Впродовж останніх 200 років війни між державами відібрали життя понад 30 мільйонів людей на полях битви. Але вони стають менш поширеними і менш смертоносними. Після Наполеонівських війн мушкети і гармати в Європі почали гриміти тихіше, але не стихли зовсім. З 1823 до 1860 року майже 500 тисяч солдатів загинули в бою.
Пік війн наступив в першій половині 20 століття. Приблизно 25 мільйонів солдатів і десятки мільйонів цивільних померли через дві світові війни. Холодна війна принесла непростий мир в Європу, але в інших куточках світу конфлікти, такі як Корейська і В’єтнамська війни, продовжували масово відбирати людські життя. В останні десятиліття кількість жертв міждержавних війн на планеті різко обвалилася. Хоча громадянські війни і насильство все ще продовжувалися.
«Своєю війною проти України Владімір Путін затягує світ назад в більш криваві часи», - пише The Economist, нагадуючи, що російський автократ пристрасно захоплюється історією.
Дехто каже, що під час довгих місяців ізоляції в розпал пандемії COVID-19 він багато часу проводив в архівах Кремля, розмірковуючи про минуле своєї країни як однієї з великих держав і мріючи повернути цей статус. Він захоплюється ранніми представниками династії Романових, які закріпили своє правління в 17 столітті після династійної кризи, яка супроводжувалася беззаконням і насильством в Росії. А потім почалися завоювання нових територій, які розширили кордони до Тихого океану. Зокрема, Путін порівняв себе з Петром I, який перетворив Росію в домінуючу силу в Балтії, завоювавши території, які контролювала Швеція.
В 2014 році армія Путіна окупувала український Крим. Зрештою, жителям півострова роздали російські паспорти. На той час цей вчинок здавався опортуністичним. Окупація Криму була популярна серед росіян, багато з яких вважали, що рішення лідерів СРСР передати цю територію УРСР в 1954 році було нелегітимним. Але тепер анексія Криму і розпалювання війни на Донбасі здаються більше кроками великого плану з окупації всієї України.
Під час неоднозначної промови за три дні до того, як російські ракети почали падати на українські міста в лютому, Путін нарікав на втрату «території колишньої Російської імперії». За 8 місяців після початку вторгнення його армія змогла окупувати приблизно 15% української території. Але все пішло не за планом. Український контрнаступ продовжує витісняти російську армію. 30 вересня після фальшивих «референдумів» Росія оголосила про анексію чотирьох регіонів України на сході і півдні, хоча кожен з них вона навіть не контроювала повністю.
«Оголошуючи про цей крок, Путін критикував «фальшиві правила» Заходу включно з непорушністю кордонів. Але його вторгнення ослабило Росію, а не зробило її сильнішою. Намагаючись завоювати сусідню суверенну країну, він спробував піти проти історії. Він зазнає провалу», - пише видання.
Війни між країнами з різних причин стали рідкістю після Другої світової. Не можна сказати, що вони взагалі зникли. І скорочення кількості міждержавних війн - це не те ж саме, що й мир. Громадянські війни (такі як та, що просто зараз триває в Ефіопії), державні репресії й інші прояви масового насильства продовжують створювати надзвичайні людські страждання.
Війни за незалежність від колоніального пригноблення теж часто були надзвичайно смертоносними. Але випадки, коли одна країна відправляє армію за межі свого кордону, щоб вступити в сутичку з армією іншої країни, стали менш поширеними.
«Але Путін намагається зробити дещо ще більш рідкісне, між війна між країнами. Це імперіалістичне завоювання або вторгнення в країну, щоб зробити її територію своєю», - пояснює The Economist.
