Майже рік практично вся територія України відчуває на собі наслідки повномасштабної війни. Світ досі шокує правда про злочини, вчинені агресорами. Через місяць після початку агресії західні ЗМІ облетіла історія української жінки, що наважилася розказати правду. Російські військові увірвалися в дім, де мешкала її родина, вбили чоловіка, а її саму ґвалтували, доки 4-річний син ховався в котельні й плакав. Потім були репортажі з Бучі, Ізюма, Херсона…
З початку повномасштабної агресії щодня реєструються по кілька сотень кримінальних проваджень. І це на додачу до подій, що відбувалися з 2014 року. Тож станом на 22 грудня в Україні маємо вже понад 100 тисяч проваджень щодо наслідків збройного конфлікту. Не кожен із потерпілих готовий публічно говорити про пережите та звертатися до правоохоронців, однак за кожним із епізодів стоїть людська трагедія. Тому вже зараз ми маємо думати про механізм правосуддя та про відновлення прав жертв.
Що зроблено?
Україна як держава активно відстоює свої інтереси на всіх можливих міжнародних майданчиках, щоб захистити наш суверенітет і права людини: у Міжнародному суді ООН, Європейському суді з прав людини, Міжнародному трибуналі з морського права.
Що ж до конкретних міжнародних злочинів, то жодна національна судово-правова система не здатна самостійно впоратися з таким величезним масивом. Тому ми звертаємося до всіх інших механізмів правосуддя, які доповнюють національні зусилля.
Насамперед це Міжнародний кримінальний суд, який у нашій ситуації має юрисдикцію розслідувати воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. При цьому МКС повинен зосередитися на так званих big fish, адже ресурси Суду вельми обмежені.
Однак лише МКС механізми правосуддя не вичерпуються. Тож наразі триває важливий дискурс щодо того, як покарати максимальну кількість воєнних злочинців за всі міжнародні злочини. Це на часі, адже і майбутній Нюрнберзький трибунал почали обговорювати ще 1942 року, про що свідчить Лондонська декларація («Декларація про покарання злочинів, учинених під час війни»), основною метою якої було затвердити невідворотність покарання. Але не забуваймо, що сам трибунал зміг розпочати роботу тільки після закінчення війни. Угода про створення трибуналу, а також його статут були розроблені країнами-переможницями. Тож і правову оцінку було дано лише діям сторони, що програла. А ті ж імовірні злочини радянської армії розглянуті не були. Тому такий підхід часто оцінюють як суд переможців над переможеними.
В Україні зараз найбільше обговорюється створення Трибуналу по агресії, тобто спеціального трибуналу, який судитиме російську верхівку за один із чотирьох найтяжчих міжнародних злочинів — злочин агресії. Ця модель пропонується тому, що Міжнародний кримінальний суд у нашому випадку не має юрисдикції розглядати злочин агресії через те, що Росія (як, до речі, і Україна) не ратифікувала Римський статут. Трибунал по агресії, у разі здобуття відповідної підтримки, може подолати імунітети глав держави, і це, безумовно, плюс. Однак я не зупинявся б лише на цьому варіанті з низки причин. У разі реалізації такої моделі весь величезний масштаб зареєстрованих уже та в майбутньому воєнних злочинів ляже на МКС і нашу національну систему. А оскільки ресурси МКС обмежені, на практиці весь тягар ляже на Україну. Та чи можемо ми із цим впоратися? При тому, що сама логіка, коли жертва судить злочинця, викликає багато запитань. Довіра до механізму покарання має бути як усередині держави, так і зовні. Так, злочин агресії безумовно має бути покараний. Але як бути з долями всіх жертв воєнних злочинів і злочинів проти людяності?
Крім того, існує позиція, що створення нового інституту — складний, тривалий і дорогий шлях. Тож має сенс розглянути альтернативні варіанти. Наприклад, внесення змін до Римського статуту. Про це, до речі, 5 грудня, на цьогорічній Асамблеї Римського статуту, говорив прокурор МКС Карім Хан.
