Час спресувався. Здається, що Вільнюський саміт, який завершився тиждень тому, відбувся торік. Відео звірств плямистої зграї кийкоруких, як і раніше, б'є рекорди популярності в Мережі, але часом здається, що це було в іншому житті. Або в іншій країні. Можливо, справді в інший?
У лічені дні Україна, яка пережила роки сонного бурчання, вибухнула кількома Майданами, страшенно не схожими один на одного, але, безперечно, пов'язаними невидимими узами кревної спорідненості. Така ж невидима межа пролягла нині між наспіх установленим крихким перемир'ям і напруженим очікуванням безформного хаосу. Яка може бути порушена коли завгодно й чим завгодно - змахом кийка, кивком голови, розчерком пера, гнівним закликом, переляканим зойком.
Намагатися відповісти на запитання "Що далі?" неймовірно складно. "Далі" може настати в той момент, коли пишуться ці рядки. І в момент виходу газети у світ мої слова здатні перетворитися на привіт з минулого. Усе, що відпущено нам, - спробувати зрозуміти, що сталося. Без усвідомлення рвучкого "вчора" неможливе наближення осмисленого "завтра". Незалежно від того, чим завершиться виснажливе сьогодні.
Ті, хто думає, що знає версію відповіді на прокляте століттями запитання "Що робити?"; ті, хто впевнений, що тримає ситуацію під контролем; навіть ті, хто самовпевнено привласнив собі титул режисера того, що відбувається, - всі вони, боюся, не усвідомлюють, які малі їхні знання і які численні чинники, що мало не щохвилини впливають на ситуацію. Який громовий сміх почули б вони, якби ризикнули поділитися своїми планами з Богом чи дияволом...
На початку 1990-х мені, тоді ще журналістові "Киевских ведомостей", довелося неабияк помучитися з опусами одного невгамовного громадянина, котрий завзято намагався пробитися на сторінки нашого видання. Безталанні настирливі "письменники" мають звичку роїтися навколо ЗМІ, і керівництво звичайно передоручає спілкування з ними молодим підлеглим. Серед інших мені дістався й "професор із Харкова", який настрочив кілька безбарвних текстів. Одного разу він заявився в редакцію особисто. Після короткого знайомства з новим опусом я тактовно, але наполегливо, порекомендував відвідувачеві спрямувати свою кипучу енергію на щось інше. Фразу, що вертілася на язику, про невміння персонажа формулювати свої думки я вимовити не зважився.
Моєї ритуальної поради Михайло Чечетов (а йдеться саме про нього) послухався. І домігся деяких успіхів. Нині, через два десятиліття, я беру несказані слова назад. Напевно, сам того не розуміючи, "сигнальник" Партії регіонів вирік надзвичайно мудру думку: президент Віктор Янукович створив громадянське суспільство в Україні.
Про громадянське суспільство ми вправі говорити вже як про доконаний факт. Йому треба буде пройти болісний, можливо, тривалий період змужніння. Однак словосполучення "активна позиція" з графи "очікування" перекочувало до графи "реалії". Наказ про кривавий розгін, із високим ступенем імовірності відданий безпосередньо главковерхом, зробив процес дорослішання нації, по суті, безповоротним.
Із 29-го по 1-е Київ побачив п'ять різних Майданів.
Молодіжний Євромайдан, що ще не відає про свою скорботну долю, був Майданом надії. Можна скільки завгодно дорікати основній масі його мешканців у романтизмі, ідеалізмі, авантюризмі, легкодумстві, непоступливості, ще бозна в чому. Але не можна не помітити очевидне: вперше з часів "революції на граніті" студенти відіграли помітну роль у громадсько-політичному житті країни. Досі їхня участь у всіляких акціях було ситуативною, вплив - фрагментарним, чисельність - невизначальною. Найпоширеніший аргумент невтомних "тролів" - "Та їм однаково, під яким приводом прогулювати пари!" - нищиться прикладами з недавньої історії. У жодній із примітних протестних історій, від "України без Кучми!" до "мовного Майдану" (включаючи Майдан помаранчевий"), студенти не були силою, яка впливає. Мабуть, уперше за весь цей час в основу їхнього пориву лягло творче "за", а не гнівне "проти". Ця обставина потребує уваги, вивчення, аналізу. Політики, які відмахнулися від цього феномену, не отримають ні права, ні можливості побудувати нову державу.
