Рішенням Верховної Ради України від 04.03.2014 утворено Тимчасову спеціальну комісію з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України. Йдеться не лише про власне конституційне вдосконалення, а й про забезпечення довершеної легітимізації конституційного порядку. На часі конституційне переосмислення завдань нації і держави, зміна ціннісних орієнтирів, критеріїв і засад організації публічної влади. При цьому очевидно, що вищий законодавчий орган, політичний істеблішмент не мають залишатися осторонь, вони мають реагувати на нагальні запити суспільства, регіональних громад стосовно децентралізації влади та розширення прав місцевого самоврядування. Сильну державу маємо будувати спираючись не лише на центральну владу, а й на спільність інтересів усіх її регіональних складових. Забезпечити це можливо шляхом чіткішого розподілу влади, розвитку системи стримувань і противаг, а також децентралізації. В основі цього процесу - перехід до двопалатності парламенту.
Жодна з унітарних країн Європейського континенту, сумірна за територією і населенням з Україною, не може собі дозволити обходитися однопалатним парламентом. Тим більше коли йдеться про країну з надзвичайно багатоманітними культурними, історичними, етнонаціональними особливостями, які властиві нашій державі.
Проблема децентралізації влади стояла і стоїть доволі гостро протягом усього періоду незалежності України. Адже без належного розподілу повноважень між "поверхами" влади з відповідною передачею ресурсів на місця доволі складно говорити про реальне і дієве місцеве самоврядування. Події, що нині розгортаються в Україні, підтверджують справедливість тези про те, що надмірна централізація влади має наслідком її слабкість, бо більшість питань має вирішуватися на місцях, а не офіційним Києвом, або їх вирішення має залежати від передачі відповідних ресурсів з Києва. Така ситуація викликає недовіру до влади, що є сприятливим ґрунтом для виникнення різного роду сепаратистських течій.
У цьому контексті ідея двопалатності парламенту розглядається як один з інструментів забезпечення збалансованого розвитку регіонів та рівної їх участі в ухваленні владних рішень національного масштабу.
Для унітарних держав ідея двопалатності парламенту є суперечливою, оскільки в ній убачають сепаратистські інтенції. Тут діє ідеологема, згідно з якою унітарним державам не притаманний бікамералізм. Тобто бікамералізм поряд із сепаратизмом розглядається як потенційна або реальна загроза національній єдності, єдності держави.
Тому зупинимося на основних рисах конституційної традиції в Україні, на тому, як вона впливає на парламентаризм, на витоках двопалатності парламенту, зокрема у порівняльно-правовому аспекті, а також на можливій моделі її запровадження в Україні.
Конституційна традиція і структура парламентаризму
в Україні
Як предтечу двопалатності парламенту в Україні розглядають традиції вирішення питань державного значення Радою генеральної старшини і Козацькою радою у Запорозькому війську та в період Гетьманщини. Однак це - лише предтеча вітчизняного парламентаризму.
Реальні практики двопалатності парламенту в історії українського конституціоналізму були у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, в яких уже у період Середньовіччя функціонував парламентаризм. Це має важливе значення для з'ясування сутності змісту реальних практик парламентаризму, які відображають власне національну конституційну традицію, тобто є придатними для застосування й реально і дієво функціонуючими. Звісно, період в Середньовіччя лише формувався механізм представництва, і націй у сучасному розумінні ще не існувало. Адже сучасні концепції національного суверенітету і нації-держави склалися в результаті становлення Вестфальської системи світового порядку 1648 року.
До речі, сьогодні Вестфальська система світового порядку перебуває у глибокій кризі, що пов'язано насамперед з інвазією Росії в Грузію 2008 року та анексією цією ж державою Криму. Паралельно ці процеси відбуваються на тлі глобалізації та інтеграції, що зумовлює зміну парадигми діяльності парламентів. Їхня діяльність у таких умовах нагадує певне мереживо, оскільки виникає необхідність узгоджувати рішення не лише в площині конституційних органів влади, тобто в трикутнику: парламент - глава держави - уряд. Мереживо взаємодії парламенту забезпечується також з регіональними представницькими інститутами, а також і з наднаціональними інститутами. Так само, як Пани-ради із Сеймом у Великому Литовському князівстві або Сейм із Посольськими зборами забезпечували комунікацію і представництво між різними станами у стратифікованому та ієрархічному середньовічному суспільстві.
