Перше відчуття: все це вже було. Опозиційна акція, організатори якої закликають українців піднятися над собою. Істерична заява, в якій адепти режиму ототожнюють своїх противників із фашистами. Глава держави, рейтинг недовіри до якого істотно перевищує рейтинг довіри і продовжує впевнено зростати. "Двопалатний" парламент, у якому опозиційній "палаті" дістається сесійний зал, а провладній - рихла більшість. Влада так само лякає й купує. Вожді "фронди" так само клянуться у дружбі і так само бояться повертатися один до одного спи-ною. Країна так само чи то не хоче в Росію, чи то не може в Європу. Населення так само більше виявляє співчуття, ніж співучасть.
Багато з того, що відбувалося на світанку "нульових", із майже фотографічною точністю відтворюється на початку "десятих". Але є й відмінності.
Янукович - не Кучма. І річ не тільки в тому, що в Леоніда Даниловича були внутрішні обмежувачі, яких у Віктора Федоровича, зважаючи на все, немає. Нинішній гарант вступає в сутичку за збереження влади у принципово іншій ситуації.
Кучмі було складніше. Підозри у причетності до гучного вбивства журналіста Георгія Гонгадзе справили шокове враження на громадськість. (Суспільство від шоку благополучно оговталося. Настільки благополучно, що його відтоді важко чимось здивувати). "Кольчужний скандал", що стався після того, остаточно налаштував проти тодішнього президента Захід і всерйоз відстрахав еліти. Тримачам великих капіталів стало остаточно зрозуміло, що чинний самодержець перетворюється на електорального аутсайдера і геополітичного ізгоя. Ставити на такого було якщо не повним божевіллям, то вже точно серйозним ризиком. "Інвестори" звернули свій погляд на інший бік барикад, куди вже виштовхували Ющенка. Населення ще вірило, що опозиція зможе запропонувати іншу якість влади. П'ять "помаранчевих" років були ще попереду. Попри дозвіл Конституційного суду балотуватися на "третій строк", Кучма мусив думати не про пролонгацію власного правління, а про вибір надійного наступника. Про збереження не влади, а капіталів і свободи.
У Януковича ж є "базовий регіон". Де відносна більшість проголосує за нього за будь-яких розкладів, тому що він "свій". Проголосує, незважаючи на закриті школи й лікарні, розвалені шахти, згорілі ТЕС, "убиті" дороги, загиджені річки, отруєне повітря. Якщо противник Віктора Федоровича буде маркований як яскраво виражений "чужий", більшість із відносної перетвориться на абсолютну. Рідна Дніпропетровщина не була настільки віддана Леоніду Даниловичу.
Так, на початку 2000-х Росія ще не була такою настирливою. Але й Захід, не обтяжений кризовими явищами та протестними настроями, почувався впевненіше.
У нинішніх економічних обставинах Україна становить реальний інтерес для різних центрів геополітичного впливу. Як сировинний і - насамперед - земельний ресурс. Як осередок (усе ще) досить кваліфікованої і (як і раніше) досить дешевої робочої сили. Як потенційний ринок збуту товарів. Як зручна транзитна територія. Тому нинішній владі багато чого вибачають. На неї тиснуть із Брюсселя, Вашингтона й Москви. Але тиснуть обережно, щоб не дай Боже не перетиснути.
Янукович це розуміє. Він не може жити за західними правилами і не хоче "российского беспредела". Його прагнення - частково задовольнити всіх, але при цьому нікому не віддатися цілком, - поясниме. Але, по-перше, він не знає, як довго йому дозволять бути "полігамним". По-друге, не розуміє, як без зовнішньої підтримки, насамперед фінансової, зберегти владу. Найочевидніший варіант - спробувати менше красти - влада відкидає як щось протиприродне.