Зміни можуть стосуватися ретроспективності покарання за злочин агресії; поширення на держави, що не ратифікували цього документа, і розширення кола осіб, відповідальних за злочин агресії, передбачивши співучасть.
Натомість посилити й легітимізувати національну систему можна з допомогою міжнародного елемента, впровадивши так званий гібридний механізм правосуддя.
Йдеться про залучення на рівні слідства, публічного обвинувачення та судових розглядів міжнародних експертів і спеціалістів з досвідом роботи в умовах збройних конфліктів. Це посилить нашу систему та забезпечить довіру як на міжнародному, так і на національному рівнях. До того ж вирішує проблему імунітетів. Адже маємо приклад Сьєрра-Леоне, коли з допомогою міжнародного елемента у гібридному механізмі вдалося притягнути до відповідальності тодішнього президента Ліберії Чарльза Тейлора.
Крім того, не варто забувати про принцип універсальної юрисдикції, який відображає спроби різних держав сприяти покаранню за особливо тяжкі злочини, що становлять загрозу для всього світу (тобто за найтяжчі міжнародні злочини), незалежно від місця вчинення. У контексті ситуації в Україні цей принцип украй актуальний. У публічному просторі комунікується, що понад 20 держав займаються розслідуваннями міжнародних злочинів, вчинених в Україні. Більш-менш чітку інформацію можна знайти про 18 із них. Такі розслідування насамперед пов'язані із масовою хвилею українських біженців до інших держав. Серед них чимало жертв, що звертаються до місцевих правоохоронних органів. Зокрема, одним із потенційних інструментів у справі щодо зґвалтування російськими військовими українки, про яку згадується на початку, є звернення до механізму універсальної юрисдикції. Адвокати української неурядової організації Ukrainian Legal Advisory Group, які ведуть цей кейс, розглядають можливість застосувати цей інструмент і консультуються з міжнародними партнерами, що мають практичний досвід ведення таких справ.
На що чекати?
З тієї інформації, яку ми у змозі відстежити, можемо бачити відносну єдність наших партнерів у питаннях побудови механізму правосуддя за наслідками агресії РФ. Цілий ряд держав на рівні парламентів і міжнародних організацій підтримали створення Трибуналу по агресії. Але якщо заглибитися, виявиться, що в реальності все значно складніше. Більшість резолюцій мають політико-декларативний характер і не пропонують реальних кроків, які наблизили б нас до справедливості. А дискусії щодо моделі досі тривають.
Маємо чітко розуміти, що саме ми, українці, найбільше зацікавлені в тому, щоб усі епізоди війни були розслідувані, а злочинці — покарані. І тільки проаналізувавши реальну спроможність нашої системи, вирішувати, який механізм правосуддя нам потрібен. У наших інтересах підходити до цього максимально серйозно, не пристаючи на красиві та яскраві гасла.
В України на цьому шляху чимало завдань. Головне — перемогти на полі бою й відновити територіальну цілісність. Адже будь-які півзаходи здатні повернути Росії голос і вплив на міжнародно-правові процеси, якими вона може скористатися для спекуляцій та уникнення відповідальності.
Також маємо донести до наших партнерів, що майбутній суд за жодних обставин не є предметом торгів. Кожен воєнний злочинець має розуміти невідворотність покарання. Так, Росія — держава з найбільшим ядерним арсеналом, і ми мусимо це враховувати, але це не може бути аргументом для того, щоб жертвувати правами потерпілих.
І, зрештою, ми маємо визнати, що правосуддя — довгий шлях. Тож сподіватися на те, що 2023-го ми почуємо вирок російському політичному та воєнному керівництву, було б наївно. Згадаймо нещодавній резонансний вирок щодо збиття MH17. Ми його почули саме 2022-го, більш як через вісім років після катастрофи. Але це шлях, який ми пройдемо. І на кожному з нас лежить відповідальність за те, щоб нікуди з нього не звернути.
Більше матеріалів Гюндуза Мамедова читайте за посиланням.