Сьогодні найбільш очевидним і важливим показником стану економіки будь-якої країни є надійність енергозабезпечення. І поняття «енергетична політика» уже не потребує додаткових пояснень.
В Україні від результативності цієї політики напряму залежить стан вітчизняного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК).
Світ стрімко змінюється, виходить на нові технологічні орбіти, і в найближчі двадцять років українському енергокомплексу для нормального розвитку знадобляться десятки мільярдів доларів. Безумовно, триває наполегливий пошук шляхів залучення необхідних коштів. Для цього здійснюються структурні реформи, змінюється форма власності, використовується досвід західних країн, застосовуються різноманітні моделі та схеми реформування і регулювання енергетичних ринків. Але завдання підвищення ефективності енергоринків дотепер не вирішено.
Кажучи про розвиток вітчизняної електроенергетики, як і суміжних галузей, зокрема енергомашинобудування, необхідно насамперед оцінити свої можливості та потреби. Виважено, без політичного підгрунтя відповісти на запитання: чи зможе ринок забезпечити належний розвиток і структуру енергогенеруючих і енергопередавальних потужностей; чи не несуть лібералізаційні процеси на ринку електроенергії загрозу енергобезпеці держави та надійності об’єднаної енергосистеми; чи будуть економічні дії суб’єктів ринку оптимальними для економіки та країни в цілому; які структурно-інституціональні умови та форма відносин власності необхідні для залучення великих інвестицій у нові об’єкти електроенергетичного сектора; що потрібно змінити для використання повною мірою потенціалу відносин в електроенергетичній сфері?
Дорожня карта
У липні 2010 року Міжнародне енергетичне агентство опублікувало оновлену дорожню карту розвитку технологій енергогенерації «Перспективи енергетичних технологій-2010». Це сценарний аналіз ключових технологій виробництва і споживання енергії на наступні 50 років. Основний акцент цієї концепції - забезпечення розумного, природоохоронного (екологічного) і конкурентного розвитку енергетики. Визначальними при виборі технологій енергогенерації є ефективність, ступінь впливу на навколишнє середовище, капітальні та експлуатаційні витрати.
Енергетична стратегія України на період до 2030 року (далі - стратегія) стала першим національним документом, який містить прогнози структури виробництва електроенергії, плани впровадження більш ефективного та сучасного енергогенеруючого обладнання, а також перспективні показники паливоспоживання енергогенерацією.
Можливий дефіцит енергогенеруючих потужностей планується ліквідувати за рахунок будівництва нових атомних енергоблоків (передусім третього і четвертого блоків на Хмельницькій АЕС).
Не вщухають і дискусії про значущість відновлюваної енергетики в структурі українського енергобалансу, особливо у світлі Національного проекту «Енергія природи», що готується до реалізації. Нерідко в наукових і політичних колах звучать діаметрально протилежні думки про доцільність, можливості та масштаби будівництва й експлуатації об’єктів відновлюваної енергетики - від надто песимістичних до фантастичних.
Створюючи «електроенергетику майбутнього», необхідно порівняти вартісні характеристики, витрати і прибутки, оцінити перспективи формування необхідної структури енергогенерації з різних джерел. Спробуємо подивитися на ситуацію об’єктивно.
Без рожевих окулярів
На перший погляд, Україна номінально володіє значними надлишковими потужностями для виробництва електроенергії. Однак невідворотність вичерпання експлуатаційного ресурсу генеруючих потужностей, а також щорічне зростання електроспоживання доводять необхідність нарощувати енергогенеруючу складову національної енергосистеми. При формуванні перспективного балансу генеруючих потужностей слід враховувати не тільки залежність від паливного та вартісного балансів, а й маневрені характеристики енергосистеми, а також передбачати необхідність створення належного резерву потужностей. Останнє особливо актуальне для підтримки інтеграційного курсу України на входження в наднаціональні
та загальноєвропейські енергооб’єднання.
На жаль, темпи відновлення потужностей уже сьогодні відстають від задекларованих у тій самій стратегії.
Враховуючи реальний стан електроенергетичного сектора України, а також ознайомившись із кількома змодельованими варіантами його розвитку, додамо реалістичності існуючим програмним і прогнозним документам в енергосфері та наведемо показники базового й альтернативних сценаріїв. Прогнозні розрахунки виконано з допомогою моделі оптимізації енергетичних потоків TIMES-Україна, розробленої в Інституті економіки та прогнозування НАН України (див. табл. 1).
Відповідно до альтернативного сценарію розвитку частка відновлюваних джерел, враховуючи малі ГЕС, у виробництві електроенергії до 2030 року становитиме 6,7% (для порівняння: за базовим сценарієм - 1,4%, базовим сценарієм стратегії - 0,5%).
Роль електроенергії, виробленої з використанням відновлюваних джерел енергії, двояка. Наприклад, електроенергію ВЕС або малих ГЕС можна успішно продавати в мережу. А використання енергії біомаси та енергії сонця більш доцільне для задоволення локальних потреб в електроенергії, оскільки створення великих генеруючих об’єктів на цих видах енергії не завжди виправдане з погляду їх технічних і вартісних характеристик.
Таким чином, доходимо висновку, що в Україні поки що немає підстав розглядати нетрадиційні та відновлювані джерела енергії як істотну заміну традиційним джерелам енергії в електроенергетичному балансі країни. Водночас має сенс підтримувати і стимулювати використання такої енергії на регіональному рівні з огляду на територіальні особливості та наявність місцевих ресурсів. Такий цілеспрямований розвиток регіональної енергетики, а також належна увага розвитку традиційної енергетики та вітчизняного котло- і турбобудування разом із підвищенням ефективності використання всіх можливих джерел енергії не тільки підсилить повноту та надійність енергопостачання, а й підготує вихід енергетичної галузі країни на новий виток розвитку.