Розгромлений, осиротілий, спорожнілий Майдан ранку
30 грудня був Майданом розгубленості. Яка тривала, на подив влади, недовго. Ми можемо лише здогадуватися, хто, коли й чому ухвалив безглузде рішення про нічний розгін.
Висловимо кілька версій, підкріплених інсайдерською інформацією.
Можна припустити, що наказ "відірватися" мав практичну мету. Янукович виніс певні уроки з Майдану-2004. Тоді силовики "пливли" і свідомо, і підсвідомо уникаючи можливого насильства. Влада хотіла пов'язати їх намертво. Відрізати шлях назад. Перетворити з умовних противників на безумовних ворогів протестуючих. Але заодно влада пов'язала й себе. Після того, що сталося, Янукович не міг дозволити собі "здати" Захарченка. Це буде сигналом кожній людині в погонах. Сигналом, що ускладнює виконання майбутніх неадекватних наказів.
Жорстокість розгону була не випадковістю, а умовою. Мета превентивного застосування сили - налякати, відбити бажання збиратися надалі з будь-якого приводу. Реакцію не прорахували. Нагорі думали, що Захід пошумить і замовкне, а всередині країни страх паралізує решту почуттів. Почасти вгадали: першою реакцією на садизм були розгубленість, розпач, спустошення. Наступною - сильнішою - виявився гнів. Молодість значної кількості жертв розправи, помножена на бузувірство карателів породила не протест "за компанію", а усвідомлений порив. Щиру спробу захистити невитравлену людську гідність. Тваринна брутальність викликала до життя цілком людські почуття - жаль і обурення, що пересилили тваринний страх перед озвірілою владою, який був пробудився.
У цьому сенсі "цицерон" Чечетов має рацію: Янукович, сам того не бажаючи, став хрещеним батьком під час народження громадянського суспільства. "А хіба не те ж було 2004-го?", - іронічно запитає скептик. Тоді, те, що історики нарекли нудним терміном "єднання мас", сталося завдяки святковому пориву, тепер - усупереч підсвідомому страху. Тоді, попри постійні чутки, у масі жила внутрішня впевненість - не розженуть. Уранці 30-го на Михайлівській площі під рятівний покрив куполів Золотоверхого почали збиратися ті, хто розумів: можуть розігнати знову. Розумів. І все-таки виходив. Особисто знаю людей, які не люблять опозицію і не вітають євроінтеграцію. І взагалі не люблять жодних публічних збіговиськ. Але вони не могли сидіти вдома після того що побачили. Мені здається, Віктор Федорович ніколи не зрозуміє, чому вони вийшли. Саме тому він ніколи вже не буде президентом цієї країни. Навіть якщо збереже за собою відповідне формальне звання.
На Михайлівській площі ми побачили новий Майдан - Майдан обурення. Який пожвавив політиків, що було розгубилися. Було природно, що вожді опозиційних сил спробують упіймати хвилю наростаючого мимо їхньої волі протесту. Чого гріха таїти, після Вільнюса вони збиралися йти на "зимові квартири". Але "Беркут" поламав не тільки кості співгромадян, а й плани партбонз. Розворот на Схід означав, що Янукович, скоріше за все, позбуватиметься "європейських" комплексів. Гадаю, і Кличко, і Яценюк здогадувалися, що два роки "бетонування" країни можуть обнулити їхні шанси на перемогу. І вони вирішили, що з'явився шанс перенести 2015-й на 2013-й. Не думаю, що до ранку 1 грудня у фронди був чіткий план. Але намір втрутитися в бійку читався неозброєним оком.
Анонсувавши на неділю масову акцію, противники режиму додали природному пориву-протесту додаткового імпульсу. Чисельність тих, хто зібрався на новий Майдан, Майдан підйому (якийтак спочатку нагадував атмосферою Майдан-2004), вразила. Втративши голову, політики, напевно, втратили й почуття міри. Суперечки про те, чи треба було займати зламану мерію і як слід було опозиційній трійці реагувати на спровокований штурм Банкової, - від лукавого. Очевидно одне: брати владу у свої руки того дня організована опозиція не хотіла і не планувала. А отже, не могла.