Справедливості ради слід зазначити, що опозиція певною мірою спрощує Януковичу завдання. Так, всупереч прогнозам скептиків, вона зразу після виборів не розвалилася на три протиборчі загони й не взялася за несамовите взаємознищення. Формальна подоба єдності зберігається, що психологічно важливо для частини протестного електорату. Але й реальної загрози владі це єднання поки що не становить. Єдиний вождь ще не викристалізувався, що дозволяє Банковій підігрівати суперечності й підігравати амбіціям. "Салатик" із соціалістичних ідей та ліберальних постулатів, лівацьких закликів і правих гасел готові проковтнути невибагливі, але для більшості така їжа виявляється неїстівною. Немає чіткого уявлення про те, як противники режиму мають намір модернізувати країну, і немає рішучої впевненості в тому, що вони готові. Принаймні вожді такою вірою поки що не заражають. Організаційні потуги мають жалюгідний вигляд - відеозапис мітингу 2 квітня претендує на роль якісного навчального посібника на тему "Як не можна проводити масові акції". Наскільки доводиться судити, ключові рішення приймаються келійно і часто - спонтанно. Попри всі недоліки антикучмівської опозиції, там були креативні теоретики, досвідчені орговики й дисципліновані виконавці; була як логіка вироблення рішень, так і точність їх реалізації. Обговорення і суперечки не тільки не заборонялися, а часом навіть заохочувалися. Нинішня "фронда" - своєрідна хунта, тільки без властивої хунті дисципліни. Рішення, які приймаються у вузькому колі, решті доводяться, проте далеко не завжди виконуються.
Опозиція в її нинішньому вигляді викликає розгубленість у симпатиків, потенційно готових її підтримати. Розчаровує партійних активістів і просто ініціативних громадян, які не бажають бути безмовною масовкою. Засмучує олігархів, готових вкласти гроші в протест, але збентежених безпорадністю борців із режимом. Тиск Сім'ї підштовхує лідерів ФПГ до нових політичних інвестицій, але бути безкорисливими меценатами вони не хочуть.
Опозиція виявилася не готовою до появи "альтернативного" законодавчого органу, коли 4 квітня більшість відновила законотворчу діяльність, перенісши її з сесійного залу ВР… в актовий. На перший погляд, така передислокація видається цілком законною, бо 2 стаття Регламенту дозволяє таке переселення. Але тільки на перший.
Насправді Регламент передбачає, що "за рішенням (тут і далі виділено автором. - Ред.) Верховної Ради, прийнятим більшістю народних депутатів від конституційного складу, її засідання
можуть проходити в іншому місці". Регіонали з комуністами за "інше місце" проголосували. Та проголосували, вже в "іншому місці" перебуваючи. А отже, рішення як такого не було. А було порушення 84 статті Конституції, яка передбачає, що "рішення Верховної Ради приймаються виключно на її пленарних засіданнях". І порушення 47 статті Регламенту ВР, в якому зазначено те ж саме. Згідно з рішенням Конституційного суду від 14 жовтня 2003 року, пленарні засідання - "це регулярні зібрання народних депутатів України у визначений час у визначеному місці, які проводяться за встановленою процедурою" Інше рішення КС - від 7 липня 1998 встановлює, що "особиста участь у голосуванні є обов'язком народних депутатів". Процедуру було порушено, депутатам меншості (які, з погляду Конституції, нічим не відрізняються від депутатів більшості) не повідомили про час та місце проведення можливого пленарного засідання. Більше того, "більшовики" перешкоджали їхній присутності на заході, який претендував на роль пленарного засідання. Тобто заважали виконанню обов'язків народного депутата.
Чому влада пішла на такий крок? Причин могло бути кілька. По-перше, нагромадилися закони, які потрібно було поспіхом, безконтрольно і безболісно прийняти. По-друге, влада хотіла показати опозиції, що проти лома є прийом. Планувалося, що опозиція розгубиться - так і сталося. А з розгубленими простіше домовлятися. Крім того, доки вожді приходили до тями, розпочався новий етап вербування тих, хто вагається. Троє з чотирьох, які вийшли з фракції "Батьківщина", уже фактично прописалися в більшості. На підході, як кажуть, кілька позафракційних. Інтенсивно обробляють членів УДАРу, троє з яких начебто вже "стали на лижі". Партія влади гостро потребує неофітів - комуністи коштують дорого.