Тому традиція бікамералізму не чужа правовій традиції України, вона для неї органічна. Той факт, що вона не була практично реалізована у період національно-визвольних змагань 1917–1922 рр. та за часів незалежності з 1991 року, не змінює сутності, оскільки лише демонструє притаманний цьому періоду дисбаланс в організації влади.
Сьогодні пострадянська система організації державної влади, яка є надмірно централізованою, перебуває у системній кризі. Вступ світу у мереживну структуру ухвалення владних рішень актуалізує впровадження бікамералізму, який може розглядатися як механізм узгодження рішень не лише між конституційними органами влади, а й на рівні між державою і регіонами - для збалансованого розвитку останніх.
Зарубіжний досвід парламентаризму
та бікамералізм
Щоб обрати оптимальну модель бікамералізму, маємо розглянути, чи не суперечить він засадам унітаризму. За умови його прийнятності, на основі компаративного аналізу сформулюємо оптимальну модель бікамералізму для України.
Ми не вбачаємо якоїсь кореляції між унітаризмом та двопалатністю парламенту. Не варто також акцентувати на перехідних державних устроях Італії й Іспанії з їх значною децентралізацією - вони складаються з автономій. Тут маємо справу з регіоналізацію держави, що склалася історично в силу подолання спадщини авторитаризму. Водночас ці держави мають значний досвід місцевого самоврядування, а Італія до того ж у період роздробленості складалася з чималої кількості міст-держав. Адже цим державам притаманний саме бікамералізм.
Опанування практик місцевого самоврядування має ключове значення для визначення ступеня децентралізації влади. В Україні з її потужними традиціями місцевого самоврядування, крім Галичини і Закарпаття, місцеве самоврядування було остаточно зліквідоване 1843 року зі скасуванням магдебурзького права в Києві. Про місцеве самоврядування в умовах радянського тоталітаризму говорити не доводилося, а парламентаризм вважався за буржуазну забаганку, яка посягала на засади тогочасного ладу. За таких умов питання про двопалатність парламенту видається адекватною реакцією на потреби часу. І, здається, це добре розуміють у Росії, безцеремонно нав'язуючи федералізм Україні, не питаючи про це самих українців (що є зухвалим втручанням у внутрішні справи суверенної держави).
В умовах фактично оголошеної Росією війни Україні розмови про федеральний устрій означають самогубство країни. Тому розглянемо досвід двопалатності парламентів у європейських країнах.
Серед європейських країн з унітарною формою правління, окрім Іспанії й Італії, двопалатні парламенти також у Боснії і Герцеговині, Великій Британії, Польщі, Румунії, Словенії, Франції, Хорватії, Чехії. Проте Норвегія і Швеція відійшли сьогодні від двопалатності, оскільки на практиці вона припинила своє дієве функціонування.
Бікамералізм - це елемент республіканського устрою. Провідною ідеєю республіканізму є не лише виборність органів влади, зокрема парламенту, а й також їх підзвітність і підконтрольність народу. За замислом батьків-засновників американської конституції призначенням Сенату, крім забезпечення представництва штатів, є раціоналізація законодавчого процесу, щоб притамувати політичні пристрасті і забезпечити баланс інтересів. Основний аргумент Джеймса Медісона на користь поділу влади - унеможливити тиранію з боку уряду. Саме це стало основною причиною обстоювання ідеї поділу законодавчого органу у США. Він доводив, що "авторитет законодавчої влади вимагає, щоб [законодавчий орган] [...] був розділений". Також він стверджував у дусі республіканізму, що верхня палата існує для того, аби народ мав змогу протестувати проти своїх правителів. У такий спосіб є можливість запобігати тиранії парламентської більшості нижньої палати. Обмеженню потенційної тиранії парламентської асамблеї, що було притаманно насамперед періоду ІІІ Республіки, служить і французький Сенат.