Імовірно, план перетворення 2013-го на 2015-й був такий: використовуючи порив населення, спробувати взяти місто в облогу, паралізувати центральні органи влади, розвалити парламентську більшість, злегка загострити ситуацію і, вимотуючи противника, примусити Банкову до переговорного процесу. Як посередників використати, як і 2004-го, емісарів Заходу. Але не можна двічі залізти на ту ж саму політичну "йолку". Тоді мета була реальнішою принаймні через фактичну відсутність легітимної влади. Опозиція триєдина, що ускладнює координацію дій і вплив на електорат. Янукович - не Кучма. Гасло "Міліція з народом!" після нічного розгону міг сприйматися хіба що як кепський жарт. Перелік відмінностей можна продовжувати, але сенсу в цьому немає. Події 1 грудня вбили аналогії остаточно. Бій на Банковій, що перетворився в побоїще, звузив маневр вітчизняних політиків і підвищив обережність політиків зарубіжних.
Незаплановані поправки до "буденно-святкового" сценарію на нетривалий час перетворили тих, хто зібрався на головній площі країни, на Майдан сумнівів. Реакція була різнокаліберною і строкатою: безсила злість на безпорадних політиків, патріотичне прагнення підставити їм плече, прагматичне бажання відійти від гріха подалі, гнівний порив рвонути і допомогти штурмуючим. Сумніви повільно, але помітно, розпорювали моноліт протестантів, поки каміння і пляшки з запальною випробовували міцність спорядження строковиків-вевешників (пацанів, приречених владою на роль "гарматного м'яса") і підвищували градус злості стомлених очікуванням "беркутів".
Черговий "подвиг" "Беркута", який став надбанням гласності завдяки мужності (вважаю, що це слово не просто доречне, воно єдино правильне) наших колег, знову гойднув маятник. Сумніви зникли. Хто сумнівався, теж зник. Майдан став тим, чим мав стати - Майданом облоги. Він час від часу бере в облогу владу і постійно готовий до власної облоги. Прагматичним, але поки що не цинічним. Не те щоб зовсім похмурим, але вочевидь не святковим. Настороженим, хазяйновитим, організованим. Майже все, що відбувається з ним і на ньому в останні дні, відбувається і не завдяки, і не всупереч зусиллям опозиції. Воно відбувається паралельно. Це і не анархія, і не єдиноначальність. Це співіснування регулярної армії та ополчення. Але аж ніяк не тимчасова спілка боягузливої "золотопогонщини" і шалапутної "махновщини", як це намагається подати влада вустами російських телеканалів.
Цікава, до речі, деталь. Інформаційну політику Януковича проводять ЗМІ сусідньої країни. ЗМІ України, власниками яких є, як відомо, залежні від Віктора Федоровича бізнесмени, демонструють об'єктивність, що заслуговує на увагу і повагу. Що вселяє оптимізм у душі тих політиків, які пов'язали себе з Майданом, розуміючи, чим загрожує їм непослух у разі поразки. Олігархи ще не зробили свого вибору? Чи вони торгуються з Віктором Федоровичем? Хай там як, готовність наших колег боротися з природною самоцензурою теж дорогого варте. Сподіваємося, що після вчорашніх зборів у РНБО, де власникам і генеральним менеджерам каналів заборонили показувати Євромайдан, журналісти все ж таки зможуть залишатися журналістами.
Треба думати, опозиція не зрадила свій план. Вона обережно загострює і, очевидно, розраховує на поступки влади. Вона демонструє відносну точність у тактиці, але, схоже, відчуває проблеми в розробці стратегії. Швидше за все, вона не має права розраховувати на очікувану активну допомогу Заходу, але це змушує її розраховувати на себе більшою мірою, ніж це було вчора. Презирливе "вони бояться дій, тому що вони боягузи" і поважне "вони не допускають крові, тому що відчувають відповідальність" - два діаметральні погляди на їхню нерішучість/витримку. Чомусь згадав: прочитав, що в Німеччині остання сторінка підручника історії розповідає про падіння Берлінської стіни. Діяння сучасників мають оцінити нащадки. Головне, щоб діяння були.
Теоретичне відчуття, що Янукович - не Кучма, а Майдан-2013 - не Майдан-2004 плавно переходить у практичне розуміння. Діючий Майдан облоги схожий на билинний Майдан свята, як професійний хокей на аматорське фігурне катання. Нинішній Майдан жорсткіший, ніж Майдан дев'ятирічної давнини. За минулий тиждень Майдан подорослішав. Візуально і фактично. З відкритого Майдану юності він перетворився на Майдана тертих чоловіків.