Історик і письменник Юваль Ной Харарі раніше цього року зауважив, що «більшість урядів перестали розглядати агресивні війни як прийнятний інструмент для просування своїх інтересів, а більшість країн припинили фантазувати про завоювання і анексію своїх сусідів». Саддам Хусейн вірив і дуже помилявся, що інші держави дозволять Іраку проковтнути Кувейт в 1990 році. Більшість інших прикладів подібної поведінки, такі як рішення Індії поглинути Гоа в 1961 році і Сіккім в 1975-му, ще більш давні. Китай може спробувати провернути щось подібне з Тайванем. Але за виключенням зусиль Путіна, битви за незаселені прикордонні регіони чи невеликі острови стали феноменом, який майже зник.
Ці зміни відбулися не випадково. Причини, які за ними стоять, можуть пояснити, як країни тепер взаємодіють між собою. А також вказують на те, чому війна Путіна проти України унікальна і навряд чи закінчиться успіхом. Докази скорочення кількості війн не важко знайти. Міжнародний академічний проект «Кореляти війни» зібрав дані про кожен конфлікт з 1816 року, коли закінчилися Наполеонівські війни. Вони підтвердили, що війни, тобто конфлікти між країнами, під час яких на полі бою загинуло більше тисячі людей за рік, стали більш рідкісним явищем.
І причин багато. Коли економіки покладаються на міжнародну торгівлю, яку війна може розірвати, ціна протистояння сильно збільшується. Натомість нижчі торговельні бар’єри допомагають скоротити потенційні конфлікти. Зрештою, вторгнення з метою нав’язати торговельні умови або заради отримання доступу до нових ринків не таке корисне, якщо ринки і без того відкриті. Це не достатня умова для миру, що довела Перша світова війна. Але фактор торгівлі все ж скорочує причини для конфлікту. Війна - це рідкість між демократіями. І за останні 200 років демократичних країн стало більше. Можливо, це пояснюється тому, що виборцям не подобається платити за кровопролиття і йти на фронт заради своїх войовничих лідерів. І, нарешті, стратегічна ядерна зброя зробила тотальну війну на знищення немислимою.
Менші конфлікти лишаються поширеними. Але навіть якщо порахувати всі міждержавні сутички, які призвели до смерті більш ніж 25 людей, кількість глобальних жителів, вбитих у боях, все одно сильно скоротилася. Це пояснюється частково тим, що солдати краще підготовлені, а захисне спорядження береже їхнє життя краще, ніж будь-коли. Також медицина покращилася. Дослідники підрахували, що пропорція між пораненими і вбитими під час війн зросла більш ніж вдвічі за останні 50 років. Однак, видання зауважує, що в Україні людські втрати вже надзвичайно високі.
The Economist пише, що війна Путіна проти України дуже нетипова, якщо її порівнювати з історичними тенденціями. Але його мета розширити територію і без того найбільшої країни світу за допомогою грубої сили - це не просто рідкість. Це аберація. Згідно з даними проекту «Кореляти війни», з кінця 1970-х років і аж до анексії Криму в 2014-му не було жодного великого територіального завоювання. Навіть спроби таких завоювань стабільно ставали рідшим явищем. Згідно з даними за період з часів Першої світової війни, які зібрав дослідник Ден Алтман, насильницькі територіальні посягання скоротилися з приблизно одного на рік до майже нуля, якщо не враховувати малі острови і незаселені території.
Впродовж типового десятиліття з 1850 до 1940 року приблизно 1% світового населення мав справу з ситуацією, коли правитель змінювався в результаті завоювання, згідно з даними «Корелятів війни». Але за останні 40 роківу, якщо не рахувати Україну, менше ніж 100 тисяч людей (або 0,001%) переживали подібне. Майже всі вони живуть на території Нагірного Карабаху. Багато факторів пояснюють, чому країни майже повністю відмовилися від спроб приєднати чужі території. Економічна вигода такого вчинку скоротилася, а ціна стала надзвичайно високою. Сучасні очікування від держави ускладнюють правління людьми проти їхньої волі. А міжнародні норми і інститути роблять втручання інших країн більш вірогідним.