Бікамералізм, як ми вже наголошували, є проявом конституційної традиції не тільки для федеративно організованих держав, а й для унітарних, хоча унітарним державам не завжди притаманна кореляція між територією країни та явищем бікамералізму. Навіть малі за територією країни (Хорватія, Словенія, Чехія) мають двопалатну структуру парламенту. Водночас верхня палата завжди виступає інститутом забезпечення представництва регіонів. Звідси - її функціональне призначення, а саме: урахування інтересів регіонів при ухваленні законів; узгодження з регіонами окремих заходів у зовнішньополітичній сфері, зокрема щодо транскордонного співробітництва (закінчуючи делегуванням частини суверенних повноважень наднаціональним інститутам), і, звісно ж, узгодження фінансової, фіскальної та економічної політики. У сучасних умовах це створює мережу демократичної комунікації і, на думку німецького соціолога Юргена Габермаса, підвищує ступінь легітимності публічної влади. Отже, ідея бікамералізму ґрунтується на визнанні багатоукладності суспільства, складності зв'язків і взаємодії у ньому.
Слід зважати і на емпіричний досвід. Так, за результатами парламентських виборів у
2010 році в угорських однопалатних Національних зборах партія ФІДЕС здобула кваліфіковану більшість, що дозволило їй самостійно сформувати уряд і визначати порядок денний, не зважаючи на думку опозиції. У стислі строки було сформовано керівні органи парламенту, уряд, а також ухвалено нову Конституцію, яка набрала чинності
1 січня 2011 року. Аналогічна ситуація склалася 1994 року у Словаччині, коли утворена націонал-популістська коаліція сформувала керівний склад і парламенту, і уряду, що призвело до надмірної концентрації влади в руках прем'єра В.Мечіара. Лише спротив громадянського суспільства і принципова позиція Конституційного суду дали змогу вивести цю країну з піке авторитаризму (В.Мечіара поряд з О.Лукашенком у середині 1990-х називали "останнім диктатором Європи"). Подібний механізм формування авторитарного режиму спостерігався в Україні за результатами парламентських виборів 2012 року.
До речі, парламентські вибори 2012 року в Україні засвідчують надзвичайно важливу роль виборчої системи в інституціоналізації парламенту. Адже різновид виборчої системи визначає ступінь легітимності палат парламенту й опосередковано впливає на характер законодавчого процесу. На думку Арендта Лійпгарта в основі однопалатних парламентів лежить принцип більшості (мажоритарності), що властиво однорідним суспільствам. А вітчизняне суспільство складно охарактеризувати як гомогенне. Тому для забезпечення балансу інтересів у неоднорідному суспільстві й потрібен двопалатний парламент, який слугуватиме платформою для суспільної комунікації та ухвалення зважених консенсусних рішень.
У разі відсутності важелів-балансирів однопалатний парламент може (доволі часто це спостерігалось і в Україні) перетворитися на тирана, що яскраво засвідчили "закони про диктатуру", чи то "закони про заручників", від 16 січня, які фактично запроваджували надзвичайний стан в обхід вимог належної законодавчої процедури.
Тому запровадження бікамералізму може послужити одним із способів подолання важкої спадщини диктатури. І щодо цього наша позиція буде в багатьох моментах співзвучна думці Арендта Лійпгарта.
По-перше, верхня палата унеможливить злиття владних функцій уряду і парламенту, оскільки, як показує приклад Словаччини 1994–1998 рр., Угорщини 2010–2011 рр., України 2010–2014 рр., центром ухвалення рішень стає особа, яка контролює правлячу партію (коаліцію партій), від чого роль парламенту маргіналізується.
По-друге, раціоналізація законодавчого процесу шляхом схвалення законопроектів верхньою палатою стримує законодавчий радикалізм, чи то законодавчий нігілізм нижньої палати.
По-третє, з бікамералізмом пов'язується запровадження джентльменських правил гри (courtesy rules), які слугують запорукою впровадження - за Фернаном Броделем - своєрідних "структур повсякденності" в парламенті, які би дозволяли неухильно забезпечувати баланс інтересів між фракціями.
По-четверте, запровадження пропорційної виборчої системи нижньої палати з відкритими регіональними списками посилить підзвітність і підконтрольність партій і, своєю чергою, - парламенту.
Виходячи з наведених засад, можна перейти до формулювання пропозицій щодо запровадження двопалатності парламенту в Україні.
