Звернутися до цієї теми мене примусили позиція регіоналів, які пропонують розглянути на початку липня черговий законопроект про обмеження депутатської недоторканності, та недавня стаття Юрія Луценка у своєму блозі на сайті «Української правди», в якій він обґрунтовує необхідність скасування парламентського імунітету.
Напевно, ні в кого немає сумнівів у тому, що нинішнє загострення відчуття справедливості у провладних народних депутатів пов’язане з черговою виборчою кампанією. Адже, на думку переважної більшості наших громадян, недоторканність народним обранцям ні до чого, вона лише фіксує нерівність громадян перед законом, а її скасування або обмеження було б дійовим заходом у боротьбі з політичною корупцією, - у цьому, згідно з соціологічним дослідженням Центру Разумкова, переконані понад 60% наших співвітчизників.
«Наша Україна» у 2007 році навіть побудувала всю виборчу кампанію під гаслом «Закон один для всіх!», у якій передбачала скасування депутатської недоторканності. Зазвичай або ці добрі наміри забуваються відразу після того, як обрано новий склад парламенту, або народні обранці не можуть знайти відповідної кількості голосів (300 депутатів) для внесення змін до Конституції України.
У березні 2008 року першу спробу скасувати власну недоторканність зробили нинішні опозиціонери з «Батьківщини» та НУНС. Тоді Верховна Рада проголосувала проект закону «Про внесення змін до Конституції України», авторами якого були В’ячеслав та Іван Кириленки, і надіслала його до Конституційного суду. Однак у жовтні 2009 року парламент відхилив зазначений законопроект, натомість спрямувавши до Конституційного суду проект, поданий представниками Партії регіонів. На відміну від попереднього, він передбачав також обмеження імунітету президента України.
Однак законопроект отримав негативний висновок Конституційного суду України саме в частині обмеження недоторканності глави держави. Прикметно, що це рішення КС прийняв 1 квітня 2010 року, коли Віктора Януковича вже було обрано президентом України. Кажуть, така позиція органу конституційної юрисдикції обумовлена прагматичними намірами нового глави держави почуватися у правовій безпеці.
Ну що ж, попереду новий раунд захоплюючої епопеї.
Тим часом хотілося б без надриву і зайвих емоцій проаналізувати поточну ситуацію та відповісти на просте запитання: чи варто взагалі в нинішніх умовах скасовувати депутатську недоторканність?
Почнемо спочатку, як кажуть - ab ovo: як же виник депутатський імунітет, і для чого він був потрібен парламентаріям? Історично в багатьох країнах депутатська недоторканність народилася як намагання захистити представника народу - депутата парламенту - від переслідування з боку влади. Саме в цьому тоді полягали суть і розуміння імунітету.
В одних країнах депутатський імунітет мав досить обмежений характер, в інших - набув карикатурних форм привілейованого статусу можновладців або перетворився на інструмент захисту високопосадовців-корупціонерів. Наприклад, у США, Франції та Польщі взагалі не йдеться про арешт або кримінальне переслідування парламентарія. У Великій Британії, Австралії, Канаді недоторканність поширюється лише на термін сесії плюс 40 днів до її початку та закінчення. В Індонезії ж депутата не можуть позбавити недоторканності за будь-яких обставин.
Відверто негативне ставлення українського суспільства, яке категорично вимагає зняття депутатської недоторканності, вважаючи, що всі повинні бути рівними перед законом, цілком зрозуміле. І сенс у таких вимогах є. Але за однієї, проте дуже важливої умови: ми живемо в демократичній країні.
Ще кілька років тому, у часи попереднього президента, такий крок був би абсолютно прийнятним і зрозумілим: адже в країні не практикувалися вибіркове застосування кримінального законодавства та переслідування опозиції. Лідери опозиції спокійно голосували в парламенті, висловлювали свої погляди на державному телебаченні, сиділи за круглим столом із президентом Віктором Ющенком та підписували меморандуми національного порозуміння. Тепер же наша держава під керівництвом Віктора Януковича впевнено рухається шляхом встановлення авторитарного режиму, а лідери опозиції - Юлія Тимошенко, Юрій Луценко - в результаті політично мотивованих рішень судів перебувають у в’язниці.
У таких політичних умовах скасування депутатської недоторканності призведе до того, що опозиційні політики проводитимуть дебати й голосуватимуть не в стінах парламенту на Грушевського, а в камерах Лук’янівського СІЗО або Качанівської колонії. Принаймні такі натяки неодноразово отримували Андрій Парубій, Андрій Павловський, Юрій Гримчак, інші депутати-опозиціонери, проти яких ще в часи голосування за Харківські угоди було порушено кримінальні справи. Чи, може, хтось думає, що дамоклів меч закону навис над депутатами з провладної більшості і йому заважає лише щит депутатського імунітету?
Тому я категоричний противник зняття депутатської недоторканості.
Тим часом Партія регіонів начебто загнала опозицію у ситуацію цугцвангу. Здається, що будь-який її крок призведе до серйозних політичних втрат. Підтримуєш скасування депутатської недоторканності - продемонструєш власні суїцидальні наміри. Не підтримуєш - ризикуєш втратити суспільну підтримку, таку необхідну на виборах.
Однак вихід є - необхідно спробувати зіграти за власним, а не регіональним сценарієм. У Верховній Раді вже зібрано 153 підписи за опозиційний варіант змін до Конституції, яким пропонується скасування не лише депутатської, а й президентської та суддівської недоторканності. Цей законопроект готовий до внесення до парламенту. Пікантність ситуації полягає в тому, що багато новел зазначеного законопроекту перегукуються з положеннями регіонального законопроекту 2009 року, про який згадувалося раніше.
Якщо події розвиватимуться саме так, уже Партії регіонів доведеться вибирати, чи голосувати за проект опозиції, чи ні. Аргументи спікерів регіоналів про те, що Конституційний суд визнав зняття недоторканності з глави держави неконституційним, навряд чи задовольнять суспільство. Сам вищий орган конституційної юрисдикції вже давно делегітимізований. До того ж це рішення КС було прийняте у квітні 2010 року, коли країна ще жила за Основним Законом зразка 2004 року. Сьогодні, завдяки рішенням того ж таки суду, відновлено дію Конституції у версії 1996 року.
Розумію, що моя позиція може бути не підтримана в суспільстві. Знаю, як боляче сприймають будь-яку несправедливість більшість українських громадян. Водночас розумію інше: скасування депутатської недоторканності - це шлях до знищення опозиції в цілому та формування авторитаризму в країні. А ось цього допустити не можна у жодному разі.