Дивлячись на двійчасту політику Заходу щодо Росії й непослідовну - до України, останніми місяцями постійно згадуєш булгаковського Ніколку з його "союзники - сволота".
Та інших у нас немає. А ті, що є й готові допомагати, своєю чергою, відчувають недовіру до Києва.
В основі цієї підозрілості - побоювання з приводу російської агентури в ешелонах української влади, яка "зливає" інформацію Кремлю й сепаратистам. Недовіра до наших чиновників і військових, що вміють організувати ґешефт і отримати профіт. До політиків, відомих своєю схильністю до сумнівних "терок".
Ця недовіра звужує простір для практичної взаємодії, заважаючи, наприклад, тіснішому обміну розвідданими й співпраці у сфері кібербезпеки.
До цього варто додати й постійні побоювання партнерів з приводу того, що якщо будуть здійснені поставки сучасного озброєння українській армії, то згодом воно може опинитися в руках терористів.
Засідання комісії НАТО-Україна на рівні міністрів закордонних справ, що відбулося цього тижня в Брюсселі, ще раз підтвердило те, про що DT.UA писало вже неодноразово: ні про приєднання до ПДЧ, ні про розміщення підрозділів країн - членів альянсу, ні про поставки зброї й військової техніки в нашу країну не йдеться. Допомога ж союзників обмежуватиметься поставками засобів нелетальної дії, а також політичною, фінансовою і консультативною підтримкою у реформуванні сектора безпеки та модернізації Збройних сил.
Розширення ж на схід, про яке часто говорить генсек організації Андерс Фог Расмуссен, передбачається тільки за рахунок Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини. Так, для Києва, як і для Тбілісі, двері в НАТО відчинені. Але сьогодні вони відчиняються не перед членством, а перед поглибленим співробітництвом.
Утім, і сама Україна не форсує питання членства. Хоча, звичайно, з нашого боку пробні кулі закидали. І не тільки через прагнення політичного керівництва вирішити проблему відсутності гарантій безпеки країни. На якісну зміну відносин з НАТО є ще й запит у суспільстві.
"А що, НАТО комусь цікаве?" - таким запитанням здивував днями автора цих рядків один український дипломат. Але, за даними соцопитувань, близько 50% українців виступають за вступ в альянс: вони дивляться на НАТО як на природний захист від російської воєнної агресії.
Однак цю масову підтримку політики євроатлантичної інтеграції сьогодні не беруть до у ваги на Заході. Деякі члени організації традиційно виступають проти українського членства в альянсі і, страхаючись уже самої публічної постановки питання, воліють бачити нашу країну нейтральною за шведською або фінською моделлю.
Уже напередодні засідання КУН натовці чітко заявили: у НАТО не має оборонних планів щодо України, оскільки вона не є членом організації. На рівні альянсу навіть не обговорюється можливість використання в нашій країні єдиного спільного ресурсу - літаків, обладнаних системою раннього попередження і спостереження АВАКС. А вони не завадили б українським військовим при проведенні АТО.
Натомість дипломати у Брюсселі поговорили про сприяння реформам. Зокрема і в проведенні огляду сектора безпеки та оборони, що розпочався місяць тому й триватиме близько року. Без цього огляду Київ не може розробити ні нову воєнну доктрину, ні нову стратегію національної безпеки, ні нову програму реформування Збройних сил. Не маючи плану, не можна сформувати повноцінну армію, здатну, спираючись на власні ресурси, успішно протистояти багаторазово переважаючому противникові.
Що добре - за підсумками засідання КУН було оголошено про початок створення трьох цільових трастових фондів для підтримки обороноздатності нашої країни: для допомоги в логістичних операціях, реформі управління оборонним сектором, а також для боротьби з кіберзлочинністю. За інформацією "Інтерфакс-Україна", їхній загальний обсяг може становити 12-13 млн євро.