Особливості запровадження вітчизняної моделі бікамералізму
Спроба конституційних змін у Конституції України здійснювалася шляхом підготовки законопроекту Національною комісією з утвердження верховенства права і зміцнення демократії в 2009 році та Конституційною асамблеєю, яка презентувала Концепцію внесення змін до Основного Закону наприкінці січня цього року. Ми відштовхуватимемося від останнього документа, оскільки в ньому більш-менш системно зроблено аудит проблем конституційного устрою в Україні та шляхів їх усунення.
Як зазначається у вступній частині Концепції, що стосується поділу влади між законодавчою і виконавчою, передбачається удосконалити Конституцію в частині здійснення державної влади на засадах чіткого розподілу її функцій та повноважень шляхом установлення дієвої системи стримувань і противаг, забезпечення стабільного функціонування всього державного механізму.
За своєю ідеєю Концепція має посилити засади українського парламентаризму. Оскільки проектом пропонується змішана форма республіки, яка поєднує в собі ознаки напівпрезидентської і парламентської республіки, необхідно чітко визначити механізми відповідального парламентського правління - конструктивний вотум; врегулювати в окремій главі питання законодавчого процесу. Загалом Концепція ґрунтується на ідеї однопалатного парламенту, яка, на нашу думку, не повною мірою відповідає потребам сучасності. Справедливості заради зауважимо, що ідея переходу до двопалатності, попри певні науково-політичні штампи, що утвердилися за останні роки, обговорювалась і не відкладалась як така.
На нашу думку, розділ про парламент варто вдосконалити за двома параметрами: (1) запровадити бікамералізм, (2) визначити порядок ухвалення законів, а також (3) передбачити особливості представництва Автономної Республіки Крим, оскільки її анексія Росією здійснена з грубим порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Таким чином, цей розділ має складатися з трьох глав, де були б визначені статус палат парламенту і правила законотворення.
Ще раз наголошуємо, що ідея бікамералізму є неоднозначною в сучасній Україні, оскільки двопалатному парламентові завжди приписують інтенції до дезінтеграції країни, зростання ймовірності сепаратизму, який нібито знайде собі прихисток у верхній палаті парламенту. Згідно з доктриною представницької демократії двопалатна структура парламенту сприятиме підвищенню якості й стабільності законодавства, забезпеченню узгодження інтересів на рівні загальнонаціонального (нижня палата) і регіонального представництва (верхня палата). У силу підвищення ролі інтеграційних процесів через верхню палату землі стають включеними у процес творення зовнішньополітичного курсу республіки і отримують ширші можливості для транскордонного співробітництва, що набагато складніше для регіонів при однопалатному парламенті.
На нашу думку, у конституційну систему слід упровадити модель сильної нижньої палати як палати загальнонародного представництва. Верхня палата є палатою представництва регіонів - земель, АРК, міст Києва і Севастополя. Законодавчий орган має називатися Парламент, палати - Національні Збори (нижня) і Сенат (верхня) - аби позбутися радянської спадщини.
Слід концептуально змінити підхід до розуміння парламентської автономії. Стосовно статусу регламентів палат можуть бути різні підходи, згідно з якими: а) ухвалюються закони про регламенти палат, які не підлягають президентському вето, натомість щодо їх конституційності дає висновок Конституційний суд у місячний термін; б) регламенти палат виділяються в окрему категорію нормативних актів, оскільки вони засновані на парламентській автономії і мають юридичну силу закону, однак не підлягають президентському вето. Як акт Парламенту регламенти підлягають наступному конституційному контролю, що буде достатньою гарантією легітимності їх дії. Спікери палат здійснюють всю повноту адміністративних функцій у стінах Парламенту, спираючись на парламентських приставів.
Строк повноважень нижньої палати має тривати чотири роки. Оскільки пропонується процедура конструктивного вотуму з можливим розпуском нижньої палати, легіслатура вищої палати має бути безперервною. Для цього сенатори обираються на шестирічний термін з ротацією складу Сенату на третину кожні два роки. Дійсність результатів виборів до обох палат Парламенту перевіряє Конституційний суд.
Порядок формування палат Парламенту
Оскільки ми пропонуємо двопалатну структуру Парламенту, то визначення порядку формування його палат на рівні закону буде неприйнятним. Модель правового регулювання інституту парламентських виборів, яка існує згідно з чинною Конституцією, є неприйнятною. Такий порядок може закласти потенційні конфлікти між конституційними інститутами влади, оскільки він провокуватиме перманентні зміни виборчих систем. Тому порядок формування та особливості виборів палат Парламенту мають бути врегульовані безпосередньо в Конституції України.
