На початку 2022 року зростали надії на те, що економіка Китаю, а отже, і світова економіка, готова до підйому. Після трьох років суворих обмежень пересування, обов'язкового масового тестування і нескінченних локдаунів китайський уряд раптом вирішив відмовитися від політики «нульового COVID», яка пригнічувала попит, перешкоджала виробництву, розхитувала ланцюги постачання і спричинила найзначніше сповільнення економіки країни з часів початку ринкових реформ наприкінці 1970-х років.
Протягом кількох тижнів після зміни політики світові ціни на нафту, мідь й інші сировинні товари зросли на тлі очікувань, що попит на них з боку Китаю різко зросте. У березні тогочасний прем'єр-міністр Китаю Лі Кецян оголосив про очікування щодо зростання реального ВВП на рівні близько 5%. А багато зовнішніх аналітиків прогнозували, що він буде набагато вищим.
Спочатку деякі галузі китайської економіки справді зростали: відкладений попит на внутрішній туризм, готельно-ресторанний бізнес та роздрібну торгівлю зробили вагомий внесок у відновлення. У перші кілька місяців 2023 року зріс експорт, і здавалося, що навіть ринок житлової нерухомості, який невпинно падав, нарешті відштовхнувся від дна.
«Але наприкінці другого кварталу останні дані про ВВП показали зовсім іншу картину: загальне зростання було слабким і, схоже, мало тенденцію до зниження. Обережні іноземні інвестори і обмежені в фінансах місцеві органи влади в Китаї вирішили не підтримувати початковий імпульс», - пише в статті для Foreign Affairs президент Інституту міжнародної економіки Пітерсона Адам Посен.
Він зауважує, що перший квартал 2020 року, на який припав початок COVID, став точкою неповернення для китайської економічної поведінки, яка почала змінюватися ще у 2015 році, коли держава розширила свій контроль. Відтоді заощадження домогосподарств як частка ВВП зросли на величезні 50%і залишаються на цьому високому рівні досі. Споживання товарів тривалого користування в приватному секторі скоротилося приблизно на третину порівняно з початком 2015 року, продовжуючи знижуватися з моменту скасування обмежень.
«Приватні інвестиції ще слабші, вони скоротилися на історичні дві третини порівняно з першим кварталом 2015 року, це включно з падінням на 25% з початку пандемії. І обидві ці ключові форми інвестицій приватного сектору продовжують демонструвати тенденцію до подальшого зниження. Фінансові ринки і, ймовірно, навіть сам китайський уряд проігнорували серйозність цих слабких місць, які, ймовірно, будуть тягнути вниз економічне зростання ще кілька років», - пише автор, називаючи такий стан речей «економічним довгим COVID».
Подібно до пацієнта, який страждає на цю хронічну хворобу, економіка Китаю не відновила свою життєву силу і залишається млявою навіть зараз, коли гостра фаза у вигляді локдаунів вже минула. Посен пише, що з 1970-х років, коли Ден Сяопін почав свої реформи відкритості китайської економіки, Пекін старався уникати втручання в приватний сектор. І йому це вдалося робити довше, ніж можна було очікувати. Але за часи правління Сі Цзіньпіна Китай врешті піддався спокусі і почав діяти за доволі знайомою для автократичних режимів схемою.
Як правило, такі режими починають з соціального контракту в дусі «нема політики - нема проблем». Він обіцяє можливість вести безперешкодно справи тим, хто «не висовується». Але після переобрання на другий, а частіше на третій термін при владі, лідери починають ігнорувати комерційні інтереси і проводять інтервенціоністську політику, коли це відповідає їхнім короткостроковим цілям. Вони показово розправляються з кількома політичними суперниками чи міжнародними компаніями.
«З часом загроза державного контролю над повсякденною комерцією поширюється на все ширші верстви населення. У різний час Уго Чавес і Ніколас Мадуро у Венесуелі, Реджеп Таїп Ердоган у Туреччині, Віктор Орбан в Угорщині і Владімір Путін у Росії звернули на цю вже добре прокладену стежку», - йдеться в статті.
Коли вкорінений авторитарний режим порушує соціальний контракт в дусі «немає політики - немає проблем», економічні наслідки стають всеохоплюючими. Зіткнувшись з невизначеністю, яку вони не можуть контролювати, люди намагаються застрахуватися. Вони притримують готівку, інвестують і витрачають менше, ніж раніше, особливо на неліквідні активи, такі як автомобілі, обладнання для малого бізнесу і нерухомість.
«Їхнє підвищене неприйняття ризику і більші заощадження діють як фактор, що стримує зростання, подібно до того, як це відбувається після фінансової кризи», - пояснює автор.
Тим часом здатність уряду керувати економікою і захищати її від макроекономічних шоків зменшується. Оскільки люди знають, що певна політика може бути застосована довільно, що вона може бути розширена одного дня і скасована наступного, вони стають менш чутливими до планів стимулювання і подібних ініціатив. Це теж знайома закономірність.