Правда, не зовсім зрозуміло, коли буде створено ці нові трастові фонди, і, що не менш важливо, за рахунок яких джерел їх буде наповнено. Можливо, це станеться ще до вересневого саміту НАТО в Ньюпорті (Південний Уельс), де головною темою буде Україна. Але до цього часу Київ має розпочати реформи, без яких складно кудись рухатися. Очевидно, що з реформами - економічними, політичними, судової системи, у сфері безпеки, за одночасної боротьби з корупцією, - зростатиме й довіра до Києва.
Тому до уельського саміту було б непогано реанімувати й Річну національну програму співробітництва Україна-НАТО. Цього документа, схваленого урядом у січні, президент так і не підписав.
Проект РНП можна переглянути й адаптувати до нинішніх потреб України, зробивши його більш реалістичним. Наприклад, переписати його так, щоб пункти РНП були ідентичні положенням програми імплементації Угоди про асоціацію Україна-ЄС. Адже Річна національна програма передбачає роботу не тільки в секторі безпеки та оборони, а також і проведення демократичних, економічних реформ, боротьбу з корупцією, розвиток енергетичної безпеки, зміцнення верховенства права тощо.
Штаб-квартира НАТО стала таким собі координаційним центром для надання підтримки нашій країні. Нагадаємо, що Київ раніше вже сформував і відправив у Брюссель кілька списків з переліком необхідних для наших Збройних сил засобів. Брюссель же взяв на себе роль координатора між Україною і членами організації. У штаб-квартирі взялися також і за розподіл радників для сприяння в реформуванні силових структур і логістиці.
Правда, щоб їхня робота була ефективною, Київ, по-перше, має законодавчо відрегулювати питання про допуск іноземних радників до службової та секретної інформації - як стверджують представники альянсу, тут є серйозні проблеми. По-друге, Брюсселю і столицям країн - членам НАТО слід відповідальніше підійти до професійних якостей кандидатів на роль радників в Україну.
Найбільш активну підтримку Києву надає Вашингтон, не тільки допомагаючи української армії в логістиці, комунікації, управлінні процесом закупівель, а й надаючи сухі пайки й аптечки. Американці також готові передати бронежилети, прилади нічного бачення, засоби зв'язку тощо, що має полегшити проведення бойових операцій нашим солдатам, допомогти у вдосконаленні підготовки військових. Не виключено, що в перспективі Білий дім дозріє й до поставок засобів летальної дії.
Від Вашингтона багато в чому залежить і майбутнє НАТО, зараженого європейським вірусом нерішучості й умиротворення. За великим рахунком, у разі агресії з боку Росії, нинішній альянс не може захистити навіть своїх членів - Польщу і країни Балтії.
Американці ж спроможні "підбадьорити" альянс і надати йому нових сил для протидії агресивній політиці Росії. А у випадку з Україною - і підштовхнути союзників до "точкового" співробітництва з нами. Французи, наприклад, можуть постачати нам авіоніку, засоби зв'язку, кораблі. Німці - амуніцію й озброєння. Британці цілком можуть підсобити в підготовці сил спеціального призначення.
До речі, як виявилося, не ми одні здивувалися, коли почули новину, що Іспанія, мовляв, готова надати Україні винищувач і військові кораблі: Мадрид не значиться серед шанувальників Києва, воліючи прислухатися до російських наспівів. Через кілька тижнів після озвученої заяви у Києві дедалі більше переконуються в тому, що іспанська ініціатива - це всього лише декларація.
Двостороннє співробітництво, втім, не вирішує проблеми відсутності гарантій забезпечення безпеки України. І навіть Сполучені Штати, наш "найнадійніший союзник", не готові піти на крок, який вони зробили для Тайваню і багатьох інших своїх партнерів, узявши на себе зобов'язання про взаємну оборону.
У ситуації, що склалася, вибір у Києва невеликий. Схоже, що свої відносини з НАТО він будуватиме на основі шведської або фінської моделі: Україна, формально залишаючись позаблоковою, тісно розвиватиме співробітництво з Північноатлантичним альянсом. Сподіваючись колись стати повноцінним учасником цієї організації.