Нижня палата Парламенту - Національні Збори має формуватися за пропорційною виборчою системою у багатомандатних виборчих округах за відкритими партійними списками. При цьому має бути запроваджена диференціація виборчого бар'єра залежно від того, хто такі списки формує - політична партія (3%) чи виборчий блок (5%). До розподілу мандатів має допускатися лише та партія (виборчий блок), яка виключно в загальнонаціональних масштабах подолала виборчий бар'єр.
Верхня палата Парламенту - Сенат має формуватися на засадах рівного представництва регіонів в одномандатних виборчих округах за системою абсолютної більшості. Це зумовить обрання сенаторів у багатьох округах у два тури виборів, оскільки не завжди можливо буде їх обрати у першому турі з огляду на перебіг політичної боротьби та виборчої кампанії. На нашу думку, в сучасних умовах анахронізмом було би обрання сенаторів колегією виборщиків чи отримання мандата сенатора за посадою згідно зі статусом керівника регіонального уряду (управи, виконкому ради). Тим більше що призначення сенатора - представляти позицію громади регіону, а не лише місцевої влади, з певних питань національного розвитку.
Особливості представництва Автономної Республіки Крим у Сенаті
Військова анексія Автономної Республіки Крим з боку Росії засвідчує недосконалість регіональної політики центральної влади в цьому особливо складному регіоні з його строкатим національним складом. При запровадженні двопалатного Парламенту слід урахувати цей фактор і, незважаючи на фактичний режим окупації, слід забезпечити представництво Криму в Сенаті. На нашу думку, прийнятним було би представництво Криму у складі Сенату в кількості 6 осіб - по два представники від української, кримськотатарської та російської громади. Це дасть змогу зберегти інтеграцію Криму в політичне життя України, а також усе різноманіття зв'язків між ними. Окрім загальних виборчих цензів, для цієї категорії представників слід встановити заборону висувати свої кандидатури особам, що співпрацюють з органами влади невизнаної Кримської республіки та Російської Федерації, спецслужбами іноземних держав, вчинили злочини проти людяності, порушували права людини і основоположні свободи.
На цій же правовій засаді має бути забезпечене представництво в Сенаті міста Севастополя.
Національні Збори
Склад Національних Зборів має бути незмінним - 450 депутатів, з яких дві третини можуть обиратися за регіональними відкритими партійними списками у багатомандатних округах, а третина - в одномандатних виборчих округах у два тури. Це сприятиме структуризації партійної системи, послабленню і нівеляції патрон-клієнтської практики парламентаризму та формуванню стійких урядів на основі народної довіри.
Про розпуск Національних Зборів рішення ухвалює президент за результатами консультацій між прем'єр-міністром, спікерами палат Парламенту та головами парламентських фракцій. Президент не може бути наділений ініціативою щодо розпуску Національних Зборів. З дня опублікування указу про розпуск Національні Збори не мають права ухвалювати закони; ці функції переходять до Сенату до набуття повноважень новообраними Національними Зборами. У силу згаданої процедури розпуску Національних Зборів та процедур вотуму довіри і конструктивного вотуму має бути визначене правило, згідно з яким вибори Національних Зборів призначаються не пізніше ніж за два місяці до закінчення легіслатури цієї палати.
Сенат
Склад Сенату має ґрунтуватися на рівному представництві регіонів - по три сенатори від кожної області, 6 сенаторів від Автономної Республіки Крим та по два сенатори від міст Києва і Севастополя. Сенат не підлягає розпускові, оскільки діє на постійній основі з метою забезпечення континуїтету (інституціональної безперервності) парламентаризму.
Повноваження палат
Нижня палата концентрується на законотворчій діяльності, забезпеченні зв'язку з урядом (через формування його складу, затвердження програми діяльності уряду та інших загальнонаціональних і галузевих програм, затвердження державного бюджету тощо), здійсненні контрольних повноважень (висловлення вотуму недовіри урядові, здійснення контролю за надходженням і витрачанням коштів державного бюджету), здійснення окремих повноважень у сфері зовнішньої політики.
Верхня ж палата має сконцентруватися на призначенні або наданні згоди на призначення певних посадових осіб (крім членів уряду), а також призначенні керівників незалежних установ і агентств. Верхня палата бере також участь у законодавчому процесі.