Внутрішньої, стримуваної агресії стало більше по обидва боки барикад, які з умовних стали цілком відчутними. І ще одна відмінність. 2004-го революція відчувалася в будь-якій точці Києва. Сьогодні протест сконцентрувався в центрі. Не тільки візуально, але й фактично. Протестний Київ дев'ятирічної давнини на повні груди дихав скрізь, і тому влада задихалася. Сьогодні вона дихає нерівно, але не переривчасто. На відміну від 2004-го, вона поки що не відчуває кисневого голоду. Та опозиція вибивала фундамент по цеглинці. Ця лупить у броньовані ворота. Картинка яскравіша, ефект слабший.
Можливо, заважають перманентні, невидимі переговори всіх з усіма? Навряд чи. Чи потрібні вони? Так, тому що вони поки рятують від непотрібної бійні. За якою - чи то Білорусь, чи то Киргизія, чи то Югославія. Але за якою не видно України, яка відродилася біля відновленого монумента княгині Ользі похмурого ранку 30 листопада.
Політики спілкуються, торгуються. Бояться. По обидва боки. Незворушність влади - видимість, що розмивається тремтячими руками Азарова в Раді і переривчастим голосом Пшонки по ТБ. Блокування "Беркута" на Червонозоряному проспекті та у Василькові цей страх тільки посилило. Більше, ніж будь-яке грізне заклинання кожного з вождів з трибуни Майдану. Нагадаємо, це було після того, як кожен побачив, З КИМ ВІН МАЄ СПРАВУ, І ЧИМ РИЗИКУЄ. Півроку тому відставний міліцейський генерал пожартував: "Не той нині "Беркут", а кийок той самий". Сьогодні я "оцінив" жарт.
Думаю, усі хочуть переговорів. І влада, і опозиція. Упевнений, ніхто не хоче поступатися. Умови для початку діалогу відомі. З боку влади - звільнення захоплених будівель (насамперед мерії), зняття блокади держустанов, відмова від застосування сили. З боку опозиції - амністія затриманих на Банковій, виведення "Беркуту" з центру столиці, "демобілізація" "тітушок", відставка Захарченка. І відмова від застосування сили. Відмовитися від силового сценарію і владу, і її супротивників настійно закликали західні дипломати. І отримали відповідні запевнення. Однак ні влада, ні опозиція не вірять одне одному.
Теми для майбутніх переговорів - можливість формування коаліційного (службового, технічного) уряду, розподіл політичної відповідальності, повернення до Конституції-2004, зміна виборчого законодавства. Але влада не готова здавати Захарченка, відставляти Азарова, і взагалі не готова до будь-яких тілорухів, які можуть розцінити як слабкість. Опозиція - почасти заручник майданних настроїв. Поки вона контролює ситуацію, але навряд чи здатна контролювати настрої. На Майдані багато тих, хто пам'ятає 2004-й, не схильний беззастережно вірити обіцянкам і вже не вибачить брехні. Є ті, хто не пам'ятає 2004-й, довіряє тільки пориву душі і не вибачить бездіяльності. Є ті, хто, стомившись від невизначеності, може зважитися на дії самостійні. Як на мене, ключову роль відіграватиме доля затриманих після подій на Банковій. Сьогодні з усією очевидністю можна говорити, що як мінімум більшість із них - жертви, в абсолютному значенні цього слова. Якщо опозиція віддасть їх на заклання, вона приречена. Цього їй не вибачать, переконаний.
Студенти і частина киян (які цілком очевидно відтягнулися на "заздалегідь підготовлені позиції", у зв'язку з очевидним "переформатуванням" і "огрубінням" Майдану) здатні повернутися. Їхнє повернення може не тільки посилити страх влади, але й поглибити проблеми опозиції. Що переживає (дай Боже, щоб я помилявся) кризу ідей та дефіцит часу.
Шість різних Майданів за неповний тиждень - демонстрація прискореної еволюції суспільства. Сьомий буде вирішальним. Ми не шукаємо йому визначення, вважаючи, що він визначить розвиток суспільства як мінімум на найближчі роки. Десятиліття? Назавжди?