У Туреччині, наприклад, Ердоган останніми роками тиснув на Центральний банк, щоб той знизив процентні ставки, що, як він сподівався, сприятиме інвестиційному буму. Натомість він спричинив стрімке зростання інфляції. В Угорщині великий пакет фіскальних і монетарних стимулів не зміг пом'якшити економічний вплив пандемії, незважаючи на успіх аналогічних заходів у сусідніх країнах.
Така ж тенденція вже спостерігається в Китаї, оскільки Сі Цзіньпін добився посилення «імунної реакції» китайського приватного сектору на державне втручання. Пакети стимулів, запроваджені після завершення політики «нульового COVID», які мали на меті збільшити споживчі витрати на автомобілі й інші товари тривалого користування, не набули значного поширення. І в першій половині цього року частка китайських компаній, які звертаються за банківськими кредитами, залишалася приблизно такою ж слабкою, як і в 2021 році, тобто на рівні половини від середнього показника до COVID. І це попри зусилля Центрального банку і міністерства фінансів, спрямовані на заохочення запозичень за низькими відсотковими ставками. Низький апетит до неліквідних інвестицій і низька реакція на підтримуючу макроекономічну політику - це і є «економічний довгий COVID».
«Якщо авторитарний режим втратив довіру пересічного домогосподарства і бізнесу, її важко повернути. Одного лише повернення до хороших економічних показників недостатньо, оскільки це не усуває ризик майбутніх перебоїв або експропріацій. Ахіллесова п'ята автократа - це вроджена нездатність до самообмеження», - йдеться в статті.
Серйозне взяття на себе зобов'язання щодо такої стриманості означало б визнати потенційну можливість зловживання владою. Саме через такі проблеми із зобов'язаннями більш демократичні країни приймають конституції, а їхні законодавчі органи здійснюють нагляд за бюджетами.
Свідомо чи ні, але Компартія Китаю пішла ще далі в неправильному напрямку. У березні Всекитайські збори народних представників змінив свої законодавчі процедури, щоб полегшити, а не ускладнити ухвалення надзвичайних законів. Тепер такі закони вимагають схвалення лише Постійного комітету Конгресу, який складається з меншості високопоставлених лояльних до партії осіб. Багато зовнішніх спостерігачів не усвідомили значення цієї зміни. Але її практичний вплив на економічну політику не залишиться непоміченим серед домогосподарств і бізнесу, які стануть ще більш вразливими до партійних указів.
За останні місяці Bank of America, Economist Intelligence Unit Goldman Sachs скоригували свої прогнози щодо зростання китайського ВВП у 2023 році в бік зменшення щонайменше на 0,4%. Але через те, що «тривалий економічний COVID» ще не вщух, а також через те, що багато прогнозів помилково припускають, що програми стимулювання Пекіна будуть ефективними, спостерігачі за Китаєм все ще переоцінюють перспективи зростання в наступному році і в подальшому.
«Прогнози річного зростання ВВП у 2024 році Організації економічного співробітництва і розвитку (5,1%) і Міжнародного валютного фонду (більш скромні 4,5%) можуть виявитися завищеними на 0,5% і більше. Потреба в корекції в бік зниження з часом лише зростатиме», - вважає Посен.
Приватний сектор Китаю буде більше заощаджувати, менше інвестувати і менше ризикувати, ніж це було до початку економічної кризи, не кажучи вже про другий термін Сі Цзіньпіна. Споживання товарів тривалого користування і інвестиції приватного сектору стануть ще менш чутливими до політики стимулювання. Ймовірними наслідками стануть більш нестабільна економіка і більший державний борг (оскільки для досягнення бажаного ефекту знадобиться більше фіскальних стимулів). Це, в свою чергу, з часом призведе до зниження середніх темпів економічного зростання через зменшення зростання продуктивності праці, а також до скорочення приватних інвестицій у найближчій перспективі.
Проте Сі Цзіньпін й інші лідери Компартії можуть просто сприйняти це як підтвердження їхньої віри в те, що економічне майбутнє країни залежить не стільки від приватного сектору, скільки від державних підприємств. Ще до пандемії урядовий тиск змушував банки й інвестиційні фонди надавати перевагу державним підприємствам при кредитуванні, тоді як інвестиції в приватний сектор скорочувалися.
Дослідження економіста Ніколаса Ларді показало, що частка щорічних інвестицій, які спрямовуються в китайські фірми приватного сектору, досягла піку в 2015 році, а частка державних підприємств відтоді помітно зростала з року в рік. «Тривалий економічний COVID» посилить цю тенденцію з двох причин.
«По-перше, приватні інвестори і малий бізнес будуть обережними і зберігатимуть ліквідність, а не робитимуть великі ставки, що фінансуються за рахунок кредитів. По-друге, будь-яке зниження податків або програми стимулювання, спрямовані на приватний сектор, принесуть менш швидку віддачу, ніж інвестиції в державний сектор», - пояснює Посен.
Він також вважає, що варто додати до цього постійне прагнення Сі Цзіньпіна до самодостатності у сфері передових технологій, що призводить до підпадання дедалі більшої частки інвестиційний рішень під дедалі більш свавільний партійний контроль. В таких умовах перспективи зростання продуктивності і прибутковості капіталу лише тьмяніють.