Законодавство
Дуже важливо більш детально врегулювати законодавчий процес, оскільки при бікамералізмі виникатимуть складні питання щодо узгодження змісту законопроекту між палатами Парламенту. Глава, присвячена законодавству, має ґрунтуватися на диференційованому підході до ухвалення різного роду законів. Диференціація процедур ухвалення законопроектів з їх різновидами (конституційні, органічні, звичайні тощо) ґрунтується на захисті конституційних цінностей та недопущенні концентрації влади. Тому кворум засідання палат Парламенту має становити більшість від його загального складу.
Слід наголосити на ще одній проблемі - розмежування установчого процесу і законодавчого, оскільки в силу конституційної традиції парламент в Україні не володіє всією повнотою установчої влади, тобто повноваженнями ухвалювати Конституцію. Ці питання так і не зміг диференціювати Конституційний суд, визнавши, не маючи на те належної компетенції, 30 вересня 2010 р. неконституційним закон №2222, який був однією з форм втілення установчої влади народу. В силу цієї диференціації існує істотна відмінність в ухваленні звичайних законів і законів про внесення змін до Конституції або ухваленні нової Конституції, оскільки останні мають відображати консенсусний механізм, що передбачає досягнення згоди між максимально широким спектром політичних сил та інститутів громадянського суспільства.
На засадах диференціації законопроекти можуть ухвалюватися палатами Парламенту в такий спосіб:
а) звичайні закони - більшістю парламентарів від присутніх на засіданні палати (за наявності певного кворуму); та закони про ратифікацію міжнародних договорів;
б) органічні закони (з питань виборів, референдуму, надзвичайного і воєнного станів, статусу органів публічної влади та незалежних органів і агентств) - більшістю від конституційного складу;
в) конституційні закони (про внесення змін до Конституції) - не менше ніж дві третини голосів від загального складу палат Парламенту, якщо іншого не передбачено в розділі про внесення змін та перегляд Конституції.
Такі засади парламентаризму дають належні гарантії прав опозиції та слугуватимуть перепоною для ухвалення необґрунтованих законопроектів з міркувань політичної кон'юнктури.
Законопроекти в цілому подають на розгляд Національним Зборам - особливо з питань бюджету, оподаткування. З питань територіального устрою, взаємодії між регіонами та між регіонами і державою - у Сенат, як орган представництва регіонів.
Палати ухвалюють закони у трьох читаннях. Президент промульговує закони або використовує право вето. Президент може накласти вето, яке долається повторно кількістю голосів парламентаріїв, що необхідна для схвалення відповідного законопроекту. Якщо президент не промульговує закон у 15-денний строк, закони промульговуються за підписом спікерів палат парламенту і належним чином оприлюднюються. Стосовно законів, ухвалених на національному референдумі, у цій главі має бути спеціальне застереження у вигляді бланкетної (відсильної) норми. Тому статус Парламенту не можна визначати як єдиний орган законодавчої влади, як це закріплено в чинній Конституції.
Висновки
Запровадження двопалатного парламенту в Україні в сучасному контексті відображає найбільш ефективні практики, притаманні автентичній конституційній традиції парламентаризму в нашій державі, і дає змогу узгоджувати інтереси не лише між політичними силами, як це має місце при унікамералізмі, а й між регіонами, між регіонами і державою, а також на рівні інститутів громадянського суспільства і незалежних органів та агентств. Розмежування законів на звичайні, органічні, конституційні також ґрунтується на консенсусних механізмах ухвалення владних рішень зі стратегічних, життєво важливих питань. Бікамералізм є гарантією безперервності діяльності парламенту, оскільки навіть при розпуску нижньої палати парламенту рішення з найважливіших питань може ухвалювати верхня палата з наступним їх затвердженням новосформованою за результатами виборів нижньою палатою.
Існування двопалатного парламенту дає змогу вдосконалити його законодавчу діяльність та оптимізувати систему стримувань і противаг між гілками влади. Двопалатність парламенту запровадить також консенсусні механізми ухвалення владних рішень на засадах балансу інтересів якнайширшого кола політичних сил, інститутів громадянського суспільства та територій, на що вочевидь існує дефіцит і чого потребує в сучасних умовах Україна.