Навіть у випадку, якщо нищівна сила сучасної війни не руйнує повністю виробничий потенціал регіону, економічна активність, яка раніше була заснована виключно на природних ресурсах, тепер більш залежить від людського капіталу. Працівники не будуть залишатися в зоні конфлікту або під контролем загарбника. Вони поїдуть при першій нагоді. Також щоб зберегти контроль над територією часто доводиться запроваджувати обмеження руху і торгівлі, а це підриває будь-яке економічне зростання.
Глобалізація теж скоротила сенс завоювань. Значне скорочення вартості доставки за останнє століття дозволило країнам дивитися значно далі кордонів своїх сусідів в пошуках торговельних зв’язків і ресурсів. Оскільки мита і інші перешкоди для торгівлі між країнами впали, більше немає ніякого сенсу інтегровувати ринки грубою силою. Ті, хто намагаються утримати чужі території, мають справу з дедалі більшими викликами. США і їхні союзники зрозуміли це, коли спробували перетворити Афганістан в сучасну демократію після вторгнення і повалення режиму «Талібану» в 2001 році.
Попри те, що окупанти мали військову перевагу, сили Талібану», зрештою, перемогли після принизливого американського відступу в 2021 році. Мотивовані бійці, які вели війну партизанськими методами, часто користувалися підтримкою місцевого населення і були більше готовими йти на жертви, ніж окупанти. Пакистан, чия армія і шпигуни підтримували «Талібан», сильно ускладнили завдання США зі встановлення свого порядку. Американським політикам стало дуже важко пояснювати виборцям, чому вони повинні платити надзвичайно високу ціну за підтримку військової окупації у далекій країні в Азії без доступу до моря. Частково це ще й тому, що очікування громадян від держави зросли, особливо в сфері освіти, охорони здоров’я і створення економічних можливостей. Це підвищує ціну (а також потребу в доходах), а також створює напругу між громадянами і державами.
В багатьох країнах люди тепер мають значно чіткішу національну ідентичність, ніж колись. Освіта, яка грає важливу роль у вихованні ідентичності в дітей, а особливо вивчення мови, часто стає джерелом конфлікту на окупованих територіях. Державні кордони теж грають велику роль у побудові національної ідентичності, закріплюючи її на багато десятиліть. В Україні навіть здебільшого російськомовні регіони на сході і півдні стали антиросійськими. В Одесі - портовому місті, яке, згідно зі статтею The Economist, «займає особливе місце в російській історії і культурі» - український прапор тепер висить на кожному кутку.
До того ж можливостей утримувати контроль над окупованими зараз не так багато, як було колись. Рабство і тактика в дусі «розділяй і владарюй», яку Велика Британія використовувала для підтримки своєї імперії, тепер вважаються варством і морально збанкрутілими методами майже скрізь. Таке ж ставлення і до геноциду. Зовнішні сили відчувають відповідальність і право захистити населення від винищення, навіть якщо потрібно застосувати військову силу.
Імперське мислення
Путін давно ігнорує ці аргументи. Йому абсолютно байдуже, як інші трактують своє минуле.
«Люди з власним поглядом на історію нашої країни можуть зі мною посперечатися, але я думаю, що росіяни і українці - це практично один народ, і не важливо, що скажуть інші», - проголосив Путін в 2014 році за шість місяців до окупації Криму.
Ці коментарі повинні були насторожити Захід і значно раніше попередити про ширші територіальні амбіції Путіна в Україні. Але тепер, коли вони прокинулися, здається, що вони більш рішуче налаштовані зберегти норми, які не дозволяють іншим країнам розширювати свої кордони за допомогою грубої сили. Західні країни не відправили свої війська на поле битви в Україні. Але вони постачають найбільш передове озброєння, тренують українських солдатів, фінансують уряд і намагаються придушити путінське вторгнення за допомогою санкцій. 21 вересня, звертаючись до Генеральної асамблеї ООН, президент Джо Байден сказав прямо: «Якщо країни можуть втілювати свої імперіалістичні амбіції без наслідків, тоді ми ризикуємо всім, за що виступає ця організація».