Слабкість опозиції Віктора Федоровича, безперечно, тішить, та вона не надає сил йому. Політична ситуація грає "за нього", але економічна - проти. Тому шлях, який він, очевидно, вибрав для подовження президентського життя, на перший погляд, видається логічним. Стає дедалі більш імовірним, що він зробив ставку на референдум. Нагадаємо: закон про плебісцит, прийнятий наприкінці минулого року, дарує народу право коригувати Основний закон самостійно, оминаючи парламент. Юристи, котрі не втратили совісті, відразу оголосили таку новацію антиконституційною, але хто їх послухав? Опозиція на фактичну спробу перевороту відреагувала мляво. Тільки тепер, коли розмови про майбутній референдум стали настирливими, а влада показала, що її не бентежать формальності, "реєстрові" противники влади збудилися. Чи не пізно?
У нашій країні, за нинішньої влади, референдум перетворюється на виключно маніпулятивну технологію. На юридичних тонкощах населення не тямить. "Правильно" сформульоване запитання, як свідчить практика, - висока гарантія отримання бажаної відповіді. Забезпечити "потрібний" результат на референдумі для влади простіше, ніж на виборах. Опозиції ж, навпаки, складніше здійснити контроль над маніпуляціями. Крім того, на Банковій, як стверджують наші джерела, чомусь вважають, що на можливі "плебісцитні" фальсифікації Захід відреагує стриманіше, ніж на виборче шахрайство.
Через референдум Янукович, таким чином, може провести будь-яке нововведення, що спростить йому життя і ускладнить життя його противникам. Президентські вибори в один тур, мажоритарну парламентську кампанію, двопалатний парламент, ліквідацію депутатської недоторканності, зменшення чисельності Верховної Ради, істотне посилення своїх повноважень. Віктор Федорович врахував помилку Леоніда Даниловича. Той блискуче розіграв "референдумну карту" 13 років тому, але не зміг подолати опір парламенту. Відтепер для утвердження результатів не потрібна згода депутатського корпусу. А кожному, хто ризикне заявити про узурпацію влади, поспішать затулити рот посиланням на "всенародне волевиявлення".
Адекватною відповіддю на свавілля могла б стати вулиця. Але здатність опозиції організувати справді всеукраїнський масовий протест, не імітацію, поки що під сумнівом. Якщо вже не змогли збудити киян після такої "ліквідації" снігових кучугур…
Втім, багато хто вважає, що Віктор Федорович трохи переоцінює поблажливість Заходу. Не виключено, що "брудна гра" у референдум може стати тією витівкою, на яку Брюссель і Вашингтон відреагують безкомпромісно. І тоді в Януковича, як і в Кучми 2001-го, залишиться тільки одна зовнішньополітична підпірка - Москва. З усіма наслідками, як з цього випливають.
З неминучими анексіями для Януковича-гаранта і контрибуціями для Януковича-бізнесмена. Та Бог із ним.
Не жаль.
Жаль змарнованих літ, витрачених на біг по колу. У цьому виді спорту непогані призові, але не буває переможців. Усе та ж сама кругова порука влади. Усе та ж сама кругова оборона опозиції. Майже нічого не змінилося в Україні, яка примудрилася прожити ще десяток років відособлено від світу, що стрімко змінюється.
Ми виходимо на ті ж самі рубежі, обтяжені старими проблемами, не окрилені новими надіями. А отже, нам знову можуть підсунути спрощений вибір між абстрактними "своїми" і "чужими". Між символами, які так і не наповнилися смислами.