переконаний: її поява буде корисною з точки зору розширення європейських ідеологічних горизонтів.
Про українське «самоїдство»
Свою останню статтю щодо ситуації в Україні британський аналітик Джеймс Шерр розпочав із вражаючої, як на мене, фрази про те, що «відносини між Україною і Заходом нині кращі, ніж хотілося б багатьом українцям». Хоч як сумно, але вона адекватно передає ту реальність, в якій існує держава. Багато опозиційних представників української «еліти» справді живуть сподіванням, що відносини України із Заходом зіпсуються. Більше того, вони сподіваються, що президентство Віктора Януковича буде невдалим. Цікава річ: ця обставина не заважає їм називати себе «патріотичними силами».
У багатьох представників української еліти попереду важливий етап політичного дорослішання - навчитися розрізняти, де закінчується опозиція щодо власної влади і починається опозиція щодо власної держави. Хтось може заперечити, що таким є зачароване коло української політики: спочатку одна частина України категорично не сприймала президента Ющенка, потім інша так само категорично не сприймає президента Януковича і так до нескінченності. Навіть якщо і так - це зачароване коло є руйнівним. Це ключова проблема національного розвитку, і її треба розв’язувати.
Українські реформи так і залишаться європейським привидом, якщо наша політика буде вогнищем взаємної ненависті, яке палатиме то помаранчевим, то синім полум’ям. Якоюсь мірою нам усім треба нарешті подорослішати і зрозуміти: ця держава у нас одна. Вона буде зростати як держава європейська. Це неминуче, бо цього прагне більшість українців. При всіх вадах ЄС, які виявила остання криза, поруч із нами просто нема іншої політичної спільноти, яка могла б слугувати еталоном, взірцем державного розвитку для України.
Проте й інша річ є для України безальтернативною: партнерство з Росією. Росія завжди буде поруч із нами. Вона завжди посідатиме особливе місце і у нашому геополітичному оточенні, і у світовій політиці в цілому. Вона завжди займатиме особливе місце в серцях мільйонів українців, які бачать її як братську країну. Вона завжди матиме і амбіції, і потенціал глобального полюса впливу. Найбільш імовірно, вона завжди проводитиме політику стосовно України, що одним українцям видаватиметься адекватною, а іншими сприйматиметься як втручанням.
Чи існує в природі формула, яка примирила б між собою проєвропейські прагнення та проросійські симпатії, які поєднує в собі Україна? Як на мене, нинішня зовнішня політика України надзвичайно близька до такої формули. А якщо опозиція з цим не погоджується, то найбільш патріотичний спосіб висловити цю незгоду - це сформулювати дієву альтернативу та звернутися із нею до виборця, а не апелювати до світової спільноти кожного разу, коли справи в Україні йдуть не так, як хотілося б.
За всієї поваги до відомого телевізійного ток-шоу, «шустеризація» зовнішньої політики України - це шлях у нікуди. Українські ідеологічні опоненти повинні принаймні спробувати почути одне одного, а не перетворювати кожну дискусію на гладіаторські бої на знищення. Бо врешті-решт, це не нищення опонентів. Це нищення України.
Наша держава має потенціал впливу не лише на регіональні, а й на загальноєвропейські справи. І може знайти справді дієву формулу відносин між Сходом і Заходом нашого континенту. Проте вона буде переконливою тільки тоді, коли Схід і Захід України, «помаранчеві» та «сині» знайдуть свою оптимальну формулу співіснування та, сподіваюся